Постанова
Іменем України
07 серпня 2023 року
м. Київ
справа № 344/5574/22
провадження № 61-3458св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Мальцевої Є. Є.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, про визначення місця проживання неповнолітньої дитини,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 звернувся до суду у травні 2022 року з вищевказаним позовом, в якому, посилаючись на положення частини першої статті 161 СК України, просив визначити місце проживання неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з ним.
Зазначений позов ОСОБА_1 мотивував тим, що перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачем, який розірвано рішенням Івано-Франківського міського суду від 07 лютого 2014 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього з відповідачем народився син ОСОБА_4 .
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 07 лютого 2014 року визначено місце проживання неповнолітнього сина ОСОБА_3 з матір`ю - ОСОБА_2 .
З часу розірвання шлюбу син проживає з ним, він займається його вихованням, піклуванням та повним утриманням, натомість з матір`ю син рідко спілкується засобами телефонного зв`язку.
Наразі неповнолітній син виховується у повноцінній сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_5, у шлюбі яких народилися ще двоє дітей - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Проживання сина разом з ним відповідає інтересам дитини, оскільки він має можливість забезпечити сину належні умови проживання, повною мірою займатися вихованням дитини, чого відповідач забезпечити не в змозі.
Він не чинить та не чинитиме у майбутньому перешкод для спілкування матері із сином і готовий зі свого боку сприяти тому щоб дитина через розлучення батьків не була позбавлення піклування матері.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області заочним рішенням від 07 грудня 2022 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що правовідносини, які виникли між сторонами з приводу визначення місця проживання неповнолітньої дитини не регулюються статтею 161 СК України, а із досліджених судом фактичних обставин справи не вбачається, що існують обмеження встановлені законом щодо вільного вибору неповнолітнім сином сторін свого місця проживання. При з`ясуванні думки дитини в судовому засіданні, в порядку статті 45 ЦПК України, неповнолітній ОСОБА_3 пояснив, що мати не чинить перешкоди в тому, щоб він проживав з батьком, тому судом не встановлено, що відповідачем порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи законні інтереси позивача щодо проживання неповнолітньої дитини з ним.
Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 08 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_7, яка діє в інтересах ОСОБА_1, залишив без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 грудня 2022 року залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що інтереси дитини за будь-яких умов переважають інтереси батьків, у даному спорі не встановлено, що вимоги позивача заявлені цілком в інтересах дитини. Неповнолітній син не втратив зв`язку із матір`ю, досягнув 15 річного віку, який дає йому змогу самостійно визначити своє місце проживання, будь-яких перешкод у визначенні ним самостійно свого місця проживання не встановлено.
Ухвалюючи рішення по справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Представник ОСОБА_1 - адвокат Сікора В. Є. у березні 2023 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що ні СК України, ні ЦК України, ні інший нормативно-правовий акт не врегульовує питання визначення місця проживання дитини, що досягла чотирнадцяти років з одним із батьків.
Крім того, заявник вважає за доцільне застосувати аналогію закону щодо спірних правовідносин з метою забезпечення інтересів дитини, яка фактично проживає з батьком, та реалізації останнім батьківських прав та обов`язків.
Судами попередніх інстанцій не надано оцінки доказам, що свідчить про порушення норм процесуального права, а саме інформації, отриманій внаслідок здійснення адвокатських запитів до Івано-Франківського академічного ліцею-інтернату Івано-Франківської міської ради, Ліцею № 15 Івано-Франківської міської ради та Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медичної і консультативно-діагностичної допомоги", які те, що батько бере участь у батьківських зборах, супроводжує дитину у ліцей та забирає з нього протягом усього періоду навчання, відповідач не супроводжувала сина до ліцею, не цікавилася його успішністю, не відвідувала батьківські збори та не комунікувала з класним керівником. Також батько супроводжував дитину на прийом до лікаря за отриманням медичної допомоги, проведенням діагностики та лікування дитини.
ОСОБА_2 не бере належної участі у вихованні дитини, не цікавиться її шкільним життям, станом здоров`я.
Ненадання судами попередніх інстанцій оцінки зазначеним доказам про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи є порушенням норм процесуального права.
Не визначення місця проживання дитини з батьком тягне негативні юридичні наслідки для позивача, оскільки останній позбавлений можливості отримання статусу багатодітної сім`ї, виїзду за кордон з метою оздоровлення дитини без згоди матері, права звернення до суду з позовом про стягнення аліментів.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 14 березня 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.
Справа № 344/5574/22 надійшла до Верховного Суду 28 березня 2023 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 16 листопада 2006 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
У сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2014 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, залишено на проживання з ОСОБА_2 .
Судами також встановлено, що з часу розірвання шлюбу неповнолітній ОСОБА_3 проживав з батьком та виховується в сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_5, які перебувають шлюбі та мають на утриманні ще двох спільних дітей - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Також судом з`ясовано думку неповнолітнього ОСОБА_4 щодо обставин у справі, який пояснив суду, що його мати ОСОБА_2 не чинить перешкод у тому щоб він проживав разом з батьком.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.