Постанова
Іменем України
02 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 359/11063/15
провадження № 61-15180св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Сушик Олексій Вікторович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Турчак Світлана Миколаївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Пронін Євген Ігорович, на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року у складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 27 липня 2021 року у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Борисової О. В., Невідомої Т. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
Улистопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Сушик О. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Турчак С. М., про визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 21 травня 2014 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, загальною площею 0,0599 га, з кадастровим номером 3220882600:04:002:1122 з цільовим призначенням - для індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.
19 серпня 2014 року приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Сушик О. В. посвідчив довіреність, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 продати належну довірителю земельну ділянку за ціною та на умовах, визначених повіреним.
05 вересня 2014 року ОСОБА_2, діючи від імені позивача, уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого відчужив останній у власність вказану земельну ділянку.
ОСОБА_1 зазначав, що він не підписував та не видавав довіреність від 19 серпня 2014 року, тому ОСОБА_2 не мав повноважень на продаж земельної ділянки. Право власності на земельну ділянку було припинено без його волевиявлення.
Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними довіреність від 19 серпня 2014 року та договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 вересня 2014 року, витребувати спірну земельну ділянку із незаконного володіння ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Бориспільський міськрайонний суд Київської області своїм рішенням від 10 жовтня 2016 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Довіреність, посвідчену 19 серпня 2014 року приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Сушиком О. В. та зареєстровану в реєстрі за № 444, визнав недійсною.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений 05 вересня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Турчак С. М. та зареєстрований за № 5113, визнав недійсним.
У іншій частині позову відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач оспорювану довіреність не підписував, що підтверджується показами свідків щодо місця перебування позивача та висновком експерта від 09 липня 2015 року № 402/тдд, відповідно до якого підпис на вказаній довіреності не належить позивачеві.
Суд першої інстанції виходив з того, що підстави для витребування земельної ділянки з володіння ОСОБА_3 відсутні, оскільки вона у встановленому законом порядку набула право власності на земельну ділянку, після її придбання побудувала на ній садовий будинок, а свідоцтво про право власності на нерухоме майно недійсним не визнано.
Апеляційний суд Київської області своїм рішенням від 29 червня 2017 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2016 року в частині відмови у задоволенні вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, а також щодо стягнення судових витрат скасував та ухвалив в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Витребував з володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0599 га, з кадастровим номером 3220882600:04:002:1122 з цільовим призначенням для індивідуального садівництва, розташовану на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.
У іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача поза його волею, тому правові підстави для відмови йому в реалізації передбаченого статтею 388 ЦК України права відсутні.
Верховний Суд своєю постановою від 18 грудня 2019 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2017 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що довіреність, на підставі якої ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від імені позивача, мала бути підписана позивачем та нотаріально посвідчена. За встановлення судами недодержання цих вимог, такий правочин є нікчемним, визнання якого недійсним не є належним способом захисту прав.
Суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_3 заявляла клопотання про витребування документів, на які посилався позивач, заперечуючи їх достовірність та вказуючи на неналежне засвідчення їх копій, доданих до позову. Протокольною ухвалою суд першої інстанції таке клопотання задовольнив частково. Водночас даних щодо її належного виконання матеріли справи не містять.
Водночас суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що до матеріалів справи додана лише копія висновку почеркознавчої експертизи, запис про засвідчення відповідності оригіналу якої не містить відомостей про особу, яка засвідчила цю копію.
Отже, оригінали або належним чином засвідчені копії спірних правочинів та висновку почеркознавчої експертизи з іншої справи (кримінального провадження) у справі відсутні. Апеляційний суд наведеного не врахував при вирішенні клопотання відповідача про призначення судової почеркознавчої експертизи. Тому висновки судів про те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача не з його волі та наявність підстав для її витребування, суд касаційної інстанції вважав передчасними.
Бориспільський міськрайонний суд Київської області своїм рішенням від 31 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав довіреність, посвідчену 19 серпня 2014 року приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Сушиком О. В. за реєстровим № 444 (бланк НАВ 186957, реєстраційний номер за даними ЄРД 41344979), недійсною.
