Постанова
Іменем України
09 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 487/7339/18
провадження № 61-7915св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави,
відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1,
треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 травня 2023 року в складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Темнікової В. І., Тищук Н. О.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У листопаді 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 звернувся в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування пунктів рішень міської ради, визнання недійсними державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки.
Позов мотивовано тим, що п. п. 41, 41.1 розділу 4 рішення № 36/61 Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року затверджено проект землеустрою та надано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 843 кв. м за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 28 жовтня 2009 року отримала державний акт серії ЯИ № 140140 на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 4810136300:12:001:0016, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 27 листопада 2009 за №010949702034. Рішення Миколаївської міської ради № 36/61 у відповідній частині прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. Прибережну захисну смугу можна використовувати лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності, а землі, на яких розташована ця смуга, не можна відчужувати.
Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги та невизначеність її меж в натурі не означає відсутність цієї смуги та не підтверджує правомірність передання у приватну власність спірної земельної ділянки, розташованої біля урізу води. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України. Крім того, згідно з генеральним планом міста Миколаєва, спірна земельна ділянка розташована у зеленій зоні загального користування та належить до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, які не можуть передаватися у власність громадян для здійснення будівництва. Відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_4 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд суперечить вимогам земельного та містобудівного законодавства, оскільки місце її розташування не відповідає містобудівній документації.
31 березня 2011 року ОСОБА_4 від імені якої діяв ОСОБА_5 уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, яку 18 жовтня 2013 року останній продав її ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, спадкоємицею усього майна згідно із заповітом є ОСОБА_3 .
Оскільки порушення інтересів територіальної громади відбулось внаслідок незаконних дій органу місцевого самоврядування, прокурор звернувся з вказаним позовом як самостійний позивач в інтересах держави, який полягає в інтересах частини українського народу - членів територіальної громади, яка є власником спірної земельної ділянки.
Заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 просив:
визнати незаконним і скасувати пункти 41, 41.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та надано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 843 кв.м. за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним та скасувати виданий 28 жовтня 2009 року ОСОБА_4 державний акт серії ЯИ № 140140 на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 4810136300:12:001:0016, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 27 листопада 2009 року за № 010949702032, із записом про перехід права власності ОСОБА_2
витребувати від ОСОБА_1 у власність територіальної громади міста в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 843 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0016, вартістю 360069,34 грн, розташованої по АДРЕСА_1 у придатному для використанні стані шляхом демонтажу будівельних матеріалів.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 жовтня 2020 року у задоволенні позову прокурора відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявні підстави для задоволення позовних вимог. Однак, державі в особі її органів як суб`єктів владних повноважень було достовірно відомо про виділення земельної ділянки з моменту прийняття рішення, між тим пред`являючи позов прокурор, який не є особою, права якої порушено пропустив строк звернення до суду.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 03 травня 2023 року апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено частково, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позов заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсними державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки задоволено частково.
Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 843 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0016, що розташована по АДРЕСА_1 у комунальну власність територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
У задоволенні інших позовних вимог прокурора відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що
суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо пропуску прокурором позовної давності у зв`язку з чим відмовив у задоволені позову в повному обсязі. Оскільки належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, то спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб, тобто на підставі статті 391 ЦК України, частини другої статті 52 ЗК України. Негаторний позов може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. З огляду на те, що спірна земельна ділянка водного фонду не вибувала з володіння громади, володіючий власник завжди може вимагати повернення йому таких ділянок.Земельна ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться на відстані 83 метрів від урізу води Бузького лиману, у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось всупереч вимог закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим;
з огляду на характер спірних правовідносин, та установлених обставин колегія вважала, що немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання у це право, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ;
колегія суддів вирішила задовольнити вимогу прокурора щодо зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 843 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0016, що розташована по АДРЕСА_1 у комунальну власність територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
щодо вимог про повернення земельної ділянки у придатному стані для використання шляхом демонтажу будівельних матеріалів, що розташовані на спірній земельній ділянці, то як вбачається з матеріалів справи, 15 вересня 2016 року Управлінням містобудування та архітектури Миколаївської міської ради ОСОБА_1 видано будівельний паспорт на двоповерховий житловий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_1 та Управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області 20 вересня 2016 року зареєстровано повідомлення про початок будівельних робіт на об`єкт "Будівництво двоповерхового житлового будинку з господарськими спорудами по АДРЕСА_1", замовник ОСОБА_1 .
