Постанова
Іменем України
13 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 761/31121/14
провадження № 61-1173св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Київська міська рада,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року в складі судді Пономаренко Н. В. та на постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року в складі колегії суддів Невідомої Т. О., Вербової І. М., Нежури В. А.
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва звернувся з позовомдо ОСОБА_1, ОСОБА_2, Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішень, визнання недійсним договору купівлі-продажу й державних актів про право власності на земельну ділянку та відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення земельної ділянки.
Позов мотивував тим, що 24 червня 2004 року Київська міська рада на VII сесії XXIVскликання прийняла рішення № 326-2/1536, відповідно до пункту 5 якого затвердила проект відведення та передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянкуплощею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 8000000000:91:009:0038. 27 жовтня 2004 року ОСОБА_1 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, а 31 березня 2005 року він відчужив отриману земельну ділянку ОСОБА_2 за 633 600 грн. Того ж дня головне управління земельних ресурсів виконавчого комітету Київської міської ради видало ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 132095.
Прокурор указував, що спірна земельна ділянка знаходиться на території Сирецького гаю, тобто належить до земель природно-заповідного фонду, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною. Згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка знаходиться у парковій зоні, віднесена до земель рекреаційного призначення, на які відповідно до статті 52 ЗК України поширюються обмеження щодо використання.
З огляду на викладене прокурор просив суд ухвалити рішення, яким:
визнати незаконним і скасувати рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд" у частині пункту 5 щодо передачі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 8000000000:91:009:0038;
визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00501, виданий 27 жовтня 2004 року ОСОБА_1 на підставі рішення № 326-2/1536;
визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 31 березня 2005 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2, зареєстрований в реєстрі за № 651;
визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 132095, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00672, виданий 23 травня 2005 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2005 року;
відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення у розпорядження Київської міської ради земельної ділянки.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
08 квітня 2014 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 09 липня 2014 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Свої рішення суди мотивували тим, що позивач не довів факт віднесення земельної ділянки до земель рекреаційного призначеннятапорушення Київською міською радою під час прийняття рішення № 326-2/1536 припису статті 123 ЗК України. Суди вважали, що відповідність рішення № 326-2/1536 закону не потребує доказуванню з огляду на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670, якими така відповідність уже встановлена.
24 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення судів першої й апеляційної інстанцій скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивував ухвалу тим, що обґрунтування рішень постановами адміністративних судів у справі № 2а-16918/12/2670 є безпідставним, оскільки цими постановами встановлено факт погодження на отримання земельної ділянки, а предметом доказування у справі, яка переглядається, є встановлення факту зміни її цільового призначення. Суд також зазначив, щосуди попередніх інстанцій порушили вимоги статті 212 ЦПК України, оскільки належним чином не перевірили та не дослідили Генеральний план міста, затверджений рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804, а також не встановили правовий статус земельної ділянки на момент її надання ОСОБА_1
18 грудня 2014 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 10 грудня 2015 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Свої рішення суди мотивували тим, що передання земельної ділянки у власність відбулося з дотриманням вимог законодавства за відсутності правовстановлюючих документів стосовно меж земель території зелених насаджень загального користування (рекреаційних земель). Відсутні правові підстави для визнання недійсними рішення № 326-2/1536 та договору купівлі-продажу і для повернення земельної ділянки. У задоволенні позовних вимог про скасування державних актів на право приватної власності суди відмовили, оскільки обраний спосіб захисту не відповідає об`єкту порушеного права.
Апеляційний суд також зазначив, що земельна ділянка за функціональним призначенням частково належить до території зелених насаджень загального користування, а частково - до території житлової садибної забудови на підставі Генерального плану міста, затвердженого рішенням Київради від 28 березня 2002 року № 370/1804. Наявність на земельній ділянці зелених насаджень не дає підстав для висновку, що вона у встановленому законом порядку була віднесена до земель рекреаційного призначення.
30 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року.