Визнав договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений 05 вересня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Турчак С. М. та зареєстрований в реєстрі за № 5113, недійсним.
Витребував від ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 0,0599 га, що розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, Гнідинська сільська рада, з цільовим призначенням - для сільськогосподарського призначення, для індивідуального садівництва, та передав її ОСОБА_1 .
Рішення суду мотивовано тим, що довіреність від 19 серпня 2014 року, на підставі якої ОСОБА_2 від імені позивача уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки, видана поза вільним волевиявленням позивача та не відповідає його внутрішній волі, тому ця довіреність суперечить вимогам частини третьої статті 203 ЦК України та підлягає визнанню недійсною на підставі статті 215 ЦК України.
Оскільки довіреність від 19 серпня 2014 року є недійсною, тому ОСОБА_2 не мав права відчужувати земельну ділянку, належну на праві власності позивачеві, у зв`язку з чим договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 вересня 2014 року також підлягає визнанню недійсним.
Суд першої інстанції виходив з того, що земельна ділянка, власником якої є позивач та яка була предметом договору купівлі-продажі від 05 вересня 2014 року, вибула з володіння позивача поза його волею, тому наявні підстави для її витребування з володіння ОСОБА_3 .
Водночас, на спірній земельній ділянці ОСОБА_3 збудувала будинок, проте будівництво будинку на спірній земельній ділянці не призводить до автоматичного переходу права власності на земельну ділянку.
Київський апеляційний суд своєю постановою від 27 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Пронін Є. І., залишив без задоволення, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року залишив без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно вважав вимоги ОСОБА_1 такими, що ґрунтуються на законі, а порушення його права власності на земельну ділянку доведено належними доказами.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 вересня 2014 року загальною площею 0,0599 га, з кадастровим номером 3220882600:04:002:1122 з цільовим призначенням - для індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, укладений неповноважною особою на підставі недійсної довіреності, тобто без волевиявлення власника земельної ділянки, тому такий правочин також підлягає визнанню недійсним.
Доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції в частині витребування майна з незаконного володіння порушує майнові права ОСОБА_3, оскільки на спірній земельній ділянці вона збудувала будинок, який займає частину земельної ділянки, й проживає у ньому, не мають правового значення для правильного вирішення спору.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала
У вересні 2021 року ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Пронін Є. І., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (провадження № 14-458цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19), постановах Верховного Суду: від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц (провадження № 61?32980св18), від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18), від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17 (провадження № 61-10814св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 438/978/17 (провадження № 61-2665св19), від 02 вересня 2020 року у цій справі (провадження № 61-27970св18), від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 (провадження № 61-10929св20), від 15 квітня 2021 року у справі № 759/15556/18 (провадження № 61-15236св20).
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу) як на підставу оскарження судових рішень, а саме зазначає, що суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що витребування земельної ділянки, на якій збудовано будинок, що належить на праві власності ОСОБА_3, де вона і проживає, та який займає частину цієї земельної ділянки, порушить її права на мирне володіння майном. Втручання у право відповідача ОСОБА_3 мирно володіти своїм майном не є пропорційним легітимній меті.
Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суди не дослідили пропорційність втручання в право мирного володіння майном відповідача ОСОБА_3 та не навели доводів необхідності втручання в таке право в демократичному суспільстві.
При новому розгляді справи суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та проігнорували висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 02 вересня 2020 року у цій справі, що є порушенням статті 263 ЦПК України, та всупереч цьому висновку визнали недійсним договір купівлі?продажу земельної ділянки від 05 вересня 2014 року.
В матеріалах справи міститься експертний висновок від 09 липня 2015 року, який долучено позивачем на підтвердження своїх вимог, однак до такого доказу суди повинні були віднестися критично, враховуючи позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 02 вересня 2020 року у цій справі, тому суди дійшли передчасного висновку, що спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача поза його волею та щодо наявності підстав для витребування спірної земельної ділянки у відповідача ОСОБА_3 .