Згідно технічного паспорту на вказаний житловий будинок, який виготовлено 23 квітня 2020 року, будинок складається з двох поверхів, загальною площею 296 кв. м, житловою 132,8 кв. м. Встановлене свідчить про те, що на теперішній час спірна земельна ділянка не є вільною, а на ній побудовано двоповерховий житловий будинок;
окремої позовної вимоги як демонтаж будівельних матеріалів із зазначенням, яких саме, що розташовані на спірній земельній ділянці, прокурором не було заявлено, а відтак відсутні підстави для задоволення вказаних вимог. Вказане вище не перешкоджає зверненню до суду з відповідним негаторним позовом про усунення перешкод територіальній громаді у користуванні належною їй земельною ділянкою шляхом демонтажу будівельних матеріалів, що на ній розташовані.
у позовній заяві прокурор вказав, що інтереси держави порушено внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, наділеним повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, незаконного рішення. Прокурор вказав, що оскільки саме Миколаївська міська рада допустила порушення інтересів у спірних правовідносинах, то ця рада не є органом, який може здійснювати захист інтересів держави у тих самих відносинах, тобто звернутися до суду з відповідним позовом. Крім того, за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного суспільного інтересу до збереження прибережної захисної смуги Бузького лиману прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави.
Аргументи учасників справи
26 травня 2023 року заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 травня 2023 року, в якій просив:
постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про зобов`язання ОСОБА_1 демонтувати будівельні матеріали, розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_2, скасувати;
ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнити.
Касаційна скарга заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури мотивована тим, що вирішуючи питання щодо вимог про повернення земельної ділянки у придатному для використання стані шляхом демонтажу будівельних матеріалів апеляційним судом застосовано положення пункту "б" частини 3 статті 152 ЗК України, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 125.9, 126 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та у пункті 109 постанови від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17. За обставинами справи № 487/10128/14-ц прокурор звернувся до суду з позовом про повернення у власність територіальної громади земельної ділянки водного фонду без вимоги про знесення спорудженого на ній житлового будинку. Звернувши увагу, що на спірній земельній ділянці вже споруджений і експлуатується житловий будинок, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вирішення заявлених у цій справі позовних вимог, зокрема про повернення власникові спірної земельної ділянки не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки. А тому немає підстав вважати, що повернення власникові спірної земельної ділянки унеможливить реалізацію особи її прав на житловий будинок.
У постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних висновків через те, що вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці. На відміну від правовідносин, що склались у вказаних справах, за обставин цієї справи, прокурор звернувся до суду на захист територіальної громади міста Миколаєва як власника земельної ділянки водного фонду, котра в силу положень закону належить до земель водного фонду та у приватній власності перебувати не може. Однак, ОСОБА_1 здійснено будівництво житлового будинку на ділянці, яка не могла бути і не була відведена для цієї мети, що останній не міг не усвідомлювати.
Відповідно до актуальної на той час судової практики прокурор заявив вимоги, спрямовані на захист власника земельної ділянки визнання недійсним і скасування пунктів рішення Миколаївської міської ради визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки у власність територіальної громади міста в особі Миколаївської міської ради у придатному для використання стані шляхом демонтажу будівельних матеріалів. Тобто, прокурор звернувся до суду з позовом задля усунення перешкод у здійсненні права власності на землі водного фонду не тільки мешканцями міста а й народу України загалом, що відповідає меті негаторного позову.
У постанові від 24 листопада 2021 року у справі № 330/1876/19 Верховний Суд вказав, що: "зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71); від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97); від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (абзац п`ятий пункту 143), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)). Отже, висновки апеляційного суду щодо задоволення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою водного фонду шляхом повернення земельної ділянки та знесення об`єкту нерухомого майна, будівництво якого заборонено у прибережній захисній смузі, є обґрунтованими".
У постанові від 12 жовтня 2022 року у справі № 369/3261/17 Верховний Суд дійшов переконання, що за обставин справи, коли належний власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній білянці об`єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки шляхом знесення усіх об`єктів, зокрема й самочинного, будівництва навіть у разі його державної реєстрації, здійсненого не власником або без його згоди. Власник вправі вимагати усунення із земельної ділянки усіх результатів діяльності (господарювання) відповідача на ній. Оцінка самочинності здійсненого будівництва не має правового значення для вирішення такого спору, оскільки будь-яке будівництво на чужій земельній ділянці, має розглядатися як таке, що вчинене без правомірних підстав для ведення такої діяльності. Отже, відповідно до вимог цивільного закону незаконний набувач земельної ділянки не набуває права власності на збудовані ним за час незаконного володіння споруди і має право лише на належні йому будівельні матеріали та конструктивні елементи без набуття права власності на споруди, які їх складали.
