Постанова
Іменем України
31 травня 2023 року
м. Київ
справа № 200/2303/19
провадження №61-1070св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,
третя особа - Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Тарабака Єлизавета Анатоліївна, на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2022 року у складі судді Цитульського В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 12 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський" (далі - ПАТ "Банк Михайлівський"), про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 вказувала, що 19 травня 2016 року в приміщенні ПАТ "Банк Михайлівський" між нею та ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" (далі - ТОВ "ІРЦ") укладено договір вкладу.
На виконання умов договору вона перерахувала 50 000,00 грн ТОВ "ІРЦ" на рахунок ПАТ "Банк Михайлівський".
Із 23 травня 2016 року у ПАТ "Банк Михайлівський" запроваджено тимчасову адміністрацію, а з 13 липня 2016 року - розпочато процедуру ліквідації. Позивач зверталася до банку із заявами про визнання її вкладником, проте цього зроблено не було.
Вказувала, що має право на виплату коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, Фонд) на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживаннями у сфері банківських та інших фінансових послуг".
У звʼязку із викладеним просила суд зобов`язати уповноважену особу ФГВФО на ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" включити інформацію про ОСОБА_1 до переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів ФГВФО, із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню - 50 000,00 грн згідно із договором від 19 травня 2016 року № 980-27-000242027; зобов`язати ФГВФО скласти та затвердити зміни та доповнення до загального реєстру вкладників ПАТ "Банк Михайлівський", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок ФГВФО щодо позивача.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська
від 13 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 жовтня 2022 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив, що підстави позову зводяться до того, що позивачем здійснено вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором, проте такі підстави позову позивачем не доведені, оскільки договір не підписаний контрагентом позивача ТОВ "ІРЦ". Таким чином, позивачем не доведено факт укладення договору.
Більше того, згідно із платіжним дорученням про перерахування грошових коштів такі перераховані не на рахунок ТОВ "ІРЦ", який вказано у договорі. Доказів того, кому належить рахунок на який перераховано грошові кошти, відсутні. Тобто платіжне доручення не підтверджує факт виконання договору вкладу.
Крім того, позивачем не надано доказів чи клопотань про їх витребування на доведення факту того, що ПАТ "Банк Михайлівський" діяло як повірений ТОВ "ІРЦ" у межах договору від 19 травня 2016 року. Копія вказаного договору, надана позивачем, не містить жодних вказівок із цього приводу.
Отже, позивачем не доведено залучення коштів до небанківської фінансової установи через ПАТ "Банк Михайлівський", яке виступило повіреним за відповідним договором.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У січні 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Тарабака Є. А., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, в якій просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі скаржник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вказує, що суди не повно з`ясували усі фактичні обставини справи, не дослідили і не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, не сприяли повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення судів не відповідають фактичним обставинам справи, є незаконними та необґрунтованими.
Зазначає, що відповідно до предмета договору доручення ПАТ "Банк Михайлівський" мало укладати договори, що передбачають отримання/залучення ТОВ "ІРЦ" грошових коштів у позику від фізичних осіб, за формою, передбаченою відповідним додатком до цього договору доручення.
На виконання договору доручення ПАТ "Банк Михайлівський" від імені ТОВ "ІРЦ" укладало договори позики з фізичними особами та залучало кошти на рахунок ТОВ "ІРЦ".
Зміст вказаних фактичних обставин свідчить про те, що у межах спірних правовідносин ПАТ "Банк Михайлівський" виступало повіреним.
Згідно із постановою НБУ від 22 грудня 2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" № 217/БТ до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку" постановлено, зокрема, не допускати проведення будь-яких операцій за договорами, за результатами яких збільшується гарантована сума відшкодування за вкладами фізичних осіб ФГВФО, крім договорів, укладених до дати прийняття цієї постанови, умовами яких передбачено поповнення вкладів фізичних осіб за рахунок відсотків.
Отже, вчинення (укладення) банком, віднесеного до категорії проблемних правочинів, (у тому числі договорів) з порушенням норм законодавства, зокрема статей 73, 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" № 2121-ІІІ (далі - Закон № 2121-ІІІ), статей 2, 56 Закону України "Про Національний банк України" № 679-ХІV (далі - Закон № 679-ХІV), може бути підставою для невключення до переліку рахунків вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду у зв`язку із віднесенням таких правочинів (у тому числі договорів) до числа нікчемних відповідно до пункту 9 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" № 4452-VІ (далі - Закон № 4452-VІ).
За загальним правилом, особа не може бути позбавлена права власності і права на вклад внаслідок внесення змін до закону. Разом із тим, гарантії цього права, у тому числі обов`язок держави нести додаткову відповідальність через систему гарантування вкладів фізичних осіб, можуть зазнавати змін шляхом прийняття відповідних законів, у тому числі задля забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків.
Так, 19 листопада 2016 року набрали чинності положення пункту 15 Прикінцевих положень Закону № 4452-VІ, внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживаннями у сфері банківських та інших фінансових послуг"
№ 1736-VІІІ (далі - Закон № 1736-VІІІ), яким передбачено, що до вкладу прирівнюються кошти, які залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором і на день набрання чинності Законом № 1736-VІІІ віднесений до категорії неплатоспроможних, якщо при цьому банком не було поінформовано фізичну особу під розпис про непоширення на такі кошти гарантій, передбачених цим законом, а фізична особа, яка розмістила, надала такі кошти, прирівнюється до вкладника.
