Постанова
Іменем України
14 червня 2023 року
м. Київ
справа № 761/17557/15-ц
провадження № 61-17903св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Романа Васильовича на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2015 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 .
Позов прокурора мотивований тим, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012110100001133 йому стало відомо, що квартира АДРЕСА_1 вибула з комунальної власності внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. На підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року, якою визнано мирову угоду у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна, за ОСОБА_1 визнано право власності на спірну квартиру. 28 листопада 2012 року Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна здійснило реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на зазначену квартиру.
18 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар К. Ю. (далі - приватний нотаріус Бондар К. Ю.), зареєстрований у реєстрі за № 4358 (№ 4359).
31 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. (далі - приватний нотаріус Осипенко Д. О.), зареєстрований у реєстрі за № 5587.
З відповіді Гребінківського районного суду Полтавської області прокурору стало відомо, що протягом 2007 року цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна до суду не надходила та судом не розглядалась.
Під час проведення досудового розслідування ОСОБА_1 пояснив, що в суді він не був, позов не подавав, намірів вчиняти дії щодо спірного майна не мав. ОСОБА_2 зазначила, що під час укладення договору вважала, що підписує папери щодо відкриття фірми.
Посилаючись на наведене, прокурор просив:
визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 18 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Бондар К. Ю. на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України),
витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 55,60 кв. м, житловою площею 28,10 кв. м, вартістю 406 000,00 грн, на підставі статті 388 ЦК України.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Шевченківський районний суд міста Києва своїм рішенням від 03 лютого 2021 року залишив позов прокурора без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване неможливістю встановлення обставин, на які посилався прокурор та які були викладені у протоколах допиту свідків в межах кримінального провадження № 12012110100001133, оскільки відсутній вирок суду за наслідками розгляду цього кримінального провадження, що у встановленому порядку набрав законної сили.
Суд першої інстанції, урахувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 виходив з того, що належним способом захисту порушеного права власника нерухомого майна, є витребування цього майна у останнього набувача на користь власника.
Задовольняючи вимоги про витребування спірної квартири у ОСОБА_3, який є добросовісним набувачем такого майна, суд першої інстанції виходив з положень частини першої статті 388 ЦК України, проте у матеріалах справи відсутні докази, що територіальна громада міста Києва є власником спірного майна, зокрема згідно з відомостями Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 13 травня 2019 року № 056/93?9986 право власності за територіальною громадою міста Києва на квартиру АДРЕСА_1 не зареєстровано.
Посилаючись на висновок Верховного Суду, який викладений у постанові від 18 березня 2020 року у справі №199/7375/16?ц, суд першої інстанції наголосив, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Отже, задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь Київської міської ради призведе до порушення вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що власником спірної квартири є територіальна громада міста Києва, а також і обставин, за наявності яких закон визначає право витребування у добросовісного набувача спірної квартири, а тому підстави для витребування спірної квартири у ОСОБА_3 відсутні.
Київський апеляційний суд своєю постановою від 22 вересня 2021 року змінив рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року, виклавши мотивувальну частину рішення суду в редакції цієї постанови.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що право власності на збудоване до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (03 серпня 2004 року) нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв`язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, як офіційного визнання державою такого права. Суд першої інстанції не врахував, що на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 житловий будинок маневреного фонду АДРЕСА_2 включений до переліку об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва, а тому висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем перебування спірної квартири у власності територіальної громади міста Києва з посиланням на відсутність державної реєстрації права власності за територіальною громадою міста Києва згідно з вимогами Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є помилковим.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, оскільки до придбання майна, він вчинив усі можливі дії щодо перевірки в державних реєстрах об`єкта нерухомості і мав "правомірні очікування"/"законні сподівання" вчиняти певні дії направлені на придбання нерухомості відповідно до виданих державними органами витягів з державного реєстру прав на нерухоме майно, а тому у нього не було підстав вважати угоду ризикованою та сумнівною. Апеляційний суд зауважив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача призведе до покладення на нього індивідуального та надмірного тягаря внаслідок втручання держави у мирне володіння майном, набутого ним у встановленому законом порядку, що буде порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала
У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури Нагальнюка Р. В. на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року, у якій він просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158цс19), постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 904/9530/16, від 06 листопада 2019 року у справі № 641/1689/15-ц (провадження № 61?31143св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 757/36411/17-ц (провадження № 61-2093св19), від 22 січня 2020 року у справі № 754/14094/17 (провадження № 61-5800св19), від 04 березня 2020 року у справі № 199/4343/17 (провадження № 61-36669св18), від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46340/16?ц, від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18 (провадження № 61-5167св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин положення статей 203, 215 ЦК України та не врахували, що договір купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року суперечить положенням статей 317, 319, 328, 658 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним, оскільки ОСОБА_1 не міг набути право власності на спірну квартиру на підставі неіснуючого судового рішення, а отже, не мав права укладати оспорюваний договір купівлі-продажу.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що витребування спірної квартири у ОСОБА_3 порушить його права як добросовісного набувача, оскільки добросовісність не виключає можливості витребування власником свого майна на підставі статті 388 ЦК України за умови, що майно вибуло із володіння власника не з його волі. Відсутність рішення органу місцевого самоврядування, спрямованого на відчуження спірного майна, вказує на відсутність у власника такого волевиявлення. ОСОБА_3 не позбавлений можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_2 з вимогою про відшкодування збитків відповідно до статті 661 ЦК України, а тому втручання у право власності ОСОБА_3 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Доводи інших учасників справи
У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, поданий в її інтересах адвокатом Пльоткою П. Ю., в якому він просив касаційну скаргу першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури Нагальнюка Р. В. залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
У березні 2023 року до Верховного Суду надійшли пояснення першого заступника керівника Київської міської прокуратури, де він зазначає, що правовідносини, пов`язані з вибуттям майна з комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а відсутність рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірної квартири та вибуття її на підставі неіснуючого судового рішення, такому суспільному інтересу не відповідають. Вибуття майна із комунальної власності поза волею територіальної громади унеможливлює передачу спірної квартири у користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення цієї територіальної громади.
На думку прокурора, зазначене свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами ОСОБА_3 як особи, яка страждає від такого втручання, і яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_2 з вимогою про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, а тому втручання у право власності ОСОБА_3 не може вважатись непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 202/3508/20 (провадження № 61-16077св21).
Прокурор наголошує у поясненнях на тому, що невідкладно після проголошення судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови у цій справі ОСОБА_3 вжив заходів щодо зняття арешту зі спірної квартири та здійснив її продаж. Ухвалою від 21 листопада 2023 року Верховний Суд у цій справі відкрив касаційне провадження. В цей же день, 21 листопада 2023 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю "Іоніс Груп 2021" на підставі договору купівлі-продажу від 23 листопада 2021 року. Вказані дії на переконання прокурора свідчать про недобросовісну поведінку відповідача.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Верховний Суд своєю ухвалою від 23 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження у цій справі і витребував її з Шевченківського районного суду міста Києва.
У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд своєю ухвалою від 04 жовтня 2022 року призначив справу до розгляду.
Верховний Суд своєю ухвалою від 12 жовтня 2022 року провадження у цій справі зупинив до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21).
Верховний Суд своєю ухвалою від 15 березня 2023 року провадження у цій справі поновив.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
Рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 10 червня 1991 року № 433 "Про внесення змін в плануванні квартир будинку капремонту по АДРЕСА_3" згідно зі статтею 101 ЖК УРСР ОСОБА_6 з родиною з 2-х осіб ( ОСОБА_6, чоловік дочки - ОСОБА_7 ) відселено тимчасово та надано після ремонту будинку № 12 ? АДРЕСА_5 ізольовану двокімнатну квартиру № 12, площею 36,0 кв. м (а. с. 33-120, т. 2).
16 грудня 1991 року виконавчим комітетом Ленінської районної Ради народних депутатів міста Києва на підставі рішення виконкому Ленінської районної Ради депутатів трудящих від 10 червня 1991 року № 433 ОСОБА_6 з родиною із двох осіб було видано ордер № 40/91 на право тимчасового проживання в квартирі АДРЕСА_6, житловою площею 28,7 кв. м на час капітального ремонту будинку АДРЕСА_7 (а. с.10, т. 1).
Суди встановили, що на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 "Про формування комунального майна міста та районів" було затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста, зокрема, житловий будинок маневреного фонду, що розташований на АДРЕСА_2 (а. с. 37-44, т. 2).
Згідно з листом Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 30 вересня 2011 року № 19-П-1774 квартира належала до комунальної власності та під час проведення КП "ЖЕК "Центральна" компанії з переукладання договорів із споживачами житлово-комунальних послуг у відповідності до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 підприємством здійснилась інвентаризація та оновлення бази даних щодо споживачів, в результаті чого було встановлено, що відповідальний наймач у квартирі АДРЕСА_1 відсутній у зв`язку із смертю власника особового рахунку (а. с. 8, т. 1).
