Постанова
Іменем України
11 серпня 2023 року
місто Київ
справа № 523/1712/18
провадження № 61-12961св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_2, в інтересах яких діє адвокат Пилаєва Вікторія Володимирівна, на постанову Одеського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року та додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про стягнення боргу за договором позики.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 04 вересня 2017 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно з яким останній отримав у позику грошові кошти у сумі 468 000,00 грн, які зобов`язався повернути до 31 грудня 2017 року, що підтверджується відповідною борговою розпискою.
Посилаючись на те, що у встановлений у розписці строк ОСОБА_4 отримані у позику грошові кошти не повернув, її звернення з проханням повернути грошові кошти ігнорує, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором позики у розмірі 550 951,40 грн, з яких 468 000,00 грн - сума боргу за договором позики, 63 180,00 грн - інфляційні втрати, 19 771,40 грн - 3 % річних.
У березні 2018 року третя особа ОСОБА_3 звернулася до суду із самостійними позовними вимогами до ОСОБА_1, про визнання розписки фіктивною (недійсною).
Позовні вимоги мотивовано тим, що правовідносини щодо договору позики на суму, що в десять разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян, передбачають обов`язкову письмову форму договору.
Письмового договору позики сторони не укладали, а розписка вказує лише на намір укладення договору позики, оскільки фактично ОСОБА_1 грошові кошти не передала, доказів на підтвердження перерахування ОСОБА_2 грошових коштів не надала.
Посилаючись на наведене. а також те, що ОСОБА_1, яка є родичем ОСОБА_2, шляхом обману не надала йому грошові кошти, зазначені у розписці від 04 вересня 2017 року, а звернулася до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики з метою збагачення, ОСОБА_3 просила визнати розписку від 04 вересня 2017 року, недійсною з підстав її фіктивності.
Короткий зміст рішень судів
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Позовні вимоги третьої особи, яказаявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнано договір позики (договір розписки) від 04 вересня 2017 рок, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, недійсним.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із їх недоведеності, оскільки позивачкою не надано оригіналу розписки від 04 вересня 2017 року.
Частково задовольняючи позовні вимоги третьої особи ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 після підписання договору позики (розписки) від 04 вересня 2017 року отримав грошові кошти у розмірі 468 000,00 грн.
Постановою Одеського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 10 липня 2020 року - без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо недоведеності її позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, як доказ, оригінал розписки від 04 вересня 2017 року з тих підстав, що його не було подано до суду першої інстанції та не зазначено поважних причин його неподання.
Постановою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Єдиним належним доказом достовірності наданої ОСОБА_1 копії розписки від 04 вересня 2017 року могло бути лише дослідження її оригіналу, зокрема за ініціативою суду.
Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, помилково не прийняв та не оглянув оригінал розписки від 04 вересня 2017 року, наданий ОСОБА_1 18 грудня 2020 року, а отже, дійшов передчасного висновку про наявність підстав для залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Постановою Одеського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 468 000,00 грн, інфляційні втрати у розмірі 63 180,00 грн, 3% річних у розмірі 19 771,00 грн, а всього - 550 951, 00 грн.
У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат зі сплати судового збору 27 298,75 грн.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції дослідив боргову розписку від 04 вересня 2017 року, написану власноручно відповідачем ОСОБА_2, з`ясував справжню правову природу укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики та дійшов висновку, що 04 вересня 2017 року ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 у позику грошові кошти у розмірі 468 000,00 грн., що на момент отримання боргу в еквіваленті становило 18 000,00 дол. США, які він зобов`язався повернути до 31 грудня 2017 року.
ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за договором позики не виконав, на вимоги ОСОБА_1 про повернення боргу не реагував, а тому за період з 01 січня 2018 року до 29 травня 2019 року у нього утворилася заборгованість розмірі 554 897,22 грн, з яких: 468 000,00 грн - борг за договором позики від 04 вересня 2017 року, 67 164,22 грн - інфляційні втрати, 19 733,00 грн - 3 % річних.