У листопаді 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд вказаних судових рішень.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України задоволено частково, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року скасовано, асправу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що суди не врахували висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який в ухвалі від 24 вересня 2014 рокупри скасуванні судових рішень судів попередніх інстанцій указав, що постановами Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року у справі № 2а/16918/12/2670 встановлено факт погодження на отримання земельної ділянки, тоді як у справі № 761/31121/14-ц предметом доказування є зміна цільового призначення земельної ділянки. Суд касаційної інстанції зазначив, що суди належно не перевірили та не дослідили Генеральний план міста, затверджений рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 № 370/1804, і не встановили правовий статус земельної ділянки на момент її передання у приватну власність. Суди також залишили поза увагою доводи позивача, засновані на витягу з містобудівного кадастру м. Києва та не надали оцінки листу Державної інспекції сільського господарства у м. Києві від 24 грудня 2012 року № 01-02/2480 і висновку Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві від 15 вересня 2004 року, внаслідок чого неповно з`ясували обставини справи, які впливають на правильність вирішення спору.
Рішенням від 19 листопада 2021 року Шевченківський районний суд міста Києва в задоволенні позову відмовив.
Своє рішення суд мотивував тим, що земельна ділянка передається ОСОБА_1 "за рахунок земель міської забудови" (згідно оскарженого рішення), тому відсутні підстави вважати, що її цільове призначення є іншим, ніж "землі житлової та громадської забудови".
Суд указав, що позивач не надав доказів того, що спірна земельна ділянка станом на час прийняття оскарженого рішення була віднесена до земель природно-заповідного або іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, або знаходиться в парковій зоні і належить до території скверу "Сирецький гай". Сам по собі факт наявності зелених насаджень на земельній ділянці за висновком суду не дає підстав уважати, що земельна ділянка у встановленому законом порядку була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, є парком або сквером.
Доводи позивача про те, що спірна земельна ділянка за формою 6-зем рахувалась за землями рекреаційного призначення, за висновком суду є припущенням, оскільки факт такого обліку органом реєстрації, як і передбачені законом підстави обліку саме до земель рекреаційного призначення позивачем не доведені.
Суд прийняв до уваги, що відповідно до листа Головного управління культури, мистецтв та охорони кільтурної спадщини №00109/6168, рішення виконкому Київської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року №920 та розпорядження Київської міської адміністрації № 979 від 17 травня 2002 року вказана земельна ділянка не входить до історичної охоронної зони та зони регулювання забудови міста. Можливість відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і експлуатації індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 підтверджена у висновках державних органів, копії яких наявні в матеріалах справи.
Суд зазначив, що оскільки не встановлено, що на момент прийняття Київською міською радою оспорюваного рішення земельна ділянка відносилась до земель рекреаційного призначення, тому були відсутні підстави для зміни її цільового призначення. Так само позивач не довів, що під час прийняттяоспорюваного рішення Київська міська рада не дотримала положень статті 123 ЗК України.
З урахуванням викладеного суд уважав, що заявлені прокурором позовні вимоги про визнання незаконним і скасування пункту 5 рішення VIІ сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 є недоведеними,а тому не підлягають задоволенню. Тому суд зазначив, що відсутні підставийдля задоволення похідних вимог про визнання недійсним державного акту серії КВ № 126866 про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1 .
Оскільки в судовому засіданні не було встановлено обставин, з якими законодавець пов`язує такі правові наслідки, як визнання договору недійсним, суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладеного 31 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, і визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2 на підставі вказаного договору.
Не підлягають за висновком судузадоволеннюйпозовні вимоги про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення в розпорядження Київської міської ради спірної земельної ділянки, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Суд також зазначив, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову для набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України. Тому суд уважав, що обраний позивачем спосіб захисту в цій частині є нееефективним та, крім того, ця вимога є похідною від позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено.
Оскільки суд відмовив у задоволенні позову в зв`язку з недоведеністю позовних вимог, тому суд уважав відсутніми підстави для задоволення заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
Постановою від 30 листопада 2022 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу прокурора залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції змінив шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Постанову суд мотивував тим, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Колегія суддів зазначила, що при зверненні до суду з позовом прокурор пред`явив позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу та відновлення становища, що існувало до порушення, а тому обрані прокурором способи захисту порушеного права є неефективними та не відповідають вимогам закону.
За висновком суду апеляційної інстанції належним способом захисту в цьому спорі є пред`явлення вимоги про витребування спірного майна (віндикаційний позов), проте прокурор з такими вимогами до суду не звертався. Суд вказав, що обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту порушеного права є самостійною підставою для відмови в позові, а тому відсутні підстави надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги.
Аргументи учасників справи