ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Крет Г. Р., Прокопенка О. Б. щодо ухвали Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 910/8378/22 (провадження № 12-22гс23)
за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання договору припиненим та стягнення 970 000,00 USDT (токенізований долар), що еквівалентно 970 000,00 доларів США
за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 лютого 2023 року (у складі колегії: головуючий суддя Владимиренко С. В., судді Ходаківська І. П., Демидова А. М.)
Коротка історія справи
ОСОБА_1 (далі - позивач 1) і ОСОБА_2 (далі - позивач 2) звернулися до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 (далі - відповідач 1) та ОСОБА_4 (далі - відповідач 2) про визнання припиненим договору про спільну діяльність від 17 червня 2019 року, укладеного між сторонами справи, та стягнення з відповідача 1 на користь позивачів пропорційно 970 000,00 USDT (токенізований долар), що еквівалентно 970 000,00 доларів США, та судових витрат.
Позовні вимоги обґрунтовані обставинами стосовно досягнення сторонами згоди щодо ведення спільної діяльності та здійсненням в подальшому помилкових операцій по перерахуванню криптовалюти з власного гаманця позивачів на гаманець відповідача 1.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2022 року провадження у справі № 910/8378/22 закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Такий висновок суд першої інстанції зробив, враховуючи суб`єктний склад та характер спірних правовідносин, а також висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 10 червня 2021 року у справі № 910/7223/18.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14 лютого 2023 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2022 року у справі № 910/8378/22 скасовано, справу передано на розгляд до Господарського суду міста Києва. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачі вже зверталися із цим позовом до Дніпровського районного суду міста Києва, який ухвалою від 15 серпня 2022 року у справі № 755/6802/22 відмовив у відкритті провадження у справі, посилаючись на те, що цей спір підлягає розгляду в порядку не цивільного, а господарського судочинства, а тому з урахуванням висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 804/8836/17 апеляційний господарський суд зазначив, що непослідовність національного суду створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист.
Постанова Північного апеляційного господарського суду від 14 лютого 2023 року у справі № 910/8378/22 оскаржена відповідачем 1 до суду касаційної інстанції.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) від 22 березня 2023 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
02 травня 2023 року Касаційний господарський суд ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин п`ятої, шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Зокрема, колегія суддів Касаційного господарського суду зазначила, що матеріали справи свідчать про те, що предметом касаційного розгляду є питання щодо визначення юрисдикції спору у цій справі при тому, що відсутній висновок Великої Палати Верховного Суду з цього питання, який би був прийнятий у спорі між фізичними особами щодо договірних правовідносин у сфері спільної діяльності у розумінні статті 1130 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Крім того, потребує вирішення виключна правова проблема щодо критеріїв можливості розгляду судом справи, яка мала б розглядатися в порядку іншого судочинства, однак "суд, встановлений законом" відмовив у відкритті провадження за аналогічним спором, а позивач не оскаржував відповідну відмову. У цьому контексті існує суперечність між тим, що справа має бути розглянута "судом, встановленим законом", проте відповідна сторона не вжила всіх, наданих їй законом заходів для захисту своїх прав (не оскаржила ухвалу про відмову у відкритті провадження), та можливою "відмовою у доступі до правосуддя" у випадку відмови у відкритті або закриття провадження судом першої інстанції за вимогами, щодо яких вже було відмовлено у відкритті провадження. Таким чином, проблемним питанням є те, чи відповідатиме пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) розгляд справи судом, не встановленим законом, з метою не допустити порушення права позивача на доступ до правосуддя, попри те, що правом на апеляційне (касаційне) оскарження рішення суду, яким йому вже було відмовлено у належному розгляді його позовних вимог, позивач не скористався.
Зміст ухвали Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 червня 2023 року прийняла справу № 910/8378/22 до свого провадження.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що справа № 910/8378/22 не підлягає передачі на її розгляд з підстав, встановлених частиною шостою статті 302 ГПК України, у зв`язку з наявністю ознаки, передбаченої пунктом 2 частини шостої статті 302 ГПК України.
Зокрема, посилаючись на те, що скаржник, беручи участь у розгляді справи, заявляв про порушення юрисдикції в судах першої та апеляційної інстанцій, де стверджував, що справа не може бути розглянута в суді господарської юрисдикції, а також, що відсутній висновок Великої Палати Верховного Суду, який би був прийнятий у спорі між фізичними особами щодо договірних правовідносин у сфері спільної діяльності у розумінні статті 1130 ЦК України, Касаційний господарський суд не звернув уваги на те, що скаржник не обґрунтовував порушення Північним апеляційним господарським судом правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах, як це прямо передбачено пунктом 2 частини шостої статті 302 ГПК України, а посилався на безпідставність застосування судом апеляційної інстанції постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 804/8836/17.
