П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
6 липня 2023 року
м. Київ
Справа № 990/157/22
Провадження № 11-148заі22
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України (далі - ВРУ) про визнання Постанови Президії ВРУ протиправною та нечинною з моменту її прийняття
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2022 року (судді Калашнікова О. В., Загороднюк А. Г., Радишевська О. Р., Губська О. А., Білак М. В.),
УСТАНОВИЛА:
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просив:
- визнати Постанову Президії ВРУ від 19 листопада 1992 року № 2799-ХІІ "Про мережу районних (міських) народних судів України та число народних суддів" (далі - Постанова) протиправною та нечинною з моменту її прийняття;
- визнати всі суди загальної юрисдикції (зокрема, Київський районний суд м. Полтави) незаконно утвореними.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - Закон УРСР) від 05 червня 1981 року № 2022-X "Про судоустрій України" (в редакції від 15 липня 1992 року) [Закон втратив чинність 1 червня 2002 року на підставі Закону України від 07 лютого 2002 року № 3018-III (далі - Закон № 2022-X)] не відповідав вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка встановлює, що розгляд судових справ забезпечується судом, встановленим законом, оскільки не визначав ким, коли та як утворюються суди.
Лише в грудні 2017 року, як указано в позовній заяві, Указом Президента України № 449/2017 "Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів" були ліквідовані 117 районних судів (зокрема, Київський районний суд м. Полтави) та утворені окружні суди. Позивач зазначає, що цей Указ Державна судова адміністрація України досі не виконала. На думку позивача, Президія ВРУ перевищила свої повноваження, здійснивши правочин щодо утворення судів на підставі Постанови. До того ж жодний із судів загальної юрисдикції досі не утворений на підставі закону.
ОСОБА_1, серед іншого, зазначає, що Президія ВРУ - це колегіальний орган, рішення якого приймаються на засіданнях. Постанова Президії ВРУ була прийнята поза засіданням (засідання не відбулося). Це підтверджується відсутністю протоколу засідання. Вважає, що Постанову сфальшовано одноособово його підписантом.
При цьому вказує, що повноваження Президії ВРУ розповсюджуються лише на встановлення кількості народних суддів по кожному районному (міському) народному суду згідно зі статтею 24 Закону № 2022-Х (в редакції від 15 липня 1992 року) та статтею 8 Закону УРСР від 05 червня 1981 року № 2023-X "Про вибори районних (міських) народних судів Української РСР" (в редакції від 12 березня 1987 року) [Закон втратив чинність 24 лютого 1994 року на підставі Постанови ВРУ № 4020-ХІІ]. Статтями цих законів передбачено подання Міністра юстиції України щодо кількості народних суддів, яких належить обрати до кожного районного (міського) народного суду. Такого подання до засідання Президії ВРУ не було.
Позивач посилається на довгостроковий розгляд кримінальної справи за його участю Київським районним судом м. Полтави. Наполягає, що його право на справедливий суд було порушено фактом незаконного утворення і функціонування судів, зокрема зазначеного суду.
ОСОБА_1 вважає, що одноособово підписантом Постанови було здійснено цілком незаконний правочин (з перевищенням повноважень та порушенням процедури) щодо утворення судів загальної юрисдикції та встановлення кількості суддів.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 01 грудня 2022 року відмовив у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Судове рішення мотивовано тим, що оскаржувана позивачем Постанова є актом індивідуальної дії, оскільки не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо утворення конкретних судів, встановлює загальне число народних суддів в Україні, визнає такими, що втратили чинність, постанови Президії Верховної Ради УРСР і Президії ВРУ, адресована утворюваним судам; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямована на припинення та виникнення конкретних правовідносин щодо утворення судів, передбачених в додатках; не розрахована на багаторазове застосування, а вичерпує дію після завершення процедури створення цих судів.
За висновками суду першої інстанції, право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
Оскільки ОСОБА_1 не є учасником (суб`єктом) правовідносин зі створення конкретних судів, передбачених в оскаржуваній Постанові індивідуального характеру, то така Постанова не породжує для позивача права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.
З огляду на це між позивачем та відповідачем відсутній публічно-правовий спір, тому юрисдикція адміністративного суду на ці правовідносини не поширюється.
Оскільки вимоги позивача знаходяться поза межами судового спору взагалі, а не тільки спору, який не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, підстав для роз`яснення позивачу, до суду якої юрисдикції він може звернутися з такими вимогами, немає.
Не погодившись із такою ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить її скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для відкриття провадження.
Позивач вважає, що оскаржувана ухвала суперечить положенням процесуального законодавства України, оскільки між сторонами є публічно-правовий спір, який стосується законності порядку утворення судів загальної юрисдикції та визначення кількості суддів по кожному суду, і такий спір, на переконання ОСОБА_1, має бути вирішений в судовому порядку.
На думку скаржника, суд першої інстанції дійшов неправильного висновку, що вимоги позивача взагалі знаходяться поза межами судового спору, а тому суд неправомірно, посилаючись на пункт 1 частини першої статті 170 КАС, відмовив йому у відкритті провадження у цій справі.
Також ОСОБА_1 стверджує про необґрунтованість доводів суду першої інстанції стосовно того, що Постанова Президії ВРУ є індивідуально-правовим актом, зважаючи на те, що вона стосується прав та інтересів конкретних фізичних чи юридичних осіб, нею визначена кількість суддів без уточнення їх персональних даних.
На думку ОСОБА_1, юридичний статус оскаржуваної Постанови Президії ВРУ не може бути перешкодою для його звернення до суду та здійснення судом правосуддя, оскільки статтею 6 КАС забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ВРУ стверджує, що позивач звернувся до суду з позовом, у якому оскаржує Постанову Президії ВРУ, однак сам позивач у безпосередніх відносинах з відповідачем в аспекті заявлених позовних вимог не перебуває. Також у позовній заяві відсутні посилання на конкретні факти та докази, які б свідчили про порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача з боку відповідача - ВРУ.
На переконання ВРУ, оскаржувана ОСОБА_1 . Постанова Президії ВРУ жодним чином не вплинули на обсяг його прав, а тому права позивача у межах спірних правовідносин не є порушеними. Відсутність спору виключає можливість звернення до суду, бо відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
Розгляд цього спору перебуває поза межами не лише юрисдикції адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду. Підстав для роз`яснення позивачу, до суду якої інстанції належить його вирішення, немає.
У відповідь на відзив ОСОБА_1 зазначив, що він має право оскаржувати до адміністративного суду будь-які рішення, дії / бездіяльність усіх органів державної влади без застереження щодо їх правової природи; державні органи влади мають діяти в межах статей 6, 19 Конституції України; висновок щодо наявності порушеного права суд має робити тільки після виконання всіх процесуальних дій щодо розгляду справи по суті.
Дослідивши наведені в апеляційній скарзі та у відповіді на відзив доводи ОСОБА_1, надані на противагу їм у відзиві аргументи представника ВРУ, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до ухвалення незаконного судового рішення.
Згідно із частиною першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року
№ 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.