Постанова
Іменем України
19 липня 2023 року
м. Київ
справа № 755/7916/19
провадження № 61-9271св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Хопти С.Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Київський обласний центр зайнятості, Державна служба зайнятості,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року, ухвалене у складі судді Савлук Т. В., та постанову Київського апеляційного суду від 14 липня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., Гуля В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Київського обласного центру зайнятості, Державної служби зайнятості (Центральний апарат) про встановлення фактів дискримінації у сфері праці за ознакою інвалідності та стягнення завданої майнової та моральної шкоди.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є особою з інвалідністю першої групи по зору та з березня 2015 року працювала у Київському обласному центрі зайнятості на посаді провідного юрисконсульта.
Вказувала на те, що внаслідок дій та бездіяльності Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості, який є правонаступником Державної служби зайнятості (Центральний апарат), на її робочому місці відбулась її дискримінація як особи з інвалідністю, внаслідок чого порушено положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенції про права осіб з інвалідністю, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні".
Зазначала, що фактами дискримінації щодо неї, які мали місце, є:
1) у порівнянні з іншими, встановлення меншого рівня винагороди за працю рівної цінності (порушення пункту "b" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю);
2) непристосування робочого місця особі з інвалідністю (порушення пункту "і" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю;
3) позбавлення можливості реалізувати трудові права порівняно з іншими (порушення пункту "с" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю).
Так, порушення пункту "b" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю відбувалось шляхом зменшення заробітної плати, позбавлення премії.
Вказувала на те, що згідно з наказом Київського обласного центу зайнятості від 18 травня 2018 року № 232-к за системне порушення трудової дисципліни до неї застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани, а також її позбавлено місячної премії за травень 2018 року. Підставами для застосування до неї дисциплінарного стягнення стали службові записки начальника юридично-договірного відділу та акти відсутності на робочому місці.
Зазначала, що вона була відсутня на робочому місці із поважних причин, оскільки перебувала у лікаря. При цьому вона неодноразово повідомляла роботодавця про те, що згідно з рекомендаціями МСЕК від 25 липня 2017 року № 31/15 їй рекомендований ненормований робочий день, з неповний обсягом роботи, проте наказ про відповідний графік робочого дня не видавався та роботодавець безпідставно позбавив її премії за травень 2018 року, що є дискримінацією у порівнянні з іншими робітниками відповідача.
Порушення пункту "і" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю полягає у непристосуванні робочого місця особі з інвалідністю, а саме: не підключення інтернету та комп`ютерних програм для незрячих людей, які дозволяють розпізнавати тексти печатних документів, озвучувати тексти документів та інформації в електронному вигляді. Відповідачем проігноровано вимоги індивідуальної програми реабілітації від 24 травня 2018 року № 655.
Порушення пункту "с" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю щодо можливості реалізувати трудові права порівняно з іншими, полягає у необґрунтованому звільненні.
Вказувала, що внаслідок дискримінаційних дій, вона була звільнена з роботи 27 серпня 2018 року та вважала, що має право на отримання компенсації завданої їй майнової шкоди за період з 01 травня по 30 квітня 2019 року, яка розрахована, виходячи із розміру середньомісячного заробітку, та становить 75 711,04 грн.
Також вказувала на те, що внаслідок дискримінаційних дій їй завдана моральна шкода, яку оцінює у 100 000,00 грн.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просилавизнати факт дискримінації у сфері праці за ознакою її інвалідності з боку Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості, солідарно стягнути з Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості (Центральний апарат) на її користь завдану майнову шкоду у розмірі 75 711,04 грн та моральну шкоду у розмірі 100 000,00 грн.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2019 року допущено процесуальне правонаступництво відповідача у справі - Державну службу зайнятості (Центральний апарат) на його правонаступника - Державний центр зайнятості.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року - залишено без змін.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем не було наведено фактичних даних, які підтверджують, що дискримінація мала місце, а відповідачем суду надано належні та допустимі докази, які свідчать про те, що ними не порушені трудові права позивача як особи з інвалідністю, що працює у них, а тому дійшов висновку про відсутність підстав до задоволення вимоги позивача про встановлення фактів дискримінації у сфері праці за ознакою інвалідності.
При цьому суди попередніх інстанцій виходили із того, що серед фактів дискримінації позивач зазначає непристосоване робоче місце, відповідно до її потреб, цькування з боку керівництва та працівників Київського обласного центру зайнятості на ґрунті того, що позивач є особою з інвалідністю.
Також суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової та моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено, які саме дії або бездіяльність з боку Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості по відношенню до ОСОБА_1 призвели до спричинення останній майнової та моральної шкоди, не підтверджено протиправну поведінку (дії чи бездіяльність) відповідачів як суб`єктів публічно-правових відносин, враховуючи їх правовий статус та межі повноважень визначених спеціальним законодавством, яке регулює їх діяльність.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У вересні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не встановили обставини справи, не врахували, що вона обґрунтовувала позовні вимоги такими фактами дискримінації щодо неї: 1) у порівнянні з іншими, встановлення меншого рівня винагороди за працю рівної цінності (порушення пункту "b" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю); 2) непристосування робочого місця особі з інвалідністю (порушення пункту "і" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю; 3) позбавлення можливості реалізувати трудові права порівняно з іншими (порушення пункту "с" частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю), а не лише фактом непристосованого робочого місця, відповідно до її потреб, та цькуванням з боку керівництва та працівників Київського обласного центру зайнятості на ґрунті того, що вона є особою з інвалідністю.
