Постанова
Іменем України
21 червня 2023 року
м. Київ
справа № 501/2332/21
провадження № 61-3396св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року у складі судді Смирнова В. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Базіль Л. В., Воронцової Л. П., Полікарпової О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Орган опіки та піклування в особі Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення та стягнення плати за користування житлом, посилаючись на те, щоОСОБА_5 належала на праві власності квартира АДРЕСА_1, в якій з грудня 2001 року проживав та був зареєстрований її син - ОСОБА_6 . У 2009 році в цю квартиру вселилася ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_7 ) як член сім`ї свого чоловіка ОСОБА_6, залишаючись зареєстрованою у трикімнатній квартирі АДРЕСА_2, 1/5 частина якої належить їй на праві власності. У шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 народилися діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які також були зареєстровані у спірній квартирі (за місцем реєстрації батька). ІНФОРМАЦІЯ_3 син власника квартири ОСОБА_6 помер. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі № 501/2010/18 було задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_4, про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею, та виселення. Однак постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року було скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. СЦі судові рішення мотивовані тим, що правомірність користування житлом ОСОБА_2 та її малолітніми дітьми базується на наданій згоді власника квартири, а тому смерть колишнього члена сім`ї власника квартири не є підставою для виселення членів його сім`ї. ІНФОРМАЦІЯ_4 померла власник квартири ОСОБА_5, після смерті якої він за заповітом успадкував спірну квартиру та 14 січня 2021 року отримав свідоцтво про право власності на спадщину на квартиру, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав, номер запису 40110787. Оскільки підстави, за яких апеляційний суд у справі № 501/2010/18 відмовив у виселенні відповідачів, відпали, він не був членом сім`ї ні ОСОБА_6, ні ОСОБА_5, не є членом сім`ї ОСОБА_2 та її дітей, згоди на їх вселення та проживання у квартирі не надав, то підлягають усуненню перешкоди у здійсненні ним права власності на спірну квартиру шляхом виселення відповідачів. 15 травня 2021 року ОСОБА_2 отримала його письмову пропозицію укласти до 01 червня 2021 року строковий договір оренди спірної квартири на умовах, викладених у проєкті договору, однак відповідач не вчинила будь-яких дій з укладення цього договору чи обговорення його умов. Також ОСОБА_2 відмовилася від отримання від нього коштів в еквіваленті 10 000 доларів США з умовою добровільного звільнення квартири. Проживання у спірній квартирі сторонніх для нього осіб та реєстрація в ній неповнолітніх дітей унеможливлює фактичне використання ним квартири чи будь-яке інше розпорядження нею, а тому його право власності є істотно порушеним. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: усунути йому перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання такими, що втратили право користування житлом, та виселення з указаної квартири ОСОБА_2 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 ; стягнути з ОСОБА_2 на свою користь плату за користування згаданою квартирою в розмірі 5 500 грн щомісячно, починаючи з 15 січня 2021 року до дня фактичного звільнення нею разом з членами її сім`ї квартири; зобов`язати ОСОБА_2 самостійно вносити плату за комунальні послуги, що надаються за адресою спірної квартири з 15 січня 2021 року до дня фактичного звільнення нею разом з членами її сім`ї цієї квартири.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 заперечила проти позову та просила відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що 23 грудня 2005 року її чоловік ОСОБА_6 перерахував ОСОБА_5 100 000 доларів США, за що ОСОБА_5 обіцяла ніколи не перешкоджати йому та його сім`ї проживати у квартирі АДРЕСА_3 . Вона на законних підставах вселилася в зазначену квартиру, постійно проживає в ній зі своїми дітьми ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2, яка є особою з інвалідністю з дитинства. Іншого житла в дітей немає і вона несе витрати на утримання житла, сплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність заборгованості. Вказані обставини були підтверджені постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 501/2010/18, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 на законних підставах вселилася у спірну квартиру, яка належить позивачу, постійно там проживає понад 10 років, а її реєстрація за іншим місцем, не може бути обставиною, що скасовує законне право користування жилим приміщення, в якому проживають ОСОБА_2 та її неповнолітні діти. Дочка відповідача ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 , є особою з інвалідністю з дитинства, іншого житла в дітей немає. Також відповідач несе витрати на утримання житла, оплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність заборгованості. За таких обставин, оцінивши втрату відповідачами свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), встановивши баланс між інтересами ОСОБА_2 у збереженні житла та інтересами нового власника, оцінивши в сукупності з іншими доказами у справі доводи про те, що відповідач тривалий час проживає у квартирі, з`ясувавши зв`язок відповідача із спірною квартирою, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Котика Ф. І. залишено без задоволення, а рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
08 березня 2023 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги в частині усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, та виселення, в частині решти вимог - справу направити на новий розгляд до Одеського апеляційного суду.