У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 (провадження № 61-20491св19) зазначено, що "задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво є належним та ефективним способом захисту прав власника (користувача)". Вказані висновки Верховного Суду свідчать про можливість поєднати у негаторному позові вимоги володіючого власника: повернути земельну ділянку власнику шляхом демонтажу розташованих на ній будівель. Отже, суд апеляційної інстанції правильно встановивши факти, але не врахувавши вказані висновки Верховного Суду, позбавив власника земельної ділянки обирати спосіб поновлення порушеного права на неї.
Саме такий спосіб захисту, як повернення земельної ділянки та демонтаж будівельних матеріалів, є адекватним наявним обставинам, дозволить у повному обсязі поновити порушене право дійсного власника земельної ділянки, надасть можливість володіти, користуватись та розпоряджатись нею, тобто, дасть найбільший ефект.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
26 травня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 травня 2023 року, в якій просив:
постанову апеляційного суду скасувати;
залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що
рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурор пропустив позовну давність;
суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що аналіз норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до порядку, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню. Однак, під час розгляду справи стороною відповідача було заявлено про пропуск позовної давності та наявність підстав для відмови прокурору в задоволенні позову з причин пропуску позовної давності, з чим суд першої інстанції погодився;
апеляційним судом застосовано норму права без врахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 359/3162/16-ц, від 27 жовтня 2021 у справі № 487/4035/18, а саме: згідно вимог позовної заяви прокурор просив на підставі статті 388 ЦК України (віндикація) витребувати на користь держави в особі Миколаївської міської ради спірну земельну ділянку, однак, суд апеляційної інстанції частково задовольняючи позовні вимоги, ухвалив рішення про повернення спірної земельної ділянки на підставі статті 391 ЦК України (негаторний позов). Зміна судом як предмета позову (витребування земельної ділянки на повернення земельної ділянки), так і правових підстав позову (зі статті 388 ЦК України на статтю 391 ЦК України) є порушенням принципу дистозитивності цивільного процесу, закріпленого статтею 13 ЦПК України; не застосовані висновки ВС щодо можливості відліку позовної давності з моменту коли прокурор дізнався про порушення прав держави, які містяться і у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, від 01 липня 2015 року № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року № 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року № 6-3089цс15, від 14 вересня 2016 року № 6-2165цс15, від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16, від 26 жовтня 2016 року № 6-2070цс16, від 21 грудня 2016 року № 6-1503цс16, від 12 квітня 2017 року № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року № 6-2376цс16, від 22 червня 2017 року № 6-1047цс17, від 12 липня 2017 року № 6-2458цс1б та від 15 листопада 2017 року № 6-2304цс16; не враховані висновки, викладені в постановах ВП ВС від 21 серпня 2019 року № 911/3681/17, ВС від 15 травня 2018 року № 911/3210/17 з приводу застосування положень статті 261 ЦК України, що призвело до неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права.
У липні 2022 року Миколаївська обласна прокуратура подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду в частині задоволення позову - без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що посилання касаційної скарги на правову позицію, висловлену у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 359/3162/16-ц та від 27 жовтня 2021 року у справі № 487/4035/18 є безпідставним, так як у вказаних справах встановлені інші фактичні обставини справи, відмінні від тих, які встановлені Миколаївським апеляційним судом у даній справі. Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм матеріального права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але за різних фактичних обставин, не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Оскільки ОСОБА_1 було достеменно відомо про розташування земельної ділянки, він міг передбачити негативні наслідки набуття її у власність, міг відмовитись від здійснення будівництва нерухомості на цій земельній ділянці, але не зробив цього. Відтак, немає жодних підстав вважати, що ОСОБА_1 був добросовісним та не міг співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном. Постанова Миколаївського апеляційного суду від 03 травня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи є безпідставними.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури.
Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 03 травня 2023 року відмовлено.
05 липня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2023 року продовжено Миколаївській обласній прокуратурі строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 08 червня 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 24 листопада 2021 року у справі № 330/1876/19; від 12 жовтня 2022 року у справі № 369/3261/17; від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17; від 08 грудня 2021 року у справі № 520/8336/17; від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17; від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц; від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19; від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20; від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20; від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц; від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц; від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19; від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19; від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19; від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19; від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.
Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі ОСОБА_1 доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 11 листопада 2020 року у справі № 359/3162/16-ц; від 27 жовтня 2021 року у справі № 487/4035/18; від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17; від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17; від 30 вересня 2020 року у справі № 363/1410/18 та постановах Верховного Суду України: від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14; від 01 липня 2015 року у справі № 6-178цс15; від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15; від 08 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15; від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15; від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16; від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16; від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16; від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16; від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16; від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16; від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17; від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16; від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16.