Також суд апеляційної інстанції не надав оцінку та не навів мотивування щодо визнання чи відхилення доказу, зокрема, копії висновку експерта від 09 липня 2015 року, який не є допустимим доказом, оскільки залучений з порушенням процесуального законодавства, а також оригінал цього висновку не був долучений до матеріалів справи.
Водночас під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 заявляла клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, в задоволенні якого апеляційний суд відмовив з невідомих причин.
Апеляційний суд позбавив ОСОБА_3 права на доведення обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх заперечень, тим самим порушивши принцип рівності сторін, що призвело до прийняття постанови, яка є необґрунтованою.
Процесуальні порушення, на які посилається заявник в касаційній скарзі, є надуманими та необґрунтованими. Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника без зазначення та обґрунтування порушення норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на оскаржувані судові рішення.
Доводи інших учасників справи
У жовтні 2021 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Гребенченко О. А., подав до Верховного Суду заперечення на касаційну скаргу, в яких вказав, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає.
Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Верховний Суд своєю ухвалою від 21 вересня 2021 року поновив ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Пронін Є. І., строк на касаційне оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 березня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 27 липня 2021 року, відкрив касаційне провадження у цій справі і витребував цивільну справу з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 28 червня 2022 року справу призначено до розгляду.
Верховний Суд своєю ухвалою від 06 липня 2022 року зупинив провадження у справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 488/2807/17 (провадження № 14-91св20).
Верховний Суд своєю ухвалою від 05 квітня 2023 року поновив провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку площею 0,0599 га, розташовану на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, кадастровий номер 3220882600:04:002:1122, на підставі свідоцтва про право власності від 21 травня 2014 року № 21959801.
19 серпня 2014 року приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Сушик О. В. посвідчив довіреність, яка зареєстрована в реєстрі за № 444, згідно з якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 продати вказану земельну ділянку.
05 вересня 2014 року ОСОБА_2, діючи від імені позивача, уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Турчак С. М. та зареєстрований в реєстрі за № 5113.
Згідно з повідомленням про початок виконання будівельних робіт від 22 жовтня 2014 року № КС 062142950068 на придбаній земельній ділянці ОСОБА_3 розпочала будівництво садового будинку, а 11 лютого 2015 року вона подала декларацію про готовність цього об`єкта нерухомого майна до експлуатації від 11 лютого 2015 року № КС 142150420405.
31 березня 2015 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на садовий будинок на АДРЕСА_1 в урочищі "Млиново" на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.
02 квітня 2015 року вона отримала свідоцтво про право власності на це нерухоме майно № 35809868.
Згідно з висновком почеркознавчої експертизи, проведеної Науково?дослідним експертно-криміналістичним центром Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві 09 липня 2015 року 402/тдд у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014100020008756, рукописний текст та підпис від імені ОСОБА_1, зокрема, у довіреності від 19 серпня 2014 року № 186957, виконано не ОСОБА_1, а іншою особою.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають не повністю.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо позовних вимог про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги в частині позовних вимог про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, виходив з того, що довіреність від 19 серпня 2014 року, на підставі якої ОСОБА_2 від імені позивача уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки, видана поза волевиявленням позивача та не відповідає його внутрішній волі, а отже ця довіреність суперечить вимогам, передбаченим частиною третьою статті 203 ЦК України.
Визнаючи договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки недійсним, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, вважав, що оспорюваний договір, укладений на підставі недійсної довіреності, а тому ОСОБА_2 не мав права відчужувати земельну ділянку, належну позивачеві, що свідчить про його недійсність.
Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій враховуючи таке.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою та другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні і суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
У справі, яка переглядається, установлено, що власником спірної земельної ділянки, на підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1, від імені якого діяв ОСОБА_2, та ОСОБА_3, є ОСОБА_3 .
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18), на яку заявник посилається у касаційній скарзі, викладений висновок, що "підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами".
Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
У статті 657 ЦК України визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Згідно із частиною першою статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним (частина перша статті 219 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, вказано, що: "визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину".
Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Тобто права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово?правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14?208цс18)).