Зважаючи на наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції виходив з того, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалась досягти правового результату, такий правочин не можна визнавати фіктивним.
Оскільки ОСОБА_3 не довела, що укладаючи оспорюваний договір позики, ОСОБА_1 не мала наміру досягти обумовлених ним юридичних наслідків, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав, передбачених статтею 234 ЦК України, для визнання оспорюваного договору позики фіктивним.
Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року заяву ОСОБА_1 про розподіл судових витрат задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 20 250,00 грн.
Задовольняючи частково заяву ОСОБА_1 про відшкодування витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції виходив з того, що розмір витрат на правничу допомогу є обґрунтованим та відповідає принципу пропорційності.
Водночас такі витрати підлягають стягненню лише з відповідача ОСОБА_6, оскільки чинним ЦПК України не передбачено можливості стягнення витрат на правничу допомогу з третьої особи.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У грудні 2022 року ОСОБА_3, ОСОБА_2, в інтересах яких діє адвокат Пилаєва В. В., звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять постанову Одеського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року та додаткову постанову цього ж суду від 15 грудня 2022 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про виклик та допит свідків, не сприяв наданню позивачкою оригіналу розписки та проведенню експертизи для встановлення фактів та обставин позовної заяви третьої особи ОСОБА_3 .
Суд апеляційної інстанції на зазначені порушення увагу не звернув, двічі необґрунтовано відхилив клопотання ОСОБА_3 про призначення судової почеркознавчої експертизи та розглянув справу лише з урахуванням розписки а отже, неповно з`ясував обставини, що мають вирішальне значення для правильного вирішення справи. Суд апеляційної інстанції належно не перевірив доводів позову третьої особи ОСОБА_7 .
Крім того, суд апеляційної інстанції необґрунтовано задовольнив заяву ОСОБА_1 про розподіл судових витрат, оскільки вона не надала відомостей щодо попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи та не заявила про це до закінчення судових дебатів.
Як на підставу касаційного оскарження заявники посилаються на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц, від 20 липня 2021 року у справі № 922/2604/20; необґрунтоване відхилення клопотання про виклик свідків, призначення експертизи, витребування інших доказів.
У березні 2023 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Соловйов В. В., у якому позивачка просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що доводи касаційної скарги зводиться до того, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про виклик свідків, а суд апеляційної інстанції обмежив заявників на подання доказів, проведенні експертизи, а також допит ОСОБА_8 як свідка.
Водночас під час розгляду справи судом апеляційної інстанції ОСОБА_3 клопотання про допит свідків та призначення експертизи не заявляла. Клопотання про допит свідків вона заявляла лише під час розгляду справи судом першої інстанції, які судом обґрунтовано залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не оскаржували.
Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції обмежив право ОСОБА_3 на подання доказів, проведення експертизи, оскільки такі клопотання у суді апеляційної інстанції вона не заявляла.
Встановивши, що розписка від 04 вересня 2017 року написана власноруч ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яка надала згоду на укладення ОСОБА_2 договору позики, зміст розписки відповідає вимогам статей 1047, 1049, 1050, 1051 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення первісного позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Після усунення недоліків касаційної скарги ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_2, в інтересах яких діє адвокат Пилаєва В. В., з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389, пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Встановлені судом апеляційної інстанції обставини
04 вересня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, згідно з яким останній отримав у позику грошові кошти у сумі 468 000,00 грн, які зобов`язався повернути до 31 грудня 2017 року, що підтверджується оригіналом боргової розписки від 04 вересня 2017 року.
Отримані у позику грошові кошти ОСОБА_4 не повернув, у зв`язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 550 951,40 грн, з яких 468 000,00 грн - сума боргу за договором позики, 63 180,00 грн - інфляційні втрати, 19 771,40 грн - 3 % річних.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).