Постанова
Іменем України
21 червня 2023 року
м. Київ
справа № 568/1281/21
провадження № 61-2676св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 21 червня 2022 року у складі судді Троцюк В. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 26 січня 2023 року у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог вказував, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .
У вказаному будинку, окрім його дружини, дітей, онуків, зареєстрований його зять ОСОБА_2 . За той час, що ОСОБА_2 проживав разом із позивачем у будинку, неодноразово вчиняв сварки перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння. Така поведінка відповідача змушувала позивача неодноразово звертатись до правоохоронних органів. Також він звертався до відповідача із пропозицією залишити належний йому житловий будинок. Проте відповідач категорично відмовився залишити вказаний житловий будинок та знятись із реєстраційного обліку.
Реєстрація ОСОБА_2 у належному ОСОБА_1 житлі порушує його права як власника майна щодо вільного розпорядження ним та створює перешкоди при оплаті комунальних послуг.
У звʼязку із викладеним, позивач просив визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Радивилівського районного суду Рівненської області
від 21 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 26 січня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач підтвердив той факт, що відповідач вселився до належного йому житла на законних підставах, на цей час є членом його сім`ї - чоловіком дочки, позивачем не доведено факт непроживання відповідача у належному йому житлі понад встановлені строки без поважних причин. Твердження позивача про створення відповідачем неможливих умов для проживання в житловому будинку інших членів сім`ї, вчинення сімейних сварок, зловживання спиртними напоями, вчинення фізичного та психологічного насильства належними та допустимими доказами не підтверджено. Позивачем не надано жодного доказу того, що відповідач чинить перешкоди у здійсненні позивачем права користування і розпорядження майном. Хоча, як стверджує ОСОБА_1, у зв`язку із порушенням правил співжиття відповідачем між ним і членами сім`ї позивача, він змушений був неодноразово звертатись до органів поліції, проте документальних підтверджень цих порушень до суду не надав. Натомість, як стверджує позивач, він сам не пускає відповідача до належного йому будинку.
У звʼязку із викладеним суд вважав, що ОСОБА_2 користується житлом на законних підставах, при позбавленні його права користування житлом, не буде дотриманий розумний баланс між інтересами ОСОБА_1, який не довів підстави визнання відповідача таким, що втратив право користування житлом, та відповідача, який зі згоди власника зареєстрований у вказаному будинковолодінні та в якому й надалі проживає його сім`я - дружина та малолітні діти.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, в якій просить скасувати вказані рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
У касаційній скарзі скаржник посилається на підстави касаційного оскарження визначені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Скаржник вказує, що суди застосували норми права у подібних правовідносинах без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 668/13127/15 (провадження № 61-44538св18), від 03 лютого 2021 року у справі № 643/3624/16 (провадження № 61-5000св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 940/1287/19 (провадження № 61-6133св20), від 10 лютого 2021 року у справі № 502/922/18 (провадження № 61-1913св20).
Також Верховний Суд України у своїй постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 зробив висновок, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Позивач вказує, що ОСОБА_2 створює умови за яких не можливе спільне проживання в одному будинку, оскільки відповідач вчиняє сімейні сварки, зловживає спиртними напоями, вчиняє фізичне та психологічне насильство в сім`ї, що негативно відображається на членах сім`ї позивача у тому числі на малолітніх дітях, які неодноразово були свідками цих подій.
Щодо протиправних та інших дій, то позивач та члени його сім`ї неодноразово зверталися до органів поліції за захистом та для притягнення ОСОБА_2 до відповідальності.
Постановою Радивилівського районного суду Рівненської області
від 04 квітня 2022 року (справа № 568/251/22) ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 173-2 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 340,00 грн.
Відповідач з часу реєстрації у будинковолодінні взагалі не приймав та не приймає солідарної участі по сплаті комунальних послуг.
Також зазначає, що 17 січня 2022 року комісією Підзамчівського старостинського округу проведено обстеження житлового будинку на АДРЕСА_1 та складено акт відповідно до якого встановлено, що ОСОБА_2 не проживає за вказаною адресою понад вісім місяців. Фактично він проживає за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_1 , тобто має інше місце проживання.
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Рух касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 568/1281/21 із Радивилівського районного суду Рівненської області.
Справа № 568/1281/21 надійшла до Верховного Суду у квітні 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд встановив, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 лютого 2021 року належить житловий будинок АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а. с. 7, 9).
Із довідки про складі сім`ї або зареєстрованих у житловому будинку осіб
від 03 вересня 2021 року № 01.05-15/623, виданої Підзамчівським старостинським округом Радивилівської міської ради вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований у будинку
АДРЕСА_1 (а. с. 15).
Із акта обстеження матеріально-побутових умов від 03 вересня 2021 року вбачається, що в будинку на АДРЕСА_1, проживають: ОСОБА_1, дружина ОСОБА_3, дочка ОСОБА_4, дочка ОСОБА_5, онука ОСОБА_6, онук ОСОБА_7, онук ОСОБА_8 та зять ОСОБА_2 (а. с. 16).
Згідно із відомостей акта обстеження матеріально-побутових умов
від 17 січня 2022 року вбачається, що у будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 не проживає протягом восьми місяців, а фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1
(а. с. 51).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення із огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Згідно зі статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.