Суди не врахували, що її звільнення з посади провідного юрисконсульта та обставини, що передували звільненню, носили дискримінаційний характер у сфері праці відносно особи з інвалідністю 1 групи, та не перевірили вказаних обставин.
Також суди попередніх інстанції допустили порушення норм процесуального права, а саме частини другої статті 78 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У жовтні 2022 року Київський обласний центр зайнятості та у листопаді 2022 року Державний центр зайнятості подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У жовтні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є особою з інвалідністю І групи загального захворювання по зору довічно, що підтверджується пенсійним посвідченням, виданим Пенсійним фондом України 21 вересня 2010 року.
З 16 березня 2015 року ОСОБА_1 працювала у Київському обласному центрі зайнятості на посаді провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського обласного центру зайнятості.
Згідно з наказом від 27 серпня 2018 року № 418-к ОСОБА_1 звільнено з посади провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського обласного центру зайнятості 27 серпня 2018 року у зв`язку із змінами в організації і праці на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.
ОСОБА_1 виплачено вихідну грошову допомогу відповідно до статті 44 КЗпП України, компенсацію за дні невикористаної щорічної відпустки, додаткової оплачуваної відпустки.
Підставою цього наказу зазначено наказ від 26 квітня 2018 року № 186-к "Про зміни в організації виробництва і праці в Київському обласному центрі зайнятості", попередження про зміни в організації виробництва і праці.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частинами першою та другою статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Заборона дискримінації гарантується Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованою Україною 17 липня 1997 року, відповідно до статті 14 якої "користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою".
При цьому Протокол № 12 до Конвенції, ратифікований Україною 09 лютого 2006 року, розширює сферу дії заборони дискримінації на будь-яке право, що гарантується національним законодавством, навіть якщо таке право не передбачене Конвенцією. Статтею 1 цього Протоколу передбачено, що "здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження, або за іншою ознакою".
Частиною першою статті 21 Хартії основних прав Європейського Союзу від 07 грудня 2000 року встановлено заборону дискримінації будь-якого виду, зокрема, за ознаками статі, раси, кольору шкіри, етнічного чи соціального походження, генетичних характеристик, мови, релігії, політичних або інших поглядів, приналежності до національної меншини, майнового стану, походження, обмеженої працездатності, віку або сексуальної орієнтації.
Пунктом 12 Директиви Європейського Союзу від 27 листопада 2000 року № 2000/78/ЄС щодо встановлення загальних рамок для рівного поводження у сфері трудових відносин та зайнятості передбачено заборону прямої або непрямої дискримінації на основі релігії або віросповідання, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації в сферах, охоплених цією Директивою.
Відповідно до статті 2 Конвенції про права осіб з інвалідністю, дискримінація за ознакою "інвалідності" означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні.
Частиною першою статті 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю передбачено, що держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на працю нарівні з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку особа з інвалідністю вільно вибрала чи на яку вона вільно погодилась, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для осіб з інвалідністю. Держави-учасниці забезпечують і заохочують реалізацію права на працю, зокрема тими особами, які отримують інвалідність під час трудової діяльності, шляхом ужиття, у тому числі в законодавчому порядку, належних заходів, спрямованих, зокрема, на таке:
a) заборону дискримінації за ознакою інвалідності стосовно всіх питань, які стосуються всіх форм зайнятості, зокрема умов прийому на роботу, наймання та зайнятості, збереження роботи, просування по службі та безпечних і здорових умов праці;
b) захист прав осіб з інвалідністю нарівні з іншими на справедливі й сприятливі умови праці, зокрема рівні можливості й рівну винагороду за працю рівної цінності, безпечні та здорові умови праці, зокрема захист від домагань, та задоволення скарг;
c) забезпечення того, щоб особи з інвалідністю могли здійснювати свої трудові й профспілкові права нарівні з іншими;
d) надання особам з інвалідністю можливості для ефективного доступу до загальних програм технічної та професійної орієнтації, служб працевлаштування та професійного й безперервного навчання;
e) розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування осіб з інвалідністю та просування їх по службі, а також надання допомоги в пошуку, отриманні, збереженні та відновленні роботи;
f) розширення можливостей для індивідуальної трудової діяльності, підприємництва, розвитку кооперативів і організації власної справи;
g) працевлаштування осіб з інвалідністю у державному секторі;
h) стимулювання наймання осіб з інвалідністю у приватному секторі за допомогою належних стратегій і заходів, які можуть включати програми позитивних дій, стимули та інші заходи;
i) забезпечення особам з інвалідністю розумного пристосування робочого місця;
j) заохочення набуття особами з інвалідністю досвіду роботи в умовах відкритого ринку праці;
k) заохочення програм професійної та кваліфікаційної реабілітації, збереження робочих місць і повернення на роботу для осіб з інвалідністю.
Відповідні гарантії рівності закріплено також у статті 2-1 КЗпП України, якою встановлено, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Законом України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" визначено організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.
Поняття дискримінації міститься у пункті другому статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні".
Так, під дискримінацією слід розуміти ситуацію, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
При цьому, у частині першій статті 5 вказаного Закону визначено такі форми дискримінації: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.
За змістом зазначене поняття майже тотожне поняттю "утиску" вже визначеному статтею 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", дія якого поширюється на трудові відносини (стаття 5 цього Закону).
Статтею 2 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" визначено, що особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії з зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.
Особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами. Відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності людей з інвалідністю в Україні", з метою реалізації творчих і виробничих здібностей людей з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" захист прав, свобод і законних інтересів осіб з інвалідністю забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону праці", підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов`язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.