Постанова
Іменем України
14 червня 2023 року
м. Київ
справа № 462/5457/17
провадження № 61-3742св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, підписану адвокатом Жбадинським Василем Орестовичем, на постанову Львівського апеляційного суду від 31 січня 2023 року в складі колегії суддів Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.
Історія справи
Короткий зміст позову
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним.
Позов мотивувала тим, що 08 квітня 2010 року між нею як позичальником та ОСОБА_2, як позикодавцем, укладено договір позики на суму 50 000 дол. США зі сплатою 30% річних (або 2,5% місячних) за користування позиченими коштами.
Оскільки станом на лютий 2013 року нею не було повністю виконано зобов`язання за договором позики від 08 квітня 2010 року, відповідач змусив її написати ще одну розписку від 08 лютого 2013 року на суму, що складала частину неповернутого боргу та проценти за попередньою розпискою, однак грошові кошти при написанні цієї розписки не передавались. В такий же спосіб на продовження договірних відносин, які виникли за договором позики від 08 квітня 2010 року, відповідач ОСОБА_2 змусив її скласти розписку від 08 липня 2014 року, за якою грошові кошти в сумі 150 000 дол. США, зазначені в цій розписці, насправді їй не передавались, а вказана у розписці сума становила частину неповернутого боргу та проценти за попередніми розписками.
Позивачка вказувала, що укладений між нею та відповідачем договір позики, оформлений розпискою від 08 липня 2014 року, є недійсним як вчинений проти її справжньої волі та внаслідок застосування до неї та її чоловіка ОСОБА_3 психічного тиску зі сторони відповідача, який, покладаючись на приязні відносини із ОСОБА_4, у безпосередньому підпорядкуванні якого знаходився чоловік позивачки, та запросивши його бути присутнім при їх домовленостях, дав їм чітко зрозуміти про можливість настання для позивачки та її чоловіка негативних наслідків у випадку не підписання розписки, зокрема, звільнення ОСОБА_3 з роботи, що позбавило б їхню сім`ю єдиного джерела доходу.
ОСОБА_1 просила:
визнати недійсним укладений між сторонами договір позики, оформлений розпискою від 08 липня 2014 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 21 серпня 2019 року в складі судді Ліуша А. І. позов задоволено частково: визнано договір позики від 08 липня 2014 року недійсним у частині зазначення суми позики в розмірі 150 000 дол. США, зазначивши суму позики в розмірі 50 000 дол. США, отриману ОСОБА_1 від ОСОБА_2 08 квітня 2010 року.
Рішення суду мотивоване тим, що якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.
Суд установив, що ні позивачка ОСОБА_1, ні відповідач ОСОБА_2 не вчинили необхідних дій, спрямованих на досягнення правових наслідків, які обумовлені оспорюваним договором позики, а саме розпискою від 08 липня 2014 року. Зокрема, ОСОБА_1 не заперечила факту написання нею даної розписки, проте категорично заперечила отримання у борг коштів в розмірі 150 000 дол. США, оскільки дана розписка була написана з метою врегулювання боргових зобов`язань перед відповідачем за договором позики від 08 квітня 2010 року в розмірі 50 000 дол. США, який нею не оспорюється.
Суд дослідив та прийняв до уваги аудіозапис розмови сторін від 15 квітня 2016 року, автентичність якого сторони не заперечували та просили дослідити, з якого вбачається, що сторони фактично намагались врегулювати спір з приводу нарахування відсотків за борговою розпискою від 08 квітня 2010 року на суму саме 50 000 дол. США. Натомість ОСОБА_2, наполягаючи на отриманні позивачкою коштів саме в розмірі 150 000 дол. США, не пояснив, в який спосіб та коли саме були ним передані такі кошти, а також з яких підстав при переданні таких коштів не були присутні свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3, які засвідчували розписку від 08 липня 2014 року.
Оскільки сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання умов розписки від 08 липня 2014 року, відповідач достовірно знав, що кошти в сумі 150 000 дол. США ОСОБА_1 передаватись не будуть, а позивачка безумовно була обізнана, що вказаних коштів вона не отримає, тобто у сторін беззаперечно була інша мета, ніж передбачена оспорюваним правочином (додаткове підтвердження грошових зобов`язань позивачки перед відповідачем на суму 50 000 дол. США за договором позики від 08 квітня 2010 року), то суд з урахуванням положень статті 234 ЦК України вважав наявними підстави для визнання договору позики недійсним у частині зазначення суми позики, оскільки інші умови правочину сторонами не заперечувались та не суперечать нормам ЦК України.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Львівського апеляційного суду від 31 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Залізничного районного суду міста Львова від 14 серпня 2019 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова мотивована тим, що при зверненні до суду з цим позовом як на підставу недійсності правочину позивачка посилалась на норму частини першої статті 231 ЦК України, а саме: застосування до неї зі сторони відповідача психічного тиску при написанні розписки від 08 липня 2014 року. Дійшовши правильного висновку про недоведеність вимоги позивачки про визнання недійсним договору позики на підставі частини першої статті 231 ЦК України, суд першої інстанції в порушення вимог частини першої статті 13 та частини другої статті 264 ЦПК України самостійно (без заявленої позивачем вимоги) застосував як підставу для визнання вказаного вище договору позики недійсним його фіктивність згідно зі статтею 234 ЦК України.
