Постанова
Іменем України
07 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 756/16751/21
провадження № 61-5793св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
заінтересовані особи: Консульський відділ Посольства України в російській федерації, Міністерство закордонних справ України, Державна міграційна служба України,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2022 року в складі судді Яценко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 21 березня 2023 року в складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А., у справі за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Консульський відділ Посольства України в російській федерації, Міністерство закордонних справ України, Державна міграційна служба України, про встановлення факту, що має юридичне значення,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст заяви
У жовтні 2021 ОСОБА_1, який постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1, звернувся до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Заява обґрунтована тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Золоте Попаснянського району Луганської області.
13 листопада 1977 року заявнику ІНФОРМАЦІЯ_8 видано військовий квиток серії НОМЕР_1 . З 1977 року до 1980 року заявник проходив військову службу.
28 листопада 1980 року заявнику було видано Золотовським ВМ Первомайського ВВС Ворошиловградської (Луганської) області паспорт громадянина СРСР НОМЕР_2 .
У період з 04 серпня 1986 року до 05 травня 1998 року заявник постійно проживав за адресою: АДРЕСА_2, та перебував на військовому обліку за місцем прописки у ІНФОРМАЦІЯ_9 та безперервно працював на підприємствах, розташованих у м. Стаханов (Кадіївка).
Вказував на те, що у зв`язку з постійним проживання на території України на час проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 3 Закону України "Про громадянство України" він є громадянином України.
05 травня 1998 року він знявся з реєстрації за місцем проживання в м. Стаханов та переїхав для постійного проживання до м. Дзержинський Московської області, російської федерації.
У подальшому паспорт громадянина СРСР НОМЕР_2, виданий Золотовським ВМ Первомайського ВВС Ворошиловградської (Луганської) області, було втрачено.
Посилаючись на те, що він не виходив з громадянства України та не подавав з цього приводу будь-яких заяв до Посольства України в російській федерації, заявник просив суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме: що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, постійно проживав на території України (в м. Кадіївка Луганської області) станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.
Зазначав, що встановлення цього факту необхідно для реалізації права оформити встановлення належності до громадянства України на підставі пункту 1 частини першої статті 3 Закону України "Про громадянство України" та подальшого отримання паспорту громадянина України.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Оболонський районний суд міста Києва рішенням від 22 вересня 2022 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заяви про встановлення факту постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року, суд першої інстанції виходив з того, що надані заявником докази не є безспірними доказами підтвердження факту постійного (безперервного) його проживання на законних підставах на території України на вказані дати, вимоги заяви є недоведеними.
Київський апеляційний суд постановою від 21 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 22 вересня 2022 року змінив у мотивувальній частині.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1, однак не погодився з висновком суду щодо мотивів такої відмови.
Так апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції застосував норму матеріального права, яка не регулює спірні правовідносини, оскільки заявник не претендує на набуття громадянства внаслідок прийняття до нього, а просив встановити факт постійного проживання саме для подальшого документування паспортом громадянина України на підставі пункту 1 частини першої статті 3 Закону України "Про громадянство України". А тому суд апеляційної інстанції, врахувавши те, що ОСОБА_1 у січні 2000 року добровільно набув громадянство російської федерації та добровільно отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для встановлення факту постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року з метою встановлення його належності до громадянства України, яке було ним втрачено.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
19 квітня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2022 року і постанову Київського апеляційного суду від 21 березня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його заяву в повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права, а саме: положення Законів України "Про громадянство України" № 1636-XII та № 2235-111 без урахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року в справі № 357/6749/20 та від 20 січня 2022 року в справі № 750/2689/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви, посилався на положення статті 19 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року № 2235-111 у редакції, що діяла на час набуття заявником іноземного громадянства. Однак станом на 22 січня 2000 року чинним був Закон України "Про громадянство України" від 08 жовтня 1991 року № 1636-XII в редакції від 20 травня 1997 року.
Вказує на те, відповідно до положень Закону України "Про громадянство України" від 08 жовтня 1991 року № 1636-XII в редакції від 20 травня 1997 року втрата громадянства України відбувається виключно на підставі рішення, прийнятого Президентом України, а датою втрати громадянства є день видання Президентом України відповідного указу. При цьому належність громадянина України громадянства іноземної держави не визнається до моменту припинення громадянства України.
Крім того, положення Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року № 2235-111, які визначають підстави припинення громадянства України (стаття 17), підстави втрати громадянства України (стаття 19) та правосуб`єктність громадянина України, щодо якого оформлюється втрата громадянства України (стаття 20), повноваження Президента України у вирішенні питань громадянства (стаття 22) так само вказують на те, що припинення громадянства України шляхом його втрати відбувається виключно за відповідним рішенням про припинення громадянства, ухваленого Президентом України, та з моменту набрання ним чинності. При цьому положеннями пункту 1 статті 2 цього Закону визначено, що якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, то у правовідносинах з Україною він визнається лише громадянином України.
