Постанова
Іменем України
09 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 494/1239/19
провадження № 61-13070св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І. у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст вимог заяви
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою в якій просила встановити факт її постійного проживання на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є уродженкою м. Бєльці Молдавської РСР, була документована паспортом громадянина СРСР, виданим 04 лютого 1989 року Березівським РВ МВС в Одеській області, який у подальшому був втрачений, у зв`язку з чим вона не отримала паспорт громадянина України.
Вказувала на те, що станом на 1991 рік вона проживала у с. Новоселівка Березівського району Одеської області разом із своєю сім`єю та працювала у колгоспі с. Заводівка Березівського району Одеської області.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Березівський районний суд Одеської області рішенням від 13 грудня 2019 року під головуванням судді Дєткова О. Я. у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не довела існування фактів щодо її проживання на території України станом на 1991 рік.
Одеський апеляційний суд постановою від 03 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення Березівського районного суду Одеської області від 13 грудня 2019 року змінив в його мотивувальній частині та залишив без змін в його резолютивній частині.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, враховуючи те, що ОСОБА_1 втратила паспорт, виходив із того, що остання не надала доказів ініціювання питання щодо проведення процедури встановлення особи, а також доказів звернення до міграційної служби із заявою про видачу паспорта замість втраченого, на підставі якої приймають рішення про відмову чи задоволення такої заяви, отже, не використала досудового врегулювання цього питання.
Верховний Суд постановою від 02 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційний суд вказав, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, не виконав вимоги, передбачені процесуальним законодавством України щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Одеський апеляційний суд постановою від 17 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Березівського районного суду Одеської області від 13 грудня 2019 року скасував. Ухвалив у справі нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_1 задовольнив. Встановив юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у повнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Приймаючи оскаржену постанову суд апеляційної інстанції виходив з того, що у судовому засіданні у суді першої інстанції свідок ОСОБА_2 спростувала твердження заявника щодо її теперішнього місця проживання та вказала, що остання переїхала у 1991 році в с. Новоселівку та до тепер проживає там. Таким чином, свідок ОСОБА_2 підтвердила, що з 1991 року ОСОБА_1 перебувала на території України в с. Новоселівка Березівського району Одеської області.
Встановивши наведене, суд апеляційної інстанції вважав, що сукупність доказів у справі дає підстави апеляційному суду дійти висновку, що заява ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання особи на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік, є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2022 року представник Головного управління Державної міграційної служби України - начальник Погребняк О. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження.
У поданій касаційній скарзі представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції, приймаючи постанову про задоволення заяви ОСОБА_1 не звернув увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах: від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц та від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17.
Представник заявника також зазначає, що у цій справі наявний спір про право заявниці щодо встановлення факту її постійного проживання на території України станом на 1991 рік.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував з Березівського районного суду Одеської області справу № 494/1239/19.
13 лютого 2023 року справа № 494/1239/19 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 04 липня 2023 року справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 прибула до с. Жовтнівка Березівського району Одеської області у листопаді 1983 року, що вбачається з адресного листка вибуття (а. с. 5).
10 січня 1989 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, виданим Новоселівською сільською радою Березівського району Одеської області (а. с. 6).
З довідки, виданої 02 жовтня 2019 року Виконавчим комітетом Раухівської селищної ради Березівського району Одеської області, встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 7).
У судовому засіданні у суді першої інстанції ОСОБА_1 зазначила, що у 1983 році переїхала до с. Жовтнівка Березівського району, у 2001 році переїхала до смт. Раухівка де по теперішній час проживає.
У судовому засіданні у суді першої інстанції свідок ОСОБА_2 спростувала твердження заявниці щодо її теперішнього місця проживання та вказала, що остання переїхала у 1991 році в с. Новоселівку та до тепер проживає там.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржена постанова не відповідає, з огляду на таке.
У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
За змістом статті 294 ЦПК України під час розгляду справ окремого провадження суд зобов`язаний роз`яснити учасникам справи їхні права та обов`язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи.
З метою з`ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
З указаного вбачається, що законом передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Згідно із статтею 3 Закону України "Про громадянство" громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.