Постанова
Іменем України
31 травня 2023 року
м. Київ
справа № 500/3499/17
провадження № 61-859св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником Драгановим Дмитром Миколайовичем, на заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 березня 2018 року в складі судді Баннікової Н. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року в складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Комлевої О. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення сум боргу за договорами позики,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення сум боргу за договорами позики.
В обґрунтування своїх вимог зазначав, що 26 червня 2007 року між ним та відповідачами було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачам у борг 20 000,00 дол. США.
Також 01 березня 2009 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого він передав ОСОБА_2 у борг 4 000,00 дол. США.
Згідно з договорами позики відповідачі зобов`язалися повернути кошти за першою вимогою позивача, а також сплачувати йому 3 % щомісячно від позичених коштів.
11 травня 2017 року позивач надіслав відповідачам вимогу про повернення боргу та сплату заборгованості за відсотками за останні 3 роки. Однак зазначена вимога залишилася без виконання.
Посилаючись на невиконання відповідачами зобов`язання за договорами позики, ОСОБА_1 просив суд:
- стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість за договором позики від 26 червня 2007 року в розмірі 1 082 668,91 грн, яка складається із основної суми боргу в розмірі 520 513,90 грн та заборгованості за відсотками в розмірі 526 155, 01 грн;
- стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики від 01 березня 2009 року в розмірі 216 533,78 грн, яка складається із основної суми боргу у розмірі 104 102,78 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 112 431,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області заочним рішенням від 22 березня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 26 червня 2007 року у розмірі 1 082 668,91 грн, з яких: 520 513,90 грн - сума позики, 562 155,01 грн - відсотки за користування позикою; за договором позики від 01 березня 2009 року - 216 533,78 грн, з яких: 104 102, 78 грн - сума позики, 112 431,00 - відсотки за користування позикою, а всього: 1 299 202,69 грн.
У задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення суми боргу за договором позики відмовив.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 8 000,00 грн.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь держави судові витрати в сумі 8 000,00 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги та стягуючи заборгованість лише з ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що зміст розписок свідчить про те, що ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 виступили як поручителі ОСОБА_2 та взяли на себе зобов`язання повернути одноособово суму боргу у разі неповернення боргу ОСОБА_2 . Тому, врахувавши норми частини четвертої статті 559 ЦК України, а також те, що позивач не надав доказів звернення до поручителів до травня 2017 року, суд дійшов висновку про припинення поруки з 26 червня 2008 року.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про солідарне стягнення суми боргу за договором позики від 26 червня 2007 року, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
Одеський апеляційний суд постановою від 27 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 березня 2018 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що оскільки у розписках від 26 червня 2007 року сторони не встановили строк дії поруки, а кредитор не пред`явив позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо припинення поруки. Крім того, врахувавши, що саме ОСОБА_2 відповідно до розписки від 26 червня 2007 року взяв у позивача у борг 20 000,00 дол. США та зобов`язався їх повернути за першою вимогою, а ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зобов`язалися повернути суму позики в разі неповернення їх ОСОБА_2, то суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо стягнення суми боргу лише з ОСОБА_2, оскільки ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 договір позики з позивачем не укладали, а договір поруки припинено на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
13 січня 2023 року ОСОБА_1 через представника Драганова Д. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 березня 2018 року і постанову Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення суми боргу за договором позики від 26 червня 2007 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути заборгованість солідарно з усіх відповідачів.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 500/1210/17.
Касаційна скарга мотивована тим, що наявність розписок позичальників підтверджує той факт, що між відповідачами та ОСОБА_7 укладались саме договори позики, а не договори поруки. Підписуючи розписки, відповідачі погодилися з їх умовами, які свідчать про те, що позичальники зобов`язалися перед позикодавцем нести солідарний обов`язок з ОСОБА_2 .
Також вказує на те, що жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що розписка в отриманні грошових коштів у борг може бути доказом укладення між сторонами договору поруки.
Крім того, суди вийшли за межі позовних вимог, оскільки жодна із сторін спору не заявляла вимог щодо визнання договорів позики договорами поруки.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області.
Справа надійшла до Верховного Суду у березні 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до розписки від 26 червня 2007 року ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 20 000,00 дол. США під 3 % щомісячних з датою повернення - за першою вимогою (т. 1 а. с. 53).
Також розписка містить запис, складений ОСОБА_4, та її підпис, що вона разом із ОСОБА_2 взяла в борг для сумісного бізнесу у ОСОБА_1 20 000,00 дол. США. У разі неповернення вказаного боргу ОСОБА_2 зобов`язалася його повернути одноособово в сумі 20 000,00 дол. США та 3 % місячних за першою вимогою (т. 1 а. с. 53).
На цьому ж аркуші, нижче, після запису, складеного ОСОБА_4, міститься запис, складений ОСОБА_5, аналогічного змісту, а саме: вона разом із ОСОБА_2 взяла в борг для сумісного бізнесу у ОСОБА_1 20 000,00 дол. США. У разі неповернення вказаного боргу ОСОБА_2 зобов`язалася його повернути одноособово в сумі 20 000,00 дол. США та 3 % місячних за першою вимогою (т. 1 а. с. 53 зв.).
На іншому аркуші міститься запис, складений ОСОБА_3, аналогічного змісту, а саме: вона разом із ОСОБА_2 взяла в борг для сумісного бізнесу у ОСОБА_1 20 000,00 дол. США. У разі неповернення вказаного боргу ОСОБА_2 зобов`язалася його повернути одноособово в сумі 20 000,00 дол. США та 3 % місячних за першою вимогою (т. 1 а. с. 52).
Також суди встановили, 01 березня 2009 року ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 4 000,00 дол. США під 3 % щомісячних з датою повернення - за першою вимогою (т. 1 а. с. 51).
11 травня 2017 року ОСОБА_1 направив відповідачам вимогу про повернення позики (т. 1 а. с. 9-15).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Оскільки судові рішення оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про солідарне стягнення суми боргу за договором позики від 26 червня 2007 року, а в іншій частині не оскаржуються, то колегія суддів у силу вимог статті 400 ЦПК України у касаційному порядку не переглядає.
У частині першій статті 15 та частині першій статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частин другої, третьої статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (статті 204 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статті 6, частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, на підтвердження заявлених вимог позивач надав суду розписку від 26 червня 2007 року, відповідно до якої відповідачі взяли у борг у позивача 20 000,00 дол. США зі сплатою 3 % на місяць, зобов`язалися повернути вказані кошти на першу вимогу позикодавця.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частинами першою та другою статті 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.