Касаційна скарга ОСОБА_1 подана на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків щодо застосування статті 41 Конституції України, статей 317, 319, 321 383, 391, 405, 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 156 Житлового кодексу ЖК Української РСР (далі - ЖК Української РСР), викладених в постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та в постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 461/3031/14-ц, від 24 травня 2018 року у справі № 438/755/15-ц, від 07 червня 2018 року у справі № 610/3565/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 645/8985/15-ц, від 26 червня 2018 року у справі № 489/5668/16-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 28 січня 2019 року у справі № 521/10548/16-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 453/913/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 167/407/17-ц, від 29 червня 2022 року у справі № 571/1607/20, про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї, натомість безпідставно послалися на правові висновки, наведені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16 та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, так як у справі № 447/455/17 правовідносини склалися між власником житла та колишнім членом його сім`ї, а у справі № 569/4373/16 судами попередніх інстанцій були встановлені обставини недобросовісності дій нового власника житла в момент набуття такого права. Відмовивши в судовому захисті порушеного права власності та поклавши на нього індивідуальний та нічим не передбачений тягар безоплатного забезпечення житлом сторонніх для нього осіб на невизначений строк, держава в особі суду не тільки не виконала покладеного на неї позитивного обов`язку щодо захисту права власності, а й без будь-яких правових підстав позбавила його права на мирне володіння майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції у подібних правовідносинах. Крім цього, суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, а саме наданий ним висновок спеціаліста щодо ринкової вартості оренди подібного житла, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, необхідних для вирішення справи в частині майнових вимог.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у справі № 501/2010/18, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року, було підтверджено правомірність користування нею з дітьми спірною квартирою. Тому оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Іллічівського міського суду Одеської області.
01 травня 2023 року справа № 501/2332/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду в повній мірі не відповідає.
Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на майно від 26 серпня 2003 року ОСОБА_5 належала на праві власності квартира АДРЕСА_1 .
З грудня 2001 року у вищевказаній квартирі проживав та був зареєстрований син ОСОБА_5 - ОСОБА_6
24 липня 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_8 було зареєстровано шлюб, у зв`язку з чим ОСОБА_8 змінила прізвище на ОСОБА_9 .
У шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 народилися діти ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які були зареєстровані у спірній квартирі (за місцем реєстрації батька).
ОСОБА_2 вселилася та проживає у вищевказаній квартирі разом зі своїми малолітніми дітьми за згодою колишнього власника.
При цьому за довідкою з місця проживання про склад сім`ї ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер.
