Постанова
Іменем України
27 липня 2023 року
м. Київ
справа № 607/14983/20
провадження № 61-5356св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом)- Релігійна організація "Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви",
відповідач (позивач за зустрічним позовом) -ОСОБА_1,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Дикун С. І., Парандюк Т. С., Шевчук Г. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року Релігійна організація "Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви" (далі - РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ") звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право на користуванням приміщенням.
Позов мотивований тим, що на підставі свідоцтва про право власності на будівлі від 14 вересня 1999 року, виданого Тернопільським бюро технічної інвентаризації, позивач є власником будинку АДРЕСА_1 .
Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133, на підставі якого видано свідоцтво, монастирю Св. ОСОБА_25 Студита, який пізніше перейменований в РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ", передано у власність вказані будівлі саме для культових потреб монастиря. Культова будівля релігійної організації спеціально призначена для задоволення релігійних потреб громадян: проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших і практики відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації.
Вказує, що будівлі РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" не є житловими спорудами, а являють собою цілісний монастирський комплекс, що складається з келій і храму, які є нероздільними, про що виразно свідчить технічна документація монастиря. Таким чином, приміщення з якого РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" просить виселити відповідача не можна розглядати в контексті "концепції житла" у світлі принципів статті 8 Конвенції про захист людини і основоположних свобод.
Спеціальні місця, в яких проживають черниці, називаються келіями, які є, насамперед, місцем молитви. Проживання черниць в будівлі монастиря є складовою внутрішніх настанов чернечої інституції.
Від 1999 року в будівлі за адресою АДРЕСА_1 за згодою власника проживала жіноча спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці. Спільнота сестер смт Великі Бірки формувалася під опікою та духовним проводом монастиря Св. Теодора Студита (юридичної особи, що за видом релігійних організацій відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" є монастирем) та у подальшому розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці, як інститут єпархіального права. Жіночий монастир Введення у храм Пресвятої Богородиці засновано у 2004 році як церковну "юридичну особу" відповідно до норм Кодексу Канонів Східних Церков (скорочено ККСЦ), без державної реєстрації та набуття статусу юридичної особи. Членом цього монастиря була ОСОБА_1 . Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не забороняє релігійним організаціям діяти без державної реєстрації.
ОСОБА_1 було виключено з членів колишнього монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці у зв`язку з його церковною ліквідацією (скасуванням) 02 квітня 2017 року. Колишній монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці, до якого належала ОСОБА_1, з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа УГКЦ, був канонічно скасований Декретом Блаженнішого Патріарха ОСОБА_22 від 27 квітня 2017 року рішення про скасування монастиря 01 лютого 2019 року затвердив Римський Архієрей ОСОБА_21 . З моменту канонічного скасування монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці ОСОБА_1 втратила членство (у розумінні ККСЦ - втратила приписку) в колишньому монастирі Введення у храм Пресвятої Богородиці.
Від 04 червня 2020 року в монастирській будівлі по АДРЕСА_1 за згодою власника проживає новоутворена чернеча інституція - Свято-Благовіщенська монаша спільнота, члени якої приписані до дому спільноти. Позивачка не є членом цієї чернечої інституції, не має церковної приписки до дому цього інституту, та згідно з церковним законодавством не має права перебувати в будівлі цієї монашої спільноти.
РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" просив визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право на користуванням приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
05 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернулася із зустрічним позовом до РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог посилається на те, що прийшла до монастиря 19 квітня 2009 року. Постриг у рясу отримала 07 квітня 2011 року, а постриг у Малу схиму - 28 липня 2013 року. Таким чином, у монашому стані перебуває понад 11 років. З 19 листопада 2013 року, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживає разом з іншими членами цього чернечого інституту за адресою АДРЕСА_1 - в місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним. Ніякого іншого тимчасового чи постійного житла не має.
