Постанова суду № 362/2707/19 від 20.06.2023 про визнання недійсними договорів дарування, скасування їх державної реєстрації та витребування майна із чужого незаконного...

Перейти до правової позиції

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2023 року

м. Київ

Справа № 362/2707/19

Провадження № 14-21цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року у складі колегії суддів Білич І. М., Коцюрби О. П., Лапчевської О. Ф.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Тернюк Єлизавета Володимирівна, про визнання недійсними договорів дарування, скасування їх державної реєстрації та витребування майна із чужого незаконного володіння,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 22 квітня 1972 року вона перебувала зі ОСОБА_2 у шлюбі.

У шлюбі вони збудували будинок АДРЕСА_1 та набули земельну ділянку площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, що знаходиться за вказаною адресою.

Із 18 листопада 2016 року право власності на житловий будинок загальною площею 185,5 кв. м, житловою площею 113,8 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 листопада 2016 року.

Право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1735 га із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на якій знаходиться спірний житловий будинок, підтверджується витягом з Державного земельного кадастру від 04 липня 2018 року.

04 жовтня 2017 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя (справа № 362/5535/17).

21 серпня 2018 року ОСОБА_2 без згоди позивачки подарував указане нерухоме майно своїй онуці - ОСОБА_5 . Зазначив про відсутність на майно прав будь-яких третіх осіб. У подальшому ОСОБА_6 за договорами купівлі-продажу відчужила спірне нерухоме майно ОСОБА_4

17 грудня 2018 року рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області (справа № 362/5535/17) у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.

16 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного суду, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року (справа № 362/5535/17), спірні житловий будинок та земельну ділянку визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і визнано за кожним з них право власності на вказане нерухоме майно в рівних частках - по 1/2.

ОСОБА_1 просила визнати недійсними та скасувати державну реєстрацію договорів дарування будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, укладених 21 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, посвідчених приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Тернюк Є. О., а також витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 по 1/2 ідеальній частці спірного будинку та земельної ділянки.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

15 червня 2020 року рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області позов задоволено частково. Визнано недійсним укладений 21 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 договір дарування будинку АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним укладений 21 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 договір дарування земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, розташованої на АДРЕСА_1 .

Витребувано від ОСОБА_4 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 .

Витребувано від ОСОБА_4 1/2 частку земельної ділянки площею 0,1735 га з кадастровим номером 3221487002:02:009:0092, що розташована на АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки позивачка не надавала згоду на укладення ОСОБА_2 договорів дарування нерухомого майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, зміст оспорюваних позивачкою правочинів суперечить положенням статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), порушує вимоги частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому відповідно до частини першої статті 215 ЦК України існують підстави для визнання договорів недійсними.

Ураховуючи, що ОСОБА_4 як набувач міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину купівлі-продажу нерухомого майна у ОСОБА_3, у тому числі й те, що продавець не мала права відчужувати це майно, суд зробив висновок, що така обставина може свідчити про недобросовісність набувача. Разом з тим суд першої інстанції витребував із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь позивачки спірну 1/2 частку нерухомого майна, застосувавши до спірних правовідносин пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації договорів дарування мотивоване тим, що ці вимоги є передчасними, оскільки рішення суду, яким задоволено позов про витребування майна із чужого незаконного володіння, є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV).

01 грудня 2020 року постановою Київського апеляційного суду, з урахуванням ухвали Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року про виправлення описки, рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року в частині витребування майна із чужого незаконного володіння скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння мотивована тим, що оскільки позивачка заявила вимоги про витребування на свою користь із чужого незаконного володіння 1/2 частки спірного нерухомого майна, в той час як договори дарування такого майна визнані судом недійсними в цілому, за відсутності виділу ідеальних часток співвласників нерухомого майна в натурі та за відсутності судового рішення про встановлення порядку спільного користування майном, то позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволенню не підлягають.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року. Просила скасувати постанову в частинівідмови у витребуванні майна із чужого незаконного володіння та в цій частині просила залишити в силі рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року,посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В іншій частині постанова Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року в касаційному порядку не оскаржується.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до частини першої статті 367 ЦК України поділ майна в натурі може бути здійснений лише між співвласниками (як і встановлення порядку користування за відсутності можливості поділу в натурі). Проте на момент звернення до суду позивачка була позбавлена такої можливості, оскільки власником будинку у цілому був ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу.

Апеляційний суд не врахував, що згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Також суд не застосував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 128/2526/16-ц (провадження № 61-19974св18) та Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14.