У липні 2018 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, та виселення ОСОБА_2 разом з її неповнолітніми дітьми із зазначеної квартири.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі № 501/2010/18 вищевказаний позов було задоволено, усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_5 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування цією квартирою, усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_5 права користування та розпорядження зазначеною квартирою шляхом виселення з неї ОСОБА_2 разом з її неповнолітніми дітьми ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року було скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Вищевказане судове рішення апеляційного суду, з яким погодився Верховний Суд, мотивоване тим, що сам факт смерті колишнього члена сім`ї власника житла сина позивача, з урахуванням наданого саме власником квартири ОСОБА_5 дозволу на проживання у квартирі відповідача та її дітей, не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї колишнього члена сім`ї власника нерухомого майна. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя в розумінні статті 8 Конвенції має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Судом першої інстанції не було враховано, що саме власником спірної квартири ОСОБА_5 було надано відповідачу ОСОБА_2 та її малолітнім дітям дозвіл на проживання у квартирі і вони набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, тому суд необґрунтовано задовольнив позов про виселення відповідача. Виселення відповідача та її малолітніх дітей в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав малолітніх дітей та їх матері на житло, внаслідок яких вони можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі. ОСОБА_2 на законних підставах вселилася у квартиру, що належить позивачу, постійно там проживає понад 10 років, а наявність реєстрації відповідача за іншим місцем, де остання не проживає, не може бути обставиною, що скасовує законне право користування жилим приміщення, в якому проживають ОСОБА_2 та її діти. Дочка відповідача ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, є особою з інвалідністю, іншого житла в дітей немає, відповідач несе витрати з утримання житла, оплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність заборгованості. За таких обставин суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку з чим рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_5 померла.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 14 січня 2021 року ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5, яка складається з квартири АДРЕСА_1 .
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 зареєстроване на праві власності, крім спірної квартири, також інше нерухоме майно.
Виконавчим комітетом Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області як органом опіки та піклування було складено висновок від 26 травня 2022 року, в якому зазначено, що чинне законодавство України (Закон України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", Сімейний Кодекс України, Закон України "Про охорону дитинства") вимагає здійснення контролю за збереженням житлових та майнових прав дітей, забороняє зменшення житлової площі або погіршення умов проживання дітей. Кожній дитині гарантується захист гідності та найкраще забезпечення її інтересів, а тому з урахуванням зазначених положень законодавства, а також того, що малолітня ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, є особою з інвалідністю з дитинства, потребує постійного лікування та догляду, зважаючи на те, що діти проживають у спірній квартирі з народження, для них створено всі умови для виховання, лікування, життя та розвитку, для них ця квартира є звичайним середовищем, де є все необхідне для їх гармонійного розвитку, виховання та проживання, відсутність в реєстрі прав власності на нерухоме майно відомостей щодо належності відповідачу прав власності на нерухоме майно. Тому орган опіки та піклування вважав недоцільним виселення відповідачів із квартири.
ОСОБА_2 оплачує комунальні послуги, що надаються уквартирі АДРЕСА_1, станом на 01 травня 2022 року заборгованість відсутня, що підтверджується довідкою Комунального підприємства "Міське управління житлово-комунального господарства" Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області від 05 травня 2022 року.
Згідно з довідкою Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Чорноморської міської ради Одеської області від 13 вересня 2018 року № А-876 ОСОБА_10 станом на 29 грудня 2012 року була власником 1/5 частки квартири АДРЕСА_2 .
Апеляційним судом також встановлено, що згідно з реєстром Чорноморської міської територіальної громади Мельник С. М. з 26 вересня 1990 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4, крім неї, за вказаною адресою зареєстровані ще 14 осіб. При цьому відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та відомості з Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на вказану квартиру станом на 27 січня 2023 року відсутні.
Апеляційний суд виходив з того, що квартира АДРЕСА_2 має загальну площу 64,9 кв. м, житлову площу - 37,5 кв. м., а отже, розмір площі, яка належить ОСОБА_2 згідно з розміром її частки у власності складає 13 кв. м та 7,4 кв. м відповідно. Окрім ОСОБА_2, на вказаній площі зареєстровано 14 осіб. За таких обставин, зважаючи на те, що з часу набуття ОСОБА_2 вказаного майна (1990 рік), її життєві обставини змінилися (вона має двох малолітніх дітей, яких утримує сама) та враховуючи відсутність відомостей щодо придатності вказаного житла для проживання дітей, апеляційний суд дійшов висновку про те, що належність у ОСОБА_2 1/5 частки в зазначеному майні не свідчить про наявність підстав для її виселення разом з малолітніми дітьми зі спірної квартири до вказаного житла.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії"(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника спірної квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 наведені такі правові висновки.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV"Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У справі, яка переглядається, спір виник між власником квартири (позивачем) і користувачами цієї квартири (відповідачами) - невісткою та внуками попереднього власника квартири.
У згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17також зазначено про таке.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК Української РСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.