05 травня 2017 року монаша спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці тимчасово залишила житло у Головному Домі (у якому більша частина сестер має реєстрацію місця проживання). Причина залишення - сестри не бажали жити у постійних конфліктах з незаконно призначеною ігуменею с. ОСОБА_23 ( ОСОБА_5 ) і незаконних діях владики ОСОБА_6 . ІНФОРМАЦІЯ_1 с. ОСОБА_24, настоятелька, ( ОСОБА_7 ), с. ОСОБА_25, секретар ( ОСОБА_8 ) прибули до Головного Дому монашої спільноти сестер і їх не впустили сестри. 01 лютого 2018 року позивачка з іншими робили спроби повернення до Головного Дому. Сестри понад годину часу провели під брамою, дзвонили у дзвінок, стукали і чекали - в результаті їм не відчинили. 15 травня 2020 року зробили чергову спробу повернення - нікого з сестер не допустили на територію. До них за браму вийшла с. ОСОБА_26 ( ОСОБА_9 ) і повідомила, що "владика заборонив пускати сестер на територію". 28 серпня 2020 року вона в числі 15 сестер, що належать до монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, вкотре прибули за місцем, до якого вони приписані. Оскільки вони вчергове були не допущені навіть на територію будинку, тому звернулися за допомогою до місцевого органу поліції.
Звертає увагу на концепцію "житла", яке визначено у практиці ЄСПЛ. Просить врахувати те, що житлове приміщення за адресою АДРЕСА_1 є її єдиним житлом в Україні; вона не втратила інтерес до цього житла; тимчасова відсутність була викликана негуманним ставленням ігумені с. ОСОБА_27 ( ОСОБА_10 ), про що було доведено до відома єпископа ОСОБА_11 ; монастир змінив замки, чинив інші перешкоди щодо повернення до монашої обителі.
ОСОБА_1 просила суд зобов`язати РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом вселення її до будинку та передачі дублікату ключів від нього.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 липня 2021 року, з урахуванням ухвали Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 вересня 2021 року про виправлення описки, в задоволенні позову РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" усунути перешкоди ОСОБА_1 в користуванні приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом надання ОСОБА_1 постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення в будинку та передати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей та займаної кімнати. Стягнуто з РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" на користь ОСОБА_1 840,80 грн сплаченого судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у цій справі питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача. Факт розміщення житлових приміщень в будівлях релігійних організацій та призначених для культових потреб, не впливає на правовий статус вказаних житлових приміщень. Дослідивши докази в їх сукупності, суд доходить висновків, що докази, які б свідчили про те, що ОСОБА_12 відмовилася від сервітуту на право користування приміщенням по АДРЕСА_1 не надано. Доказів того, що у відповідачки наявне інше житло суду не надано, навпаки, як встановлено із показань свідків, ( ОСОБА_13, ОСОБА_14 ), у зв`язку із відсутністю місця проживання ОСОБА_12 деякі проміжки часу проживає в інших людей. Весь цей час відповідач була зареєстрована в спірному приміщенні. Обставини справи в сукупності свідчать про те, що ОСОБА_12 не втратила інтерес до спірного житла та свідомо не відмовлялася від сервітуту на право користування приміщенням. Суду не надано доказів, що при вселенні ОСОБА_15 її права обмежувалося будь-якими конкретними та чіткими умовами, які міг би перевірити суд, та недотримання яких призводило б до втрати права користування житловим приміщенням. Сам факт створення та ліквідація монастирської спільноти, виключення з числа членів РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" чи звільнення із монашого стану не має правового значення для справи, без доведення факту, що саме ці обставини стали умовою для вселення ОСОБА_15 в приміщення та такі умови доводилися до її відома при вселенні і вона на них погодилася.