Водночас Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Касаційного господарського суду про наявність підстав для розгляду нею цієї справи відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України, а саме, у зв`язку із наявністю виключної правової проблеми, яка полягає у визначенні критеріїв можливості розгляду судом справи, яка мала б розглядатися в порядку іншого судочинства, однак "суд, встановлений законом" відмовив у відкритті провадження за аналогічним спором, а позивач не оскаржував відповідну відмову.
При цьому Велика Палата Верховного Суду врахувала вказані Касаційним господарським судом кількісні критерії, зокрема висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) та висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 14 лютого 2023 року у справі № 565/1123/18, від 02 листопада 2022 року у справі № 757/16562/20-ц, від 28 жовтня 2022 року у справі № 369/6081/20, від 19 січня 2022 року у справі № 334/8145/17.
Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду
Погоджуємось з висновком Великої Палати Верховного Суду, що справа № 910/8378/22 не підлягає передачі на її розгляд з підстав, встановлених частиною шостою статті 302 ГПК України, у зв`язку з наявністю ознаки, передбаченої пунктом 2 частини шостої статті 302 ГПК України.
Проте не можемо погодитись з висновком Великої Палати Верховного Суду про наявність підстав для розгляду нею цієї справи відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України, а саме, у зв`язку із наявністю виключної правової проблеми з таких підстав.
Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Велика Палата Верховного Суду у своїх судових рішеннях неодноразово зазначала, що зміст виключної правової проблеми полягає в тому, що у справі, питання про прийняття якої до розгляду вирішується Великою Палатою, вбачається різне застосування норм матеріального права, відсутні норми, які регулюють спірні відносини, або є прогалини у правовому регулюванні. Крім того, згідно з практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Загальновідомо, що правова проблема в судовій практиці - це виявлення під час розгляду судової справи неповноти, неточності, суперечності норм права, що регулюють спірні правовідносини, або відсутності таких правових норм. У цьому разі вирішення правової проблеми, тобто, усунення її із правового обороту, полягає у здійсненні певної судової правотворчості з урахуванням конкретних обставин справи з метою заповнення законодавчої прогалини для вирішення конфліктної ситуації в окремо взятому судовому спорі або кількох подібних судових спорах.
При цьому ознака "виключності" правової проблеми, зазначена у ст. 302 ГПК України, в першу чергу, вказує на те, що касаційні суди у складі Верховного Суду не можуть самостійно вирішити або по-різному вирішують виявлену правову проблему у процесі правозастосування, і тому передають відповідну справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для того, щоб вона врегулювала спірну правову ситуацію за рахунок інтерпретації загальних засад законодавства, принципів права, його інститутів та конкретних правових норм, і в такий спосіб сформувала нове уявлення про право у цьому конкретному аспекті.
Із наведеного, у свою чергу, випливає друга обов`язкова ознака "виключності" правової проблеми, яка полягає у тому, що така правова проблема до цього часу ніколи не вирішувалася або вирішувалася різними шляхами.
На противагу зазначеному, в судовій практиці уже напрацьований сталий та одноманітний підхід до вирішення юрисдикційних конфліктів на кшталт того, що виник у цій справі.
Так, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України", на яке посилається Касаційний господарський суд в ухвалі від 02 травня 2023 року про передачу цієї справи № 910/8378/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Суд установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. При цьому Суд зазначив, що він не вважає за необхідне за даних обставин досліджувати, чи мали Верховний Суд або Вищий адміністративний суд юрисдикцію вирішувати по суті скарги заявників. Важливо те, що заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адміністративний суд відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили підсудність цих справ. Отримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз`яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. У цьому контексті Суд зазначив, що стаття 6 Конвенції вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (пункт 39).
Окремо слід звернути увагу на те, що в указаній справі Уряд зазначав, що заявники не вичерпали доступні для них національні засоби юридичного захисту, оскільки вони не подали до Верховного Суду заяви щодо перегляду ухвал Вищого адміністративного суду від 15 березня (у справі першого заявника) та 16 листопада 2007 року (у справі другого заявника) за винятковими обставинами відповідно до статті 237 Кодексу адміністративного судочинства від 2005 року. За твердженням Уряду, у справах заявників питання стосувалось неоднакового застосування процесуального законодавства Верховним Судом та Вищим адміністративним судом та підпадало під дію першого пункту вказаного положення національного закону (пункт 29 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України"). Натомість Суд зауважив, що заявником мають бути вичерпані лише ті засоби захисту, які є ефективними. Таким чином, Суд вважав, що заявники не мали використовувати процедуру, запропоновану Урядом, оскільки вона не була засобом захисту в значенні пункту 1 статті 35 Конвенції (пункти 31, 32).