Рух справи в суді касаційної інстанції

15 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у справі в частині відмови в задоволенні позову про витребування майна.

21 грудня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.

19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вбачаючи підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду керувався такими міркуваннями.

У цій справі предметом дослідження є питання, чи можливо витребувати в порядку статті 388 ЦК України майно, не визначене індивідуально, або майно, яке не виділено в натурі.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц (провадження № 61-22051св18) вказано, що індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмінних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють у необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору.

У постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 Верховний Суд України зробив висновок, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

Вказаний висновок неодноразово підтримував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 25 січня 2018 року у справі № 520/9193/15-ц (провадження № 61-1466св18), від 02 квітня 2018 року у справі № 522/12782/15-ц (провадження № 61-2963св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18), від 28 лютого 2019 року у справі № 472/34/15-ц (провадження № 61-28409св18), від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) та інших.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) відступила від висновку Верховного Суду України, висловленого в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 (провадження № 6-54цс17) щодо недійсності договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого, визначивши, що можливість визнання недійсним договору про розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента. Разом з тим не відступила від інших зроблених висновків, зазначивши, що на підставі статті 388 ЦК України можна витребувати лише індивідуально визначене майно.

Водночас при вирішенні справи № 6-1203цс15 Верховний Суд України в постанові від 16 вересня 2015 року зазначив про наявність підстав для витребування у відповідача на користь фізичних осіб 54/100 частки спірного нерухомого майназгідно зі статтею 388 ЦК України. Витребовуючи частку в майні, Верховний Суд України не з`ясовував, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним у натурі.

У справі, що переглядається, право власності позивачки на 1/2 частку спірного житлового будинку та 1/2 частку земельної ділянки підтверджено постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року у справі № 362/5535/17, яка постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року залишена без змін. Спірне майно вибуло із власності позивачки поза її волею - на підставі правочинів, які в судовому порядку (в межах цієї справи) визнані недійсними.

Відмова у витребуванні належного позивачці майна ґрунтується лише на тому, що таке майно не виділено в натурі.

У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14 (провадження № 61-4536св18) Верховний Суд вказав, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі та не як право на частину речі, а як частка в праві на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

Право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено статтею 364 ЦК України.

Витребування майна із чужого незаконного володіння в цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки позивачку з порушенням вимог закону було позбавлено права власності на належне їй нерухоме майно.

Позивачка діє з легітимною метою для задоволення власних інтересів, передбачених нормами матеріального права, з метою відновлення свого порушеного права на належне їй майно.

Оскільки принцип верховенства права передбачає необхідність правової визначеності, з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає необхідним відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 (провадження № 6-54цс17), про те, що при застосуванні статті 388 ЦК України в подібних правовідносинах витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

13 квітня 2022 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 22 квітня 1972 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі.

Право власності на житловий будинок загальною площею 185,5 кв. м, житловою площею 113,8 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_2 з 18 листопада 2016 року відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 листопада 2016 року.

04 жовтня 2017 року заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

З жовтня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тривав спір з приводу поділу спільного майна подружжя (справа № 362/5535/17). Під час розгляду справи були допитані як свідки діти подружжя.

21 серпня 2018 року між ОСОБА_2 (дарувальник) і ОСОБА_6 (обдаровувана) укладено договір дарування будинку АДРЕСА_1 .

Того ж дня між тими ж сторонами укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,1735 га, розташованої на АДРЕСА_1 .

У заявах від 21 серпня 2018 року, поданих приватному нотаріусу, ОСОБА_2 повідомив про те, що нерухоме майно, яке є предметом цих договорів, не є спільним сумісним майном подружжя та належить йому на праві особистої приватної власності; особи, які могли б заявити про свої права на вказані об`єкти нерухомого майна (його частину), відсутні.

16 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного суду, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року (справа № 362/5535/17), спірні житловий будинок та земельну ділянку визнано об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнано за кожним з них право власності на вказане нерухоме майно в рівних частках - по 1/2.

Реального поділу майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як між співвласниками житлового будинку та земельної ділянки не проведено.

16 травня 2019 року ОСОБА_6 відчужила спірне нерухоме майно, житловий будинок і земельну ділянку, на користь ОСОБА_4 за договорами купівлі-продажу.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає постанову апеляційної інстанції в частині позовних вимог про витребування з володіння ОСОБА_4 по 1/2 частці спірного житлового будинку та земельної ділянки. В іншій частині постанова Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року в касаційному порядку не оскаржується. Тому в іншій частині судові рішення не переглядаються.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.

................

Перейти до повного тексту