ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 640/20653/19
адміністративне провадження № К/9901/16066/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Жука А.В.,
суддів: Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу №640/20653/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року (головуючий суддя Літвінова А.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2020 року (колегія суддів у складі судді-доповідача Оксененка О.М., суддів - Лічевецького І.О., Мельничука В.П.),
УСТАНОВИВ:
І. Історія справи
1. ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13 вересня 2019 року №312-19 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особи без громадянства;
- зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути його заяву особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
2. Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначав, що рішення Державної міграційної служби України від 13 вересня 2019 року №312-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним, необґрунтованим та підлягає скасуванню.
3. Указував, що він є особою без громадянства, народився та проживав на території Латвійської Республіки, що підтверджується паспортом "негромадянина" Латвійської Республіки, втім перебуває за її межами, через систематичне порушення прав людини щодо нього та страх ув`язнення відповідно до статті 77.1 Кримінального кодексу Латвійської Республіки, який передбачає відповідальність за участь у збройних конфліктах, що відбуваються за межами території Латвійської Республіки.
Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій
4. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2020 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
5. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди установили, що під час проведених співбесід від 12 лютого 2019 року та 06 травня 2019 року позивач повідомив, що причиною виїзду з Латвії є небажання повертатися до країни походження, оскільки його чекає дискримінація за національною ознакою, а саме утиски його соціально-економічних прав. Також у заяві було зазначено, що позивач побоюється зазнати переслідування через його участь у військовому конфлікті на Сході України, оскільки за словами позивача такі дії є карними у Латвійській Республіці.
6. Так, позивач наголосив на тому, що після прибуття до України у період з 18 жовтня 2014 року по 17 червня 2015 року він брав безпосередню участь в антитерористичній операції (бойових діях) в районі проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, що підтверджується довідкою командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 ОСОБА_2 від 17 червня 2015 року №2141. Після завершення участі у вказаних вище заходах позивач проходив реабілітацію у місті Трускавець, у подальшому постійно проживав у місті Києві.
7. У той же час, у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Державною міграційною службою України звернуто увагу на те, що ОСОБА_1 залишив країну громадянської належності та перетнув кордон з Україною 18 жовтня 2014 року, втім за захистом звернувся лише перебуваючи у Київському СІЗО - 14 лютого 2018 року, тобто через три з половиною роки після в`їзду в Україну.
8. Зазначили, що ОСОБА_1 приймав участь в Антитерористичній операції до 2015 року та перебуваючи у місті Києві останній міг звернутись до міграційної служби, що свідчить про безпідставність доводів щодо звернення позивача з заявою про визнання біженцем вчасно, а тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.
9. Також установили, що Державною міграційною службою України у висновку вказано, що важливим показником, який може свідчити про відсутність у позивача побоювання зазнати незаконного переслідування є те, що він звернувся за міжнародним захистом лише після його затримання правоохоронними органами України у зв`язку з перебуванням його у міжнародному розшуку.
10. Суди з`ясували, що відповідно до рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 23 червня 2017 року у справі №760/10965/17 співробітниками Департаменту контррозвідки Служби безпеки України 21 червня 2017 року складено протокол про затримання ОСОБА_1 відповідно до статей 208, 582 Кримінально-процесуального кодексу України, який згідно з обліками Генерального секретаріату Інтерполу значиться в міжнародному розшуку.
11. Указаний міжнародний розшук був ініційований компетентними органами Латвійської Республіки для притягнення позивача до кримінальної відповідальності за скоєння злочину, передбаченого частиною третьою статті 253.1 Кримінального кодексу Латвійської Республіки, оскільки згідно рішенням Ризької судової колегії у кримінальних справах від 30 квітня 2014 року ОСОБА_1 визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 253.1 Кримінального кодексу Латвійської Республіки та останньому призначено покарання у вигляді позбавлення волі на 8 років без конфіскації майна.
12. При цьому, частина третя статті 253.1 Кримінального кодексу Латвійської Республіки (незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення та пересилання наркотичних та психотропних речовин з метою їх реалізації) відповідає злочину, який передбачено частиною другою статті 307 Кримінального кодексу України та є екстрадиційним відповідно до приписів Кримінального процесуального кодексу України, оскільки передбачає покарання на строк більше одного року позбавлення волі.
13. Суди погодились доводами відповідача про те, що указані обставини свідчать про небажання позивача повертатися до Латвії лише через побоювання відповідальності за вчинені дії, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Латвії, а не через наявність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди по конвенційним ознакам, за якими особу може бути визнано біженцем, або визнано особою, яка потребує додаткового захисту.
14. Зокрема, щодо посилань позивача на систематичне порушення прав людини щодо нього та страх ув`язнення відповідно до статті 77.1 Кримінального кодексу Латвійської Республіки, який передбачає відповідальність за участь у збройних конфліктах, що відбуваються за межами території Латвійської Республіки, суди зазначили, що 12 лютого 2015 року набули чинності зміни до Кримінального кодексу Латвійської Республіки у частині відповідальності за незаконну участь у збройному конфлікті. Зокрема, кодекс доповнено статтею 77.1 зміст якої полягає у наступному: "особа, яка здійснить незаконну участь у збройному конфлікті, тобто активну участь у збройному конфлікті за межами Латвійської Республіки, яка спрямована проти територіальної цілісності і політичної незалежності держави чи іншим чином суперечить міжнародним правовим зобов`язанням Латвійської Республіки, не дотримуючись нормативних актів або міжнародних договорів, обов`язкових для Латвійської Республіки, карається позбавленням волі на строк до десяти років з випробувальним наглядом строком до трьох років".
