ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Зв`язоктехсервіс" в особі ліквідатора Шевцова Євгена Вікторовича до ТОВ "Ай-Тек Україна" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" (далі - НЕК "Укренерго") про визнання договору недійсним у межах справи за заявою ТОВ "Систем пауер інжиніринг" до ТОВ "Зв`язоктехсервіс" про банкрутство
Короткий виклад історії справи
В межах справи про банкрутство ТОВ "Зв`язоктехсервіс" (його ліквідатор - арбітражний керуючий Шевцов Є. В.) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "Ай-Тек Україна" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 1 липня 2016 року № 01/07 (далі - договір відступлення права вимоги).
На обґрунтування позовних вимог ліквідатор Шевцов Є. В. стверджував, що оспорюваний договір відступлення права вимоги за своєю природою є договором факторингу, отже, має бути визнаний недійсним, оскільки укладений з порушенням норм цивільного законодавства, що регулюють факторингові операції: частини третьої статті 1079 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), пункту 2 частини першої статті 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності", пункту 11 частини першої статті 4, частини п`ятої статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон про фінансові послуги), через те що право вимоги було відступлено на користь ТОВ "Ай-Тек Україна", яке не є фінансовою установою, не має і не мало відповідної ліцензії з надання фінансових послуг.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року відмовлено повністю у задоволенні заяви ТОВ "Зв`язоктехсервіс" в особі ліквідатора Шевцова Є. В. про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, укладеного між ТОВ "Зв`язоктехсервіс" і ТОВ "Ай-Тек Україна".
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 6 вересня 2022 року апеляційну скаргу НЕК "Укренерго" залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року - без змін.
Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції послався на зміст оспорюваного договору та статті 509-514, главу 73 ЦК, статті 1, 4, 6 Закону про фінансові послуги і зазначив, що предметом оспорюваного договору є відступлення права вимоги до третьої особи (замовника за договором підряду) за плату (купівля-продаж), отже, за своєю правовою природою оспорюваний договір є договором купівлі-продажу майнового права, тому погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір не є договором факторингу.
У вересні 2022 року НЕК "Укренерго" звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 вересня 2022 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги.
Підставою касаційного оскарження НЕК "Укренерго" визначила пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), посилаючись на неврахування судами попередніх інстанцій при оцінці правової природи оспорюваного договору висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) та Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 910/5617/21 і від 2 лютого 2022 року у справі № 910/21682/15 (910/18583/20), стосовно правової природи договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги, критеріїв їх розмежування.
На обґрунтування доводів касаційної скарги НЕК "Укренерго" посилається на ухвалення оскаржуваних рішень з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права і, як наслідок, помилковість висновків судів про те, що оспорюваний договір не є договором факторингу, позаяк:
- умова, зафіксована в пункті 2.1 оспорюваного договору, що цей договір не є операцією факторингу, не змінює дійсної природи оспорюваного договору, про що зазначено у пункті 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18);
- твердження місцевого господарського суду про те, що передане за оспорюваним договором право вимоги не обмежується лише вимогами про сплату грошових коштів, суперечить змісту правочину та встановленим судами обставинам справи;
- безпідставним є посилання судів попередніх інстанцій на умову відтермінування оплати за оспорюваним договором як ознаку саме договору купівлі-продажу права вимоги, адже зазначене за усталеною судовою практикою не віднесено до критеріїв розмежування договору факторингу та інших договорів відступлення права вимоги;
- судами першої та апеляційної інстанцій помилково залишено поза увагою те, що розмір права вимоги (заборгованість за обладнання та програмне забезпечення в розмірі 17 335 901,01 грн, заборгованість за виконані роботи в розмірі 37 398 777,60 грн; три проценти річних; інфляційні втрати) набагато перевищує суму його продажу (1 000 000,00 грн) за оспорюваним договором, отже, вказує на отримання фактором плати за надання фінансової послуги (факторингу), що узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18);
- апеляційний суд не мотивував відхилення доводів апелянта про необхідність врахування правових висновків щодо змісту та ознак договору факторингу, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), натомість послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), не зазначивши, які саме правові висновки суду касаційної інстанції підлягають врахуванню у цій справі.
ТОВ "Ай-Тек Україна" подало відзив на касаційну скаргу НЕК "Укренерго", в якому просить відмовити в її задоволенні. У відзиві ТОВ "Ай-Тек Україна" зазначає, що НЕК "Укренерго" в касаційній скарзі наводить судову практику без врахуванням останніх висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Крім того, ТОВ "Ай-Тек Україна" звертає увагу, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 30 червня 2021 року, залишеною без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 22 грудня 2021 року та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 червня 2022 у справі № 910/8115/19 (910/18547/20), відмовлено в задоволенні позовної заяви НЕК "Укренерго" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги.
Таким чином, на думку ТОВ "Ай-Тек Україна", факт укладення між ТОВ "Зв`язоктехсервіс" і ТОВ "Ай-Тек Україна" договору відступлення права вимоги є встановленим та не підлягає доказуванню в інших справах.
ТОВ "Ай-Тек Україна" також вважає, що НЕК "Укренерго" не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення її прав та інтересів шляхом укладення оспорюваного договору відступлення.
Велика Палата Верховного Суду постановою від 8 серпня 2023 року касаційну скаргу НЕК "Укренерго" задовольнила частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 вересня 2022 року і ухвалу Господарського суду міста Києва від 16 лютого 2022 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) скасувала та прийняла нове рішення про відмову в позові.
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 серпня 2023 року, крім іншого дійшла такого висновку.
За змістом частини третьої статті 302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія суддів вважає за необхідне відступити саме від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а не від будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Відповідно до правових висновків, викладених у вказаних постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові, операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону про фінансові послуги. Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги.
Разом з тим у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду вказала, що відповідно до глави 73 ЦК правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу (пункт 47 постанови).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) навела такі ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги (пункт 48 постанови).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) також зазначила, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет і мета укладення суттєво відрізняються (пункт 49 постанови).
Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахуванням усієї сукупності його суттєвих ознак (пункти 50-52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21)).
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що висновки, викладені у її постановах від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), містять усі необхідні критерії, за якими розрізняються договір факторингу та договір відступлення (у тому числі купівлі-продажу) права вимоги.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) пов`язує дотримання принципу правової визначеності із забезпеченням єдності судової практики. Однак суд не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон під час проведення реформ або запровадження покращень. Разом з тим наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх усе ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку у певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
За змістом ГПК, Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи.
Зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, ураховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, порівняно з фактичними обставинами справи, у якій висловлена правова позиція Великою Палатою Верховного Суду, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду.
Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що передаючи справу № 910/8115/19 (910/13492/21) на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів необхідності відступлення від висновків щодо застосування статей 512-519, 656, 1077-1079 ЦК у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не навів достатніх мотивів, необхідних для відступу від зазначених висновків Верховного Суду, не вказав на неоднозначність чи суперечливість таких висновків, їх непослідовність чи неможливість застосування.
Разом із цим Велика Палата Верховного Суду нагадала, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме її останню правову позицію (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18)).
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Згідно із частиною третьою статті 34 ГПК суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі від 28 жовтня 1999 року "Брумареску проти Румунії").
Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року "Парафія греко-католицької церкви у місті Люпені проти Румунії"). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року "С. В. проти Сполученого Королівства).