Постанова
Іменем України
18 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 465/7298/18
провадження № 61-346св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Франківська районна адміністрація Львівської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року в складі колегії суддів Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Франківська районна адміністрація Львівської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом та зняття з реєстрації.
Позовна заява мотивована тим, позивач є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 на підставі розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 623 від 21 листопада 2016 року. Згідно довідки про склад сім`ї № 3614 від 12 листопада 2018 року, виданої львівським комунальним підприємством "Затишне" (далі - ЛКП "Затишне"), у квартирі зареєстровані: позивач, її мати ОСОБА_4, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відповідачі більше 10 років без поважних причин не проживають за вказаною адресою, не сплачують комунальних послуг. Просила визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3, такими, що втратили право на користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 на підставі статей 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (назва в редакції на час подачі позову, далі - ЖК України); зняти відповідачів з реєстраційного обліку за цією адресою.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право на користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . В решті позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачами не надано доказів, які б підтверджували факт їх проживання у спірній квартирі. Натомість факт непроживання відповідачів у вказаній квартирі підтверджується актами та довідками, які долучені позивачем до матеріалів справи. Суд першої інстанції прийшов до висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає до часткового задоволення щодо визнання відповідачів такими, що втратили право на користування жилими приміщенням. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зняття відповідачів з реєстраційного обліку, суд виходив із того, що за статтею 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, у тому числі, на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права користування житловим приміщенням. Тому в цій частині позовні вимоги не є обґрунтованими.
Рішення суду першої інстанції оскаржив відповідач ОСОБА_2, звернувшись з апеляційною скаргою до суду апеляційної інстанції.
Постановою Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2022 року в частині визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
В іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не переглядалося.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин непроживання. У мотивах оскаржуваного рішення відсутні посилання на достовірні та достатні докази, якими підтверджується відсутність ОСОБА_2 за місцем знаходження спірного житла більше шести місяців без поважних причин.
Встановлено, що акти про відсутність відповідачів у спірній квартирі складені у період з 24 квітня по 24 жовтня 2018 року. Ці акти про непроживання ОСОБА_2 у спірному житлі не підтверджують належним чином його не проживання тривалий час, не містять відомостей про період не проживання; ці акти складені зі слів позивача. Докази того, що ОСОБА_2 вибув на постійне місце проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення у цьому ж населеному пункті відсутні. З наданих ОСОБА_2 дозволу на роботу іноземця в Республіці Польща та трудового договору вбачається, що він з 2018 працює в цій державі. Відтак, ОСОБА_2 з поважної причини був відсутнім за місцем своєї реєстрації (у спірній квартирі). Докази про наявність у нього іншого житла відсутні. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність та як наслідок - відсутність підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування відповідними жилим приміщенням.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
30 грудня 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Коваль О. Р. надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року. Повний текст постанови складений 29 листопада 2021 року.
У касаційній скарзі вона просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року та залишити у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 06 квітня 2022 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 .
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 23 березня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року та витребував справу із суду першої інстанції.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року позивач вказує на застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 19 травня 2021 року в справі № 759/19579/17, від 06 листопада 2019 року в справі № 641/5955/17, від 01 вересня 2021 року в справі № 751/2231/19.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені апеляційним судом
ОСОБА_1 стала основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 на підставі розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 623 від 21 листопада 2016 року "Про зміну та укладення договорів найму жилих приміщень". Первісний основний квартиронаймач ОСОБА_5 (баба позивача) померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Дана квартира була надана в користування позивачу та ії сімʼї у складі чотирьох осіб: мати - ОСОБА_4, дядько ОСОБА_2, двоюрідний брат - ОСОБА_3 .
Згідно довідки про склад сім`ї і прописки № 3614 від 12 листопада 2018 року, виданої ЛКП "Затишне", в цій квартирі зареєстровані: ОСОБА_1, її мати - ОСОБА_4 ; ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (відповідачі).
27 вересня 2019 року у цій справі ухвалено заочне рішення про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.
Відповідно до копії свідоцтва про право власності на квартиру від 03 березня 2020 року, ця квартира приватизована ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 13 липня 2021 року заочне рішення про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, від 27 вересня 2019 року скасовано та призначено справу до розгляду.
Відповідно до актів № 362 від 24 квітня 2018 року, № 571 від 06 липня 2018 року, № 826 від 24 жовтня 2018 року, складених ЛКП "Затишне", зі слів ОСОБА_1 іі дядько ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та брат ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1, але фактично не проживають за вказаною адресою біля десяти років.
Згідно договору купівлі-продажу квартири від 10 листопада 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 передали, а ОСОБА_6 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
ЄСПЛ вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.
Апеляційний суд встановив, що відповідач ОСОБА_2 як член сімʼї позивача правомірно вселився та зареєстрований у спірному жилому приміщенні на законних підставах. Докази на спростування цих обставин позивач не надала.
За змістом статті 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.