Листом Комунального підприємства "Житлово-експлуатаційна контора "Центральна" Шевченківської районної у м. Києві ради від 25 липня 2012 року № 666 було повідомлено, що спірна квартира знаходиться у комунальній власності. Згідно з ордером № 40/19 на право тимчасового проживання ОСОБА_6 з родиною в кількості двох осіб була надана зазначена квартира на час проведення капітального ремонту будинку АДРЕСА_7 ). На час надання відповіді ОСОБА_6 померла, наразі у квартирі зареєстрованих осіб немає (а. с. 30, т. 2).
18 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Бондар К. Ю. За умовами цього договору право власності на квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_1 виникло на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року, право власності, яке зареєстроване в реєстрі прав власності на нерухоме майно: витяг про державну реєстрацію прав, виданий Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна" 28 листопада 2012 року за номером 36443471, реєстраційний номер 38344848, номер запису 6777 в книзі д. 916-228, зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 28 листопада 2012 року (а. с. 17-20, т. 1).
Зі змісту копії ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року у справі № 2-893/07р. за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна, затверджено укладену сторонами мирову угоду. За ОСОБА_1 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_8 (а. с.15, т. 1).
21 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Осипенко Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 6687. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_2 (продавець) передала у власність, а ОСОБА_3 (покупець) прийняв та оплатив квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно зі змістом цього договору власником спірної квартири є ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Бондар К. Ю. 18 грудня 2012 року за № 4358 (а. с. 21?22, т.1).
Звертаючись до суду із цим позовом, прокурор вказував, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є недійсним, оскільки не відповідає вимогам статей 203, 207, 215 ЦК України. Вважаючи, що цей правочин є недійсним, прокурор послався на відповідь Гребінківського районного суду Полтавської області, згідно з якою справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна на розгляд до суду не надходила та відповідно не розглядалась. Водночас, прокурор посилався на покази ОСОБА_1 та ОСОБА_2, надані під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012110100001133 від 14 грудня 2012 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, де кожен з них вказував на те, що правочини щодо купівлі-продажу спірної квартири були формальними, і вони не мали наміру вчиняти будь-які правочини щодо цього майна.
Відповідно до листа Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 січня 2013 року за № 2-669, справа № 2-893/07 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна протягом 2007 року до Гребінківського районного суду Полтавської області не надходила та не розглядалася (а. с.16, т.1).
Аналогічна за змістом відповідь надана Гребінківським районним судом Полтавської області 31 жовтня 2016 року на запит керівника Київської місцевої прокуратури № 10 (а. с. 171, т.1).
Відповідно до копії витягу з матеріалів кримінального провадження № 12012110100001133 від 21 липня 2014 року, 14 грудня 2012 року зареєстрована заява ОСОБА_4 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України. Згідно з фабулою вказаного витягу, зокрема, зазначено, що невстановлена особа подала до БТІ м. Києва ухвалу Гребінківського районного суду Полтавської області, яка не відповідає дійсності, від 30 листопада 2007 року про поділ спільного сумісного майна (а. с. 7, т.1).
З витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 13 червня 2015 року вбачається, що 28 листопада 2012 року здійснено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року. 28 грудня 2012 року здійснено реєстрацію переходу прав власності на цю квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Бондар К. Ю. (а. с. 45, т.1).
Згідно з відповіддю Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 січня 2017 року, наданої на запит керівника Київської місцевої прокуратури № 10, убачається, що на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві", додатку № 3 до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 січня 2011 року № 121 "Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих повноважень", розпорядженням Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року № 80 "Про закріплення майна за Комунальним підприємством "Керуюча дирекція", комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" є балансоутримувачем житлових будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва у Шевченківському районі, в тому числі і житлового будинку АДРЕСА_2 . Також вказано, що з 01 листопада 2001 року орган приватизації Шевченківського району міста Києва станом на 26 січня 2017 року не проводив приватизацію квартири АДРЕСА_1 (а. с.184-185, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції повністю не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, виходив з недоведеності належності спірної квартири територіальній громаді в інтересах якої діє Київська міська рада.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у позові, погодився з такими висновками суду, проте змінив судове рішення щодо мотивів відмови у задоволенні позовних вимог прокурора.
Апеляційний суд вказав на помилковість висновків суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження права власності на спірну квартиру за територіальною громадою міста Києва. Водночас, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що відповідач ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, а тому витребування спірної квартири у нього призведе до порушення положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки в цьому випадку у зв`язку з придбанням цього майна за ринковою вартістю на нього буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння майном, набутого ним у встановленому законом порядку.
Колегія суддів Верховного Суду частково погоджується з висновками суду апеляційної інстанції та висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу
Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Бондар К. Ю., з підстав передбачених статтею 230 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи встановлено та не заперечувалось учасниками справи, що відповідач ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірного майна, доказів зворотного учасниками справи суду не надано.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) звертає увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.