Тобто з метою поширення гарантій Закону № 4452-VІ до вкладу були прирівняні кошти фізичних осіб за чітко визначеними ознаками, які при цьому не є вкладом згідно із чинними законодавством. А саме: до вкладу прирівнюються кошти, які залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором, і на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживаннями у сфері банківських та інших фінансових послуг"
№ 1736-VІІІ віднесений до категорії неплатоспроможних, якщо при цьому банком не було поінформовано фізичну особу під розпис про непоширення на такі кошти гарантій, передбачених цим законом, а фізична особа, яка розмістила, надала такі кошти, прирівнюється до вкладника.
Правочин по наданню позивачем позики вчинений після віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії проблемних. Отже, кошти позивача відповідають критеріям, визначеним змінами, внесеними до Закону
№ 4452-VІ Законом № 1736-VІІІ, а тому вони прирівнюються до вкладу, а позивач, відповідно, - до вкладника.
Таким чином, позивач є особою, яка набула право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок ФГВФО, і неподання інформації про позивача як вкладника банку до переліку дає підстави для зобов`язання уповноваженої особи ФГВФО включити інформацію щодо ОСОБА_1 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2019 року у справі № 823/1674/18.
Таким чином, суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального права та неправильно тлумачили закон.
Відзивів на касаційну скаргу не надходило.
Рух касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2023 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 200/2303/19 з Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська.
Справа № 200/2303/19 надійшла до Верховного Суду у березні 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 19 травня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ "ІРЦ" укладено договір № 980-027-000242027, за яким ОСОБА_1 передає ТОВ "ІРЦ" грошові кошти, а останнє зобов`язується повернути кошти та виплатити проценти. Сума вкладу - 500 000,00 грн, днем надання коштів вважається день їх зарахування на поточний рахунок ТОВ "ІРЦ".
У пункті 1 вказаного договору визначено рахунки, на які підлягає поверненню сума вкладу та процентів, проте не визначено рахунок, на який повинні бути зараховані кошти.
У пункті 9 договору вказано поточний рахунок ТОВ "ІРЦ" № НОМЕР_1 у ПАТ "Укрсиббанк".
Договір підписано ОСОБА_1, проте підпис іншої сторони відсутній.
Позивачем надано до суду платіжне доручення від 19 травня 2016 року № 4234861, за яким платником визначено ОСОБА_1, отримувачем - ТОВ "ІРЦ", рахунок - НОМЕР_2 у ПАТ "Банк Михайлівський", сума - 50 000,00 грн. На платіжному дорученні міститься відмітка про проведення платежу банком 19 травня 2016 року.
Позивач зверталася до ПАТ "Банк Михайлівський" із вимогами про включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування за рахунок ФГВФО в сумі 50 000,00 грн, на що банк вказував про відсутність відповідних підстав.
23 травня 2016 року правлінням НБУ було прийнято рішення "Про віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії неплатоспроможних" № 14/БТ.
На підставі зазначеної постанови виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 23 травня 2016 року № 812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку" та від 13 червня 2016 року № 991 "Щодо продовження строку тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський", згідно із якими 23 травня 2016 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу ФГВФО на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський".
12 липня 2016 року правлінням НБУ прийнято постанову "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" № 124-рш. На підставі вказаної постанови виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 12 липня 2016 року "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Банк Михайлівський" № 1213 та делегування повноважень ліквідатора банку", згідно із яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк Михайлівський".
З 15 липня 2016 року розпочалося здійснення виплат гарантованої суми відшкодування вкладникам ПАТ "Банк Михайлівський" за рахунок Фонду через банки-агенти.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Разом із тим, відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 цього Кодексу).
Відповідно до наведених процесуальних норм до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги тим, що спір у цій справі стосується формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок ФГВФО.
Оскільки у спірних правовідносинах відповідач наділений повноваженнями приймати рішення, що впливають на можливість реалізації позивачем права на соціальну гарантію, тому спір є публічно-правовим та повинен був розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
Разом із тим, судом встановлено, що ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2018 року ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті провадження у справі за аналогічним позовом.
Суд роз`яснив позивачу, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року задоволено клопотання уповноваженої особи ФГВФОна ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" Смолія Б. В. та клопотання ФГВФО про закриття провадження у справі.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2021 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1, ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Норма пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує "право на суд", одним з елементів якого є право на доступ до суду, тобто право ініціювати судовий розгляд цивільної справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06, § 230).
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України", (заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції із огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції
(§ 27, 28, 38-40); рішення від 01 грудня 2011 року у справі "Андрієвська проти України" (заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява № 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду її позову за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
Ураховуючи зазначене, з метою недопущення порушення гарантованого Конвенцією права на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, колегія суддів з урахуванням правових позицій, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17 (провадження № 14-393цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 490/9823/16-ц (провадження № 14-509цс18),
від 12 грудня 2018 року у справі № 761/12676/17 (провадження
№ 14-516цс18), від 27 лютого 2019 року у справі № 442/7753/16-ц (провадження № 14-35цс19), вважає, що позивачу має бути забезпечений доступ до правосуддя, що включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному адміністративному судочинстві виникли у зв`язку з процесуальною діяльністю суду.
Щодо розгляду справи по суті слід зазначити таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлені, зокрема Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон № 4452-VІ).
Частиною першою статті 3 Закону № 4452-VІ визначено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VІ Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000,00 грн. Фонд не відшкодовує кошти: передані банку в довірче управління; за вкладом у розмірі менше 10 гривень; за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред`явника.