15. Суди констатували, що інформації щодо розшуку позивача правоохоронними органами Латвії за обвинуваченням згідно статті 77.1 Кримінального кодексу Латвійської Республіки, матеріали справи не містять.
16. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також у матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства у ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на установлені обставини.
17. Суди зазначили, що позивач за жодною із конвенційних ознак у країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
18. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
19. Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями у червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2020 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
20. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі указує на пункт 4 частини четвертої статті 328 у взаємозв`язку із частиною другою статті 353 КАС України та зазначає, що судами попередніх інстанцій не досліджено докази, що мають значення для правильного вирішення справи.
21. Указує, що працівниками Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області не направлено запит до Державної прикордонної служби України з метою перевірки законності перетину кордону позивачем.
22. Зазначає, що відповідач, відмовляючи у наданні статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, не звернув увагу на обґрунтовані побоювання позивача стати жертвою переслідування в Латвійській Республіці по статті 95.1 Кримінального Закону Латвійської Республіки. Звертає увагу на те, що він, будучи етнічним українцем, з осені 2014 року по весну 2015 року захищав територіальну цілісність і незалежність України, перебуваючи у складі Військової частини НОМЕР_2 (НОМЕР_3) Збройних Сил України, що підтверджується документами, наявними у матеріалах його особової справи.
23. Переконує, що звертався до посадових осіб відповідача із вимогою направити запит до Міністерства оборони України з метою отримання інформації про його статус (чи виведений до резерву, чи має якийсь інший статус), однак такий запит не було направлено. Вважає, що ця інформація є важливою, оскільки за наявності відповідних підтверджуючих документів, дозволить владі Латвійської Республіки притягнути його до відповідальності за статтею 95.1 Кримінального Закону Латвійської Республіки.
24. Зазначає, що під час судового розгляду в суді першої інстанції 20 лютого 2020 року представник Державної міграційної служби України не був допущений судом до судового засідання як представник відповідача, що позбавило позивача можливості задавати йому питання.
25. Указує, що неодноразово просив допитати ОСОБА_3, яка проживає у м.Києві і була безпосереднім свідком подій, що розгорталися навколо позивача та його родини після винесення позивачу виправдовувального вироку і володіє інформацією, яка, на думку скаржника, є важливою для вирішення подальшої долі позивача. Однак, Державна міграційна служби України та суди попередніх інстанцій відмовили позивачу у реалізації його права на виклик свідків і на справедливий судовий розгляд.
26. Звертає увагу на те, що відповідач використав як джерело інформації ресурс, заборонений на території України, а саме "Комсомольскую правду", яка належить порталу "Baltnews.LV", кінцевим бенефіциаром якої є Міжнародне інформаційне агентство "Россия сегодня". Цей інформаційний портал Указом Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02 травня 2018 року "Про застосування та скасування персональних, економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)" заборонений для використання на території України.
27. Наголошує, що причина звернутись до уповноважених органів України за наданням статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, виникла після його затримання Службою безпеки України, оскільки до прибуття в Україну щодо позивача не було винесено остаточного судового рішення по сфабрикованій, на його думку, проти нього кримінальній справі.
28. З огляду на викладене вважає, що суди попередніх інстанцій не повно дослідили докази, наявні у матеріалах справи, а тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи №640/20653/19 на новий розгляд до суду першої інстанції.
Позиція інших учасників справи
29. 09 вересня 2020 року від представника Державної міграційної служби України надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, у якому він заперечив проти її задоволення, підтримав висновки судів попередніх інстанцій та просив залишити оскаржувані судові рішення без змін.
Рух адміністративної справи в суді касаційної інстанції
30. 30 червня 2020 року до касаційного суду надійшла скарга ОСОБА_1 .
31. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 червня 2020 року для розгляду справи №640/20653/19 визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Жука А.В., суддів - Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.
32. Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху.
33. Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2020 року у справі №640/20653/19 на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України, установлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
34. Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2023 року адміністративну справу №640/20653/19 призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
35. Судами попередніх інстанцій установлено, що позивач, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, місто Рига Латвійської Радянської Соціалістичної Республіки, неодружений, освіта середня, сповідує християнство, має статус негромадянина Латвійської Республіки, авіасполученням перетнув Державний кордон України 18 жовтня 2014 року. Через адміністрацію Київського СІЗО №13 позивач 14 лютого 2018 року звернувся з заявою - анкетою про надання йому статусу біженця, або особи яка потребує додаткового захисту в Україні.
36. За результатами розгляду цієї заяви УДМС у Київській області на підставі частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
37. 28 січня 2019 року ОСОБА_1 знову подав заяву про надання йому статусу біженця, або особи яка потребує додаткового захисту в Україні.
38. У заяві зазначив, що не бажає повертатись до країни походження, оскільки його чекає дискримінація за національною ознакою, а саме утиски соціально-економічних прав. Крім того, заявник побоюється зазнати переслідування через його участь у військовому конфлікті на Сході України, оскільки за словами заявника такі дії є караними у Латвійській Республіці.
39. Повідомленням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 01 жовтня 2019 року №263 (а.с.79), позивача проінформовано про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 13 вересня 2019 року №312-19 (а.с.77, зворотній бік) у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
40. Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
ІІІ. Позиція Верховного Суду
41. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі установлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
42. Переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі установлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.
43. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
44. Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
45. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
46. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
47. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 цього Закону (тут і далі - у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
48. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
49. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
50. Згідно із частиною першою статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
51. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
52. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
53. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - "Керівництво") передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
54. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
55. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
56. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
57. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.