Колегія суддів зазначила, що у відповіді на відзив відповідача на позовну заяву ОСОБА_1 уточнила, що обґрунтовує свої вимоги двома обставинами: за розпискою від 08 липня 2014 року кошти не передавались, а така розписка була складена проти справжньої її волі під впливом психічного тиску.
Підтвердженням тієї обставини, що за розпискою від 08 липня 2014 року гроші насправді не передавались позивачці, а розписка складалась нею на вимогу відповідача з метою засвідчення існування боргу в розмірі 150 000 дол. США (неповернута частина позики за розпискою від 08 квітня 2010 року та нараховані відповідачем проценти станом на 08 липня 2014 року), за висновком апеляційного суду є пояснення сторін та текстова розшифровка звукозапису розмови від 15 квітня 2016 року, на яку посилається сам відповідач.
Колегія суддів прийняла до уваги, що в судовому засіданні ОСОБА_1 визнала той факт, що отримала від ОСОБА_2 в позику кошти в сумі 50 000 дол. США за договором позики від 08 квітня 2010 року, які вона повернула частково, а тому неповернутою є сума основного боргу в розмірі 46 000 доларів США. Пояснила, що станом на 08 лютого 2013 року (дату написання другої розписки) її борг за договором позики від 08 квітня 2010 року разом із нарахованими відповідачем на цю дату процентами становив 103 027 дол. США, існування якого вона підтвердила розпискою від 08.02.2013 року. Позивачка також визнала, що оригінали двох розписок від 08 квітня 2010 року та від 08 лютого 2013 року відповідач їй повернув, однак змусив написати розписку від 08 липня 2014 року про позику грошей в сумі 150 000 дол. США, яких вона насправді не отримувала.
На переконання апеляційного суду визнання позивачкою боргу перед відповідачем за укладеним договором позики від 08 квітня 2010 року шляхом написання розписки про це не може свідчити про укладення 08 липня 2014 року між ними нового договору позики, оскільки за розпискою від 08 липня 2014 року грошові кошти в сумі 150 000 дол. США насправді позивачці не передавались, що свідчить про неукладеність цього договору, так як для договору позики обов`язковою ознакою є передача грошей (майна) позичальнику.
З урахуванням викладеного апеляційний суд зробив висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, оскільки не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
Аргументи учасників справи
13 березня 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду та просив її змінити в мотивувальній частині з урахуванням доводів касаційної скарги як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а резолютивну частину постанови апеляційного суду - залишити без змін.
Касаційна скарга мотивована тим, що боргова розписка від 08 липня 2014 року, підписання якої не заперечує позивачка, засвідчує не лише факт укладення між сторонами договору позики, а й передачу позикодавцем грошової суми позичальнику. Вказує, що розписка містить усі обов`язкові елементи, зокрема: факт отримання грошових коштів у борг, їх сума, валюта, а також наявне посилання на обов`язок позичальника повернути кошти із зазначенням терміну їх повернення. Зазначає, що наявність у кредитора боргового документа (розписки) підтверджує наявність невиконаного боргового зобов`язання, в той час як наявність розписки у боржника підтверджує повне виконання ним боргових зобов`язань. Акцентує на тому, що копії розписок від 08 квітня 2010 року та від 08 лютого 2013 року наявні саме у ОСОБА_1, що свідчить про проведення сторонами повного розрахунку за вказаними договорами позики та відсутність у кредитора будь-яких претензій до боржника. Натомість розписка від 08 липня 2014 року залишається у кредитора, що свідчить про неналежне виконання ОСОБА_1 своїх обов`язків у частині своєчасного повернення позики. Вважає, що апеляційний суд зробив помилковий висновок про те, що розписка від 08 липня 2014 року була складена на підтвердження наявності боргових зобов`язань за попередньо укладеними договорами позики, оскільки будь-які вказівки на це в тексті розписки відсутні. Посилається також на те, що суди безпідставно оцінювали звукозапис розмови сторін від 15 квітня 2016 року як доказ.
У травні 2023 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивачка просить залишити її без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів та встановлених обставин справи зробив обґрунтований висновок про те, що грошові кошти за розпискою від 08 липня 2014 року не передавались, а тому оспорюваний договір позики є неукладеним.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а саме: пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02 березня 2020 року в справі № 355/1301/18, від 08 жовтня 2020 року в справі № 194/1126/18, від 09 лютого 2022 року в справі № 520/7766/17, від 01 червня 2022 року в справі № 559/2587/19, від 19 грудня 2018 року в справі № 544/174/17, від 07 серпня 2019 року в справі № 753/22661/14, від 11 червня 2020 року в справі № 753/20532/14-ц, від 11 лютого 2021 року в справі № 233/4822/18, від 14 квітня 2021 року в справі № 642/4200/17, від 01 вересня 2021 року в справі № 266/5745/18, від 29 вересня 2021 року в справі № 640/9165/19, від 03 листопада 2021 року в справі № 705/3275/18, від 09 грудня 2021 року в справі № 570/5689/16.