ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 5-18/07
(провадження № 13-13зво23)
21 березня 2002 року суд першої інстанції в Республіці Угорщина визнав ОСОБА_1 винним у тому, що він за попередньою змовою з іншою особою вчинив умисне вбивство двох осіб з корисливих мотивів і протиправно заволодів їхнім майном та призначив йому покарання у виді довічного позбавлення волі з можливістю умовного звільнення на поруки після відбуття двадцяти років покарання. З таким рішенням 21 серпня 2003 року погодився і апеляційний суд.
Після передачі засудженого в Україну для подальшого відбування покарання апеляційний суд 26 вересня 2007 року визнав вирок, ухвалений угорським судом, і вирішив за пунктами 1, 6 і 12 частини 2 статті 115 Кримінального кодексу України 2001 року (далі - КК) призначити покарання у виді довічного позбавлення волі з можливістю умовного звільнення на поруки не раніше ніж через двадцять років. 20 грудня 2007 року Верховний Суд України вирок в частині визначення покарання залишив без змін.
Зі спливом двадцятирічного терміну відбування покарання ОСОБА_1 неодноразово звертався до суду з клопотаннями про звільнення, посилаючись на зазначені судові рішення. Однак суди відмовляли йому в розгляді, наголошуючи, серед іншого, на відсутність правового механізму вирішення питання про умовно-дострокове звільнення засуджених до довічного позбавлення волі.
У 2018 році ОСОБА_1 звернувся до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ), який встановив порушення його прав за статтями 3, 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ, Конвенція).
Констатувавши недотримання права за статтею 7 Конвенції, ЄСПЛ виходив із того, що можливість умовного звільнення на поруки засудженого до довічного позбавлення волі, яка була невід`ємним елементом застосованого покарання і про яку зазначено у постанові про визнання вироку суду іноземної держави, національним законодавством України не передбачена. У подальшому на стадії виконання вироку національні суди, відмовивши ОСОБА_1 у достроковому звільненні на цій підставі, підтвердили фактичну заміну покарання у виді довічного позбавлення волі з можливістю скорочення на довічне позбавлення волі, яке скоротити неможливо, і такою заміною всупереч міжнародним зобов`язанням держави за статтею 7 ЄКПЛ посилили суворість обраного заходу примусу. Фактичне застосування щодо ОСОБА_1 довічного ув`язнення без перспективи звільнення Суд відповідно до своєї усталеної практики визнав порушенням права за статтею 3 Конвенції.
8 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) заяву захисника ОСОБА_2 в інтересах засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом залишила без задоволення.
Будучи незгодними з зазначеною постановою, висловлюємо окрему думку з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні заяви, Велика Палата виходила з того, що:
1) застосовані угорським судом положення Кримінального кодексу Республіки Угорщина (далі - КК Угорщини) не встановлювали імперативного обов`язку суду чи іншого компетентного органу звільнити засудженого до довічного ув`язнення після спливу певного строку, а лише передбачали можливість умовно-дострокового звільнення не раніше ніж через 20 років і таке право було визнано за ОСОБА_1 українським судом під час приведення вироку у відповідність з національним законодавством;
2) правом клопотати про скорочення покарання засуджений скористався, неодноразово порушуючи це питання перед судом упродовж 2015-2021 років і підставами для відмови судів у задоволенні відповідних клопотань були не лише відсутність у національному законодавстві інституту умовного (умовно-достроково) звільнення засуджених до довічного позбавлення волі, а і те, що ОСОБА_1 не довів свого виправлення;
3) констатувавши порушення права за статтею 7 Конвенції, ЄСПЛ орієнтувався на чинне на той час кримінальне законодавство України, що позбавляло засуджених до довічного позбавлення волі можливості скорочення покарання; однаку подальшому це законодавство було реформоване: статті 81, 82 КК у редакції Закону України від 18 жовтня 2022 року № 2690-IX "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 2690-IX) передбачають перспективу заміни покарання у виді довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк, від якого особу в подальшому може бути звільнено умовно-достроково, і ОСОБА_1 вправі скористатися такою можливістю, звернувшись до суду з відповідним клопотанням у порядку статті 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК);
4) у судовій практиці є випадки, коли місцеві суди застосовували умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання до осіб, засуджених іноземними судами до довічного ув?язнення з можливістю клопотати про умовне звільнення після відбуття певного строку;
5) ЄСПЛ відповідно до своєї усталеної практики не ототожнює поняття "покарання" та "виконання покарання" для цілей статті 7 Конвенції, сумісною з вимогами цієї статті визнається сама лише наявність у засудженого можливості клопотати про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, умови реалізації якої є виключною компетенцією кожної окремої держави та не можуть бути тотожними.