Тому оскільки указ Президента України про припинення громадянства заявника відсутній, то висновки апеляційного про відмову у задоволенні його заяви є помилковими.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано із Оболонського районного суду міста Києва цивільну справу.
У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Доводи інших учасників справи
У травні 2023 року представник Державної міграційної служби України Мітічкіна О. В. надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Золоте Попаснянського району Луганської області (а. с.14).
13 листопада 1977 року заявник отримував військовий квиток серії НОМЕР_1 в ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 15-18).
04 серпня 1986 року ОСОБА_1 був прийнятий на військовий облік ІНФОРМАЦІЯ_4 та знятий з обліку 05 травня 1998 року.
04 березня 1998 року Московською обласною реєстраційною палатою Адміністрації Московської області російської федерації видано свідоцтво про реєстрацію права на нерухоме майно, суб`єктом права власності в якому зазначено, зокрема, громадянина України ОСОБА_1, паспорт серії НОМЕР_2, виданий 28 листопада 1980 року Золотовським ОМ Первомайського міськвиконкому Ворошиловградської області (а. с. 133).
31 травня 2000 року ОСОБА_1 прийнято на військовий облік ІНФОРМАЦІЯ_5 (а. с. 18).
08 червня 2000 року місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 .
Відповідно до довідки начальника ГУВС Московської області від 22 січня 2000 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, місце народження: Україна, Луганська область, останнє громадянство - Україна, набув громадянство російської федерації відповідно до статті 19 Закону російської федерації "Про громадянство російської федерації" від 28 листопада 1991 року на підставі указу Президента російської федерації № 95 від 22 січня 2000 року. Разом з ОСОБА_1 набули громадянство російської федерації його неповнолітня дитина ОСОБА_2, 1983 року народження (а. с. 144 зв.).
30 липня 2003 року Дзержинським відділом міліції Люберецького УВС Московської області ОСОБА_1 видано паспорт громадянина російської федерації (а. с.145).
19 лютого 2014 року ОСОБА_1 видано закордонний паспорт громадянина російської федерації (а. с.136).
Відповідно до відповіді консульського відділу Посольства України в російській федерації від 16 липня 2021 року № 6111/19-091-1442/1-21 на звернення ОСОБА_1 щодо перевірки належності до громадянства України, за інформацією Управління Державної міграційної служби України в Луганській області перевіркою за наявними обліками зазначеного органу та його територіальних підрозділів, які працюють в штатному режимі (окрім тих, що знаходяться на тимчасово окупованій території Луганської області), було встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрованим/знятим з реєстраційного обліку не значиться, паспортом громадянина колишнього СРСР та документами, що підтверджують громадянство України, не документувався (а. с. 23).
Відповідно до відповіді Управління Державної міграційної служби України в Луганській області від 31 серпня 2021 року № 4401.3.2-11535/44.1-21 обліки відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання (відділ адресно-довідкової роботи) УДМС у Луганській області залишилися на непідконтрольній українській владі території України (м. Луганськ), доступ до них відсутній. Указом Президента України від 07 лютого 2019 року № 32/2019 затверджено межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях. До вказаного переліку включено м. Кадіївка (Стаханов) та м. Первомайськ Луганської області, тому в УДМС у Луганській області відсутня можливість надати інформацію щодо факту реєстрації та документування ОСОБА_1 паспортом громадянина колишнього СРСР (проставлення штампу "Україна") на тимчасово окупованій території України (а. с. 24).
На підтвердження своїх вимог заявник надав до суду копії:
- свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 21 квітня 1958 року, відповідно до якого ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Золоте Попаснянського району Луганської області;
- військового квитка серії НОМЕР_1, виданого 13 листопада 1977 року ІНФОРМАЦІЯ_6 трудової книжки НОМЕР_4 на ім`я ОСОБА_1, яка містить записи за №№ 13, 14, 15, 16 про те, що 23 лютого 1989 року останній був прийнятий в члени кооперативу "Агро" та 31 жовтня 1989 року звільнений за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП Української РСР; 01 листопада 1989 року прийнятий в члени кооперативу "Агро" та 30 серпня 1995 року звільнений за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП Української РСР. Вказані записи вчинено самим ОСОБА_1 як головою цього кооперативу;
- адресного листа прибуття від 04 червня 1998 року, відповідно до якого заявник, маючи паспорт НОМЕР_2, виданий Золотовським ВМ Первомайського ВВС Ворошиловградської (Луганської) області, прибув з м. Стаханов Луганської області до м. Дзержинський Московської області, де був зареєстрований з 05 червня 1998 року;
- довідки Муніципальної бюджетної установи від 08 серпня 2021 року № 1433 про те, що ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_4 (а. с.13).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова апеляційного суду відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.