Постанова
Іменем України
05 липня 2023 року
м. Київ
справа № 306/2066/21
провадження № 61-3059св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Державне підприємство "Фінансування інфраструктурних проектів",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2023 року у складі колегії суддів: Бисаги Т. Ю., Куштана Б. П., Собослоя Г. Г.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства "Фінансування інфраструктурних проектів" (далі - ДП "Фінансування інфраструктурних проектів") про стягнення заробітної плати в частині одноразової винагороди за вислугу років.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 із 21 листопада 2011 року працював на посаді юрисконсульта, а з 01 лютого 2013 року до 02 серпня 2021 року - на посаді заступника директора з юридичних питань у ДП "Фінансування інфраструктурних проектів". 02 серпня 2021 року згідно з наказом ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" від 30 липня 2021 року № 307-к позивача звільнено із займаної посади заступника директора з юридичних питань у зв`язку із скороченням чисельності штату працівників за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Позивач вказував, що всупереч вимогам чинного законодавства, як станом на день звільнення, тобто 02 серпня 2021 року, так і станом на день подачі позовної заяви, позивачу не нараховано і не виплачено всіх сум, що належать йому від відповідача, а саме: одноразову допомогу за вислугу років за 2020 та 2021 роки (пропорційно до відпрацьованого часу). Зазначав, що відповідно до пункту 3.4 колективного договору оплата праці працівників підприємства здійснюється у вигляді заробітної плати, що складається із основної заробітної плати, компенсаційних і заохочувальних виплат; відповідно до пункту 3.5 колективного договору на підприємстві встановлені доплати, надбавки, премії і винагороди, передбачені колективним договором згідно з додатками № 2, 3 та 4. Додатком № 4 до колективного договору є Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років, згідно з яким така винагорода виплачується: при безперервному стажі роботи, що надає право на отримання винагороди за вислугу років від 1 року до 2-х років - 0,8 винагороди в долях посадового окладу за кожен повний відпрацьований рік; більше 2-х років - 1,0 винагороди в долях посадового окладу за кожен повний відпрацьований рік, граничний розмір для керівного складу - не більше 6,0 в долях посадового окладу, тобто винагорода має виплачуватись працівникам щорічно за результатами роботи працівника упродовж календарного (звітного) року.
Зазначав, що 29 жовтня 2021 року адвокат подав адвокатський запит щодо виплати одноразової винагороди за вислугу років упродовж 2015-2021 років, на який відповідач у відповіді від 04 листопада 2021 року № 1014/11-21 повідомив таке: "Одноразова винагорода за вислугу років ОСОБА_1 щороку протягом періоду з 2015 по 2021 року не нараховувалася та не виплачувалася". При цьому з додатків до відповіді ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" вказано, що відповідно до витягу з наказу від 21 лютого 2018 року № 11-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2015 календарний рік"; витягу з наказу від 30 березня 2018 року № 19-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2016 календарний рік"; витягу з наказу від 23 травня 2018 року № 24-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2017 календарний рік"; витягу з наказу від 18 лютого 2019 року № 11-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2018 календарний рік"; витягу з наказу від 28 січня 2020 року № 24-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2019 календарний рік" нарахування і виплата одноразової винагороди за вислугу років здійснювалися за 2015, 2016, 2017, 2018 і 2019 роки.
28 липня 2021 року позивач подав заяву на ім`я т.в.о. директора ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" Сироватка С. А. з проханням виплатити позивачу одноразову винагороду за вислугу років за 2020 рік відповідно до вимог колективного договору, проте відповіді на заяву позивач не отримав та винагорода йому не виплачена.
Позивач вважав, що загальна сума ненарахованої та несплаченої одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки становить 717 187,50 грн, яку позивач просив суд стягнути з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на свою користь, а також стягнути компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 33 550,03 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року позов задоволено частково. Стягнено з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на користь ОСОБА_1 заробітну плату в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки у розмірі 605 625,00 грн. Стягнено з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на користь держави судовий збір у сумі 2 481,00 грн. Стягнено з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 067,00 грн. У задоволенні решти вимог, в тому числі щодо стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 33 550,03 грн, відмовлено.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції посилався на умови колективного договору та виходив із того, що позивач отримував одноразову винагороду за вислугу років протягом 2015-2019 років, проте не отримав доплату за 2020-2021 роки; будь-яких доказів, які б свідчили про неправомірність виплати одноразової винагороди за вислугу років щорічно позивачу, відповідач до суду не надав. Суд дійшов висновку, що з відповідача підлягає стягненню заробітна плата в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки у розмірі 605 625,00 грн, що складається із одноразової винагороди за вислугу років за 2020 рік у сумі 382 500,00 грн (63 750,00 грн посадового окладу х 6 = 382 500,00) та винагороди за 2021 рік, що складає 223 125,00 грн (63 750,00 посадового окладу х 6 : 12 місяців х 7 відпрацьованих місяців).
Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 33 550,03 грн, оскільки стягувана судом виплата одноразової винагороди за вислугу років є оспорюваною відповідачем і наслідки щодо нарахування компенсації можуть бути застосовані у випадку несвоєчасної виплати такої винагороди після набуття рішенням суду законної сили.
Також місцевий суд вирішив стягнути 8 067,00 грн витрат на професійну правничу допомогу позивача із заявлених ним 10 000,00 грн, оскільки саме така сума є доведеною, розмір цих витрат є належним, допустимим та пропорційним задоволеним вимогам позивача.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2023 року задоволено апеляційну скаргу ДП "Фінансування інфраструктурних проектів". Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове судове рішення, не погодився із твердженням позивача, що винагорода, яка є предметом спору, є щорічною та має імперативно виплачуватися щорічно. На підставі аналізу Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років, що є додатком № 4 до колективного договору, апеляційний суд дійшов висновку, що виплата винагороди за вислугу років працівнику залежить від ряду факторів і є альтернативним способом заохочення працівника, зокрема в частині виплати винагороди за вислугу років враховується рішення власника та фінансова спроможність підприємства. Підписання відповідних розпорядчих документів підприємства не є формальною процедурою, а результатом взаємодії багатьох факторів, зокрема наявності стажу, фінансової спроможності підприємства, статусу працівника, умов дотримання ним трудової дисципліни, тобто сукупністю обставин, які свідчать про наявність у працівника саме права на отримання такої винагороди. У свою чергу посилання позивача на фактичне щорічне здійснення відповідачем виплати винагороди за вислугу років є безпідставним, оскільки аналогія у цьому випадку не може бути застосована.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
У березні 2023 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2019 року у справі № 174/780/16, від 11 червня 2020 року у справі № 401/3216/17, від 14 грудня 2020 року у справі № 569/11722/16-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 127/20211/19, від 18 серпня 2021 року у справі № 813/300/17. Крім того, заявник посилається на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Заявник у касаційній скарзі також вказує, що:
- незалежно від того, яку назву має виплата (у цьому випадку - "одноразова"), така назва жодним чином не впливає на обов`язковість здійснення її нарахування та виплати позивачу та іншим працівникам підприємства відповідача на підставі Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років як додатку № 4 до колективного договору;
- колективний договір ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" не містить такої умови виплати одноразової винагороди за вислугу років, як фінансова спроможність підприємства. Таких обмежень (що виплата за вислугу років здійснюється лише за наявності відповідних коштів чи фінансування) додаток № 4 до колективного договору не містить. Посилання апеляційного суду на те, що при виплаті винагороди за вислугу років враховується фінансова спроможність підприємства, суперечить статті 18 КЗпП України та статті 5 Закону України "Про колективні договори і угоди";
- заперечення відповідачем та апеляційним судом права позивача на отримання винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 рік (в тому числі з причини відсутності фінансування) є фактично односторонньою зміною умов оплати праці в гірший для працівника бік, що є неприпустимим. Матеріали справи не містять жодних доказів від відповідача щодо відсутності фінансової спроможності підприємства у 2020-2021 роках на здійснення виплати за вислугу років позивачу;
- оскаржувана постанова не містить посилань суду апеляційної інстанції на КЗпП України, Закон України "Про колективні договори і угоди" та Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", що з огляду на суть спору було б доречним;
- матеріали справи не містять доказів про неправомірність виплати позивачу одноразової винагороди за вислугу років щорічно (з 2015 року до 2019 року);
- апеляційний суд не врахував пункти 2.1 та 3.4 Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років.
У касаційній скарзі заявник просить розглянути її за участю сторін.
Вирішуючи клопотання про розгляд справи в суді касаційної інстанції за особистої участі сторін, Верховний Суд виходить із такого.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право особи бути присутньою під час розгляду справи може бути реалізовано у разі розгляду такої справи у відкритому судовому засіданні, у всіх інших випадках присутність інших осіб при розгляді справи у порядку письмового провадження чинним ЦПК України не передбачено.
Сторона позивача реалізувала свої процесуальні права, які відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи, шляхом викладення своєї позиції у касаційній скарзі. Клопотання не містить обґрунтувань того, які ще важливі для справи пояснення можуть надати сторони лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово.
Верховний Суд врахував, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, "публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції" (§ 25 рішення ЄСПЛ від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78).
Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (§ 28 рішення ЄСПЛ від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78).
У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.
Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
У розглядуваній справі Верховний Суд створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності заслуховування особистих пояснень сторін, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, Верховний Суд вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тобто за наявними у ній матеріалами, а тому клопотання ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
У квітні 2023 року від ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано зі Свалявського районного суду Закарпатської області матеріали цивільної справи № 306/2066/21 та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У березні 2023 року матеріали справи № 306/2066/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 28 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.