Постанова
Іменем України
23 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 466/12111/21
провадження № 61-1445св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: ОСОБА_3, Третя львівська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2022 року в складі судді Зими І. Є. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року в складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, Третя львівська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування частини квартири.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона є матір`ю ОСОБА_3 та бабусею ОСОБА_2 .
Їй та сину ОСОБА_3 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . Оскільки вона є людиною похилого віку, проживає одна, їй необхідна була фізична та фінансова допомога. Через важкі життєві обставини вона запропонувала онуці ОСОБА_2 доглядати за нею, допомагати матеріально довічно, а вона у свою чергу відчужить на її користь свою частину квартири.
08 червня 2016 року вона разом із сином ОСОБА_3 підписали договір, на підставі якого кожен із них відчужив належну йому на праві власності частку ОСОБА_2 . При цьому вона розуміла, що укладає договір довічного утримання, про що первинно була домовленість із відповідачкою. Натомість надалі виявилося, що вона підписала договір дарування своєї частки спірного майна.
На виконання досягнутої між сторонами договору домовленості онука хоч і не регулярно, проте допомагала їй. Згодом відповідачка повністю відмовилася виконувати свої обов`язки та домовленості між ними. Позивачка зазначає, що є особою з інвалідністю другої групи загального захворювання, пенсіонеркою, непрацездатною, часто хворіє, однак жодної допомоги від онуки не отримує, хоча така була їй обіцяна в обмін на передачу їй у власність квартири. На даний час онука взагалі перестала з нею спілкуватися, стверджує, що квартира належить їй, тому вона не буде її утримувати.
Відтак, укладаючи спірний договір дарування, вона неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, а саме щодо безоплатної передачі у власність відповідачки належного їй нерухомого майна, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання. Вважає, що вона помилилася щодо природи укладення спірного правочину, оскільки вона думала, що укладає договір довічного утримання.
Враховуючи наведене, позивачка просила визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 в частках: 17/100 частки квартири та 247/400 частки квартири, що був укладений 08 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори, зареєстрований у реєстрі за № 4-322. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позивачкою доведено, що укладений нею договір дарування вчинено під впливом помилки, оскільки її волевиявлення було спрямоване на укладення договору довічного утримання.
Додатковою постановою Львівського апеляційного суду від 24 лютого 2023 року в складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О. стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 000,00 грн витрат за надання професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
25 січня 2023 року ОСОБА_2, засобами поштового зв`язку, подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2022 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми статей 203, 229, 717 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 червня 2022 року у справі № 133/1804/20, від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, 10 березня 2020 року у справі № 488/1875/17,
від 23 квітня 2020 року у справі № 463/2372/16-ц, від 07 квітня 2021 року у справі № 643/13968/18, від 19 травня 2019 року у справі 3 501/3936/15-ц та постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Крім того, заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд:
- не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу;
- розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження;
- встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 1, 2, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Заявниця вказує, що всупереч висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених постановах, застосовуючи норми статей 203, 229, 717 ЦК України, суди попередніх інстанцій обмежилися лише встановленням таких обставин як вік позивачки та наявність у неї низки хвороб. Натомість не встановлювалися інші обставини, які мають значення для правильного вирішення такої категорії справ, зокрема: наявність чи відсутність у позивачки спірного житла як єдиного; наявність чи відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором; місце проживання позивачки після укладення договору. Також судами не встановлювалася наявність у позивачки такої вади волі як помилка під час укладення оспорюваного договору.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У березні 2023 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.
Провадження в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 та бабусею ОСОБА_2
ОСОБА_1 із сином ОСОБА_3 були власниками квартири АДРЕСА_1 . Позивачці належало 17/100 частини квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 липня 2001 року та 247/400 частини - на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 02 червня 2016 року. ОСОБА_3 належало 81/400 частини квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 грудня 2011 року та 1/100 частини - на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 28 листопада 2014 року.
Між сторонами у справі було досягнуто домовленість про те, що ОСОБА_2 буде доглядати за ОСОБА_1 та допомагати матеріально довічно, а остання відчужить на її користь свою частину квартири.
У зв`язку з цими домовленостями 08 червня 2016 року ОСОБА_1 відчужила ОСОБА_2 належні їй частки в квартирі АДРЕСА_1, шляхом укладення спірного договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори Стефанишиним М. В., зареєстрований за № 4-322.
Протягом дев`яти місяців після укладення договору відповідачка допомагала позивачці матеріально та переводила на кредитну картку останньої близько 1 000 грн щомісячно, проте згодом перестала надавати будь-яку допомогу.
На час укладення договору дарування квартири позивачці було близько 70 років та вона мала низку хвороб.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Як на підставу заявлених позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний нею договір дарування вона уклала під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що на момент укладення оспорюваного правочину вона була людиною похилого віку, проживала одна та за станом здоров`я потребувала фізичної і фінансової допомоги.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суди виходили з того, що оспорюваний договір дарування укладений ОСОБА_1 під впливом помилки, що підтверджено нею під час судового розгляду, оскільки в силу свого похилого віку та у зв`язку з наявністю у неї низки хвороб вона вважала, що укладає договір довічного утримання, а не договір дарування.
Колегія суддів Верховного Суду з такими висновками судів не погоджується, з огляду на таке.
За частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.