Зазначеної позиції Великої Палати ми не поділяємо з огляду на наступне.
1. Приводячи вирок угорського суду у відповідність із кримінальним законом України, області апеляційний суд з урахуванням положень пункту 1 статті 9 Конвенції 1983 року здійснив заміну вироку, а відтак зобов`язаний був керуватися положеннями підпункту d) пункту 1 статті 11 цього міжнародно-правового акта щодо заборони посилювати кримінальне покарання, призначене вироком суду іноземної держави.
Дійсно, частина перша статті 47/А КК Угорщини не містила імперативних вимог про звільнення засуджених до довічного ув`язнення після спливу певного терміну. Натомість ця правова норма чітко розмежовувала два види довічного позбавлення волі - з можливістю умовного звільнення на поруки після відбуття визначеного судом мінімального строку покарання і без такої можливості.
Зокрема, згідно з зазначеною нормою права суд, призначаючи покарання у виді довічного позбавлення волі, повинен встановити у вироку найранішу дату можливого умовного звільнення на поруки або зазначити про відсутність права на таке звільнення. Надавши засудженому відповідне право, суд передбачає можливість його реалізації після відбуття не менш як двадцяти років призначеного покарання, а в окремих визначених законом випадках - не менш як тридцяти років.
Оскільки наявність чи відсутність у засудженого права на звільнення визначалася у вироку одночасно з обранням заходу примусу, надання цього права було одним з елементів призначення покарання і не належало до кола питань, що вирішуються під час виконання вироку.
Маючи альтернативне дискреційне повноваження обрати покарання у виді довічного позбавлення волі без перспективи скорочення, угорський суд призначив такий захід примусу з можливістю умовного звільнення на поруки після відбуття не менш як двадцяти років. Відповідне покарання гарантувало ОСОБА_1 реальну й передбачувану перспективу скорочення й визначало її часові межі.
Визнавши вирок угорського суду, український суд продублював застосований захід примусу, у тому числі в частині права на умовне звільнення на поруки. Проте можливості такого звільнення засуджених до довічного позбавлення волі законодавство України, чинне на час визнання вироку, не передбачало. Ба більше, кримінальний закон нашої держави не містив тоді і не містить зараз такого правового інституту як умовне звільнення від відбування покарання на поруки.
Формально визнане українським судом право ОСОБА_1 клопотати про умовне (умовно-дострокове) звільнення від відбування покарання після відбуття не менш як двадцяти років покарання виявилося позбавленим практичної ефективності, а невдалі спроби його реалізації лише підтвердили відсутність фактичної перспективи скорочення покарання.
Як зазначив ЄСПЛ, національний суд, здійснивши заміну вироку, за обставин цієї справи вийшов за межі вжиття звичайних заходів щодо виконання вироку суду іноземної держави та погіршив правове становища засудженого, чим порушив вимоги статті 7 ЄКПЛ (пункти 51, 52, 56 рішення).
2. Правових наслідків зазначеного порушення не змінює і та обставина, що ухвалами, постановленими впродовж 2017-2021 років у порядку виконання вироку, суд відмовляв ОСОБА_1 в умовному звільненні на поруки не лише через відсутність правових підстав для цього у національному законодавстві України, а і з огляду на те, що він не довів свого виправлення.
Застосовані угорським судом положення кримінального закону покликані створити сприятливі умови для ресоціалізації засуджених до довічного позбавлення волі шляхом стимулювання позитивних змін в їх особистості та поведінці. Застосування судом цих норм зумовлює правомірні очікування особи через визначений судом проміжок часу розраховувати на скорочення покарання, якщо вона за певними об`єктивними критеріями доведе, що стала на шлях виправлення.