Як установлено судом, ОСОБА_12 в 2007 році вселилася у спірний будинку з дозволу власника, докладала свої зусилля для облаштування спірного будинку, іншого житла не має, що дає підстави вважати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Також, судом встановлено, що згідно технічного паспорта спірний житловий будинок має двадцять сім житлових кімнат, тільки у трьох з яких зайняті. Тому при позбавленні відповідача житла, виселення її із спірного будинку не буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача, який не довів необхідність виселення відповідача, та інтересами ОСОБА_15, яка зареєстрована та протягом тривалого часу користуються спірним житлом на законних підставах, має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 28 квітня 2022 року апеляційну скаргу РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" задоволено частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 липня 2021 року скасовано. Провадження у справі закрито.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що приміщення будинку АДРЕСА_1, згідно матеріалів інвентарної справи, є культовою спорудою у якій знаходяться каплиця, святилище, захрестіє, паламарська, санітарно-побутові приміщення, а також келії, функціональним призначенням яких є здійснення монашою спільнотою - членами вказаного монастиря сповідання релігії із проживанням відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою). Отже, будівля по АДРЕСА_1, де знаходиться спірне приміщення келії, передано позивачу для забезпечення саме культових потреб монастиря - проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації. В цей час в спірній будівлі розташовується Святоблаговіщенська монаша спільнота, членом якої ОСОБА_1 не являється, і жодного відношення до даної чернечої спільноти не має (т. 1, а. с. 17).
Як вбачається із змісту позову РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" та долучених до нього документів, позивачем є РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ", а відповідачем - монахиня, предметом спору визначено втрата права на користування приміщенням, належним РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ". Відповідно до Канону 433 монастирем називається чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя. Члени чернечих інститутів згідно Канону 913 набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані. Канон 917 передбачає, що постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром невернутися з дотриманням приписів кан 913 і 915. Канон 495 - Член, який після складення професії незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутись у монастир. Настоятелі повинні його старанно розшукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийняти, у противному випадку слід покарати згідно із приписами права або навіть відпустити.
Таким чином, питання надання місця проживання, його втрати особою, яка належить до чернечого стану регулюється канонічним, а не цивільним правом. Обидві сторони відносин - суб`єкти канонічного права. При цьому ОСОБА_1 просила постановити ухвалу про закриття провадження у справі № 607/14983/20, так як справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (т. 1, а. с. 45,46). Однак на зазначене суд не звернув увагу, при вирішенні справи невірно визначено характер спірних правовідносин та не врахував, що їх учасниками є представники ієрархічного релігійного об`єднання УГКЦ. Спір фактично виник із-за конфлікту в чернечій спільноті монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці щодо незаконного, на думку ОСОБА_1, призначення керівником спільноти ОСОБА_16 та незаконними діями керівника єпархії ОСОБА_6, що стало приводом для залишення ОСОБА_1 монастиря, в який вона має намір повторно повернутися, шляхом вирішення спору судом та зобов`язання РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ" усунути їй перешкоди у цьому, а РО "Спасо-Преображенський монастир УГКЦ", в свою чергу, бажає визнати колишню монахиню такою, що втратила право на користування монастирем. Судом залишено поза увагою, що питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом.
Таким чином, даний спір виник між суб`єктами канонічного права, відносини між якими регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, а не актами цивільного законодавства. Юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков, Типіконом Студійського Уставу . Отже, вирішення даного спору по суті є втручанням держави (в особі суду) у внутрішні організаційні справи релігійної організації та суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Аргументи учасників справи
14 червня 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі, вирішити питання судових витрат.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 отримала місце фактичного проживання у будівлі по АДРЕСА_1 з 19 квітня 2009 року (у віці 28 років, після закінчення Прикарпатського університету, не маючи жодних монаших станів).
Судом не досліджувалося, а у справі відсутні будь-які докази наявності у 2009 році спільноти, її чисельність, прийняття ОСОБА_1 до її складу, юридичне оформлення як самостійного учасника цивільних відносин чи як структурного підрозділу, передача саме як спільноті у користування будинку АДРЕСА_1 .
Жодного відношення до набуття фізичною особою, в тому числі ОСОБА_1, монашого стану Статутом позивача (а. с. 4-5, 7) не передбачено як і не передбачено, що будинок і житлові кімнати в ньому, в тому числі якою користується ОСОБА_1, можуть бути надані в користування тільки тим, хто є монахиня.
У матеріалах справи відсутні та судом в процесі розгляду справи не здобуті докази існування монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці, ні в канонічному, ні в цивільно-правовому регулюванні. Навіть церковна влада не вважала спільноту, що проживала по АДРЕСА_1, монастирем. Це підтверджується долученими до справи доказами: безкоштовний запит відомостей з ЄДРПОУ (а. с. 69), звернення до членів Синоду єпископів УГКЦ від 04 вересня 2017 року (а. с. 51-58), звернення від 12 жовтня 2017 року (а. с. 78-90).
Суду не надано жодних доказів, що під час вселення ОСОБА_1 між нею та власником майна були визначені будь-які конкретні та чіткі умови, які міг би перевірити суд, та недотримання яких призводило б до втрати права користування житловим приміщенням. Сам факт створення та ліквідації монашої спільноти, виключення з числа членів монастиря чи звільнення з монашого стану не має правового значення для справи, без доведення факту, що саме ці обставини стали умовою для вселення ОСОБА_1
19 листопада 2013 року як громадянки України здійснено реєстрацією місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . При реєстрації місця проживання не вказано, щодо встановлення її на певний строк чи з якимись примітками (як монахиня, чи в монастир тощо) (відмітка у паспорті (а. с. 48) та запис у Будинковій книзі (а. с. 10-12). Також в процесі розгляду справи встановлено, що в 2017 році змінено всі замки від вхідних дверей в приміщенні та у вхідній брамі, що свідчить про свідомі дії позивача ще з 2017 року, що спрямовані на чинення перешкод ОСОБА_1 у проживанні у приміщенні по АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції підставно відніс цей спір до юрисдикції загального суду та зробив правильний висновок, що відповідач не втратила право користування житлом, а навпаки позивач чинить їй перешкоди у користуванні ним. Суд апеляційної інстанції всупереч правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року справа № 607/18795/18 (провадження № 61-14838св19), помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Позиція суду апеляційної інстанції про закриття провадження по справі - це обмеження доступу до правосуддя.
Апеляційний суд не врахував, що сторони у справі - юридична і фізична особа; позивач/відповідач звертається з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, а відповідач/позивач із зустрічним позовом про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, що не можна вважати спором з приводу діяльності релігійної організації, втручання в яку держави є неправомірним.
Враховуючи, що вітчизняне законодавство, як і норми міжнародного права щодо житлових прав та їх захисту стосуються кожного, тому справи про захист права користування житлом фізичної особи підлягають розгляду в судах загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства незалежно від того, хто є позивачем і відповідачем. Апеляційний суд не аргументував заперечення правової позиції відповідача, що право на житло - особисте майнове право, яке належить кожному без зазначення посади, стану, статусу. Тим самим не обґрунтував незастосування ним при постановленні судового акту норм Конституції України, відповідних норм ЦК України і ЦПК України щодо захисту права на житло.
Висновок апеляційного суду, який також спричинив закриття провадження у справі, що "приміщення площею 10,2 кв. м позначене в інвентарній справі під літерою "А" за № 41, розташоване на 2 поверсі будинку по АДРЕСА_1 згідно матеріалів інвентарної справи є келією, функціональним призначенням яких є здійснення монашою спільнотою сповідання своєї релігії" не може бути взято до уваги, оскільки: матеріали інвентарної справи (а. с. 122-129) суперечать рішенню Великобірківської селищної ради № 133 від 08 липня 1999 року (а. с. 102), свідоцтву про право власності, реєстровому напису (а. с. 11,12), Акту передачі комунального майна від 29 липня 1999 року (а. с. 107); келія - це житло ченця або черниці (окрема кімната в монастирі або будиночок (Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. - К.: Наукова думка, 1970-1980.- Т. 4. - С. 139); вся будівля по АДРЕСА_1 не є культовою будівлею (монастирем), а згідно правовстановлюючих документів - це звичайна цивільна будівля; проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації, для чого начебто передано будівлю, суперечить статті 21 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Спірна будівля не є культовою будівлею. Поняття культові потреби - у законодавстві відсутнє. Можна вести мову про релігійні потреби, як різновид духовних, однак не цьому випадку; предмет спору - захист конституційного права на житло, право користування конкретної фізичної особи приміщенням та усунення перешкод у його здійсненні, яка внаслідок протиправних дій позивача та з допомогою апеляційного суду стала безхатченком.