У х в а л а
15 червня 2023 року
м. Київ
Справа № 175/1814/19
Провадження № 14-36цс23
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про стягнення боргу
за касаційною скаргою відповідача (представник - адвокат Чередник Ірина Олександрівна) на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року і
в с т а н о в и л а :
8 травня 2019 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив стягнути з відповідача 200 000,00 грн боргу та 2 196 000,00 грн процентів за користування коштами. Мотивував позов так:
- 19 лютого 1999 року позивач уклав із відповідачем договір позики, оформлений у вигляді розписки. Згідно з умовами цього договору відповідач позичив у позивача 200 000,00 грн без визначення строку повернення коштів. Зобов`язався повернути як їх, так і 6 % від суми позики за кожний місяць користування коштами;
- цивільні відносини сторін продовжують існувати після набрання чинності 1 січня 2004 року Цивільним кодексом України (далі - ЦК України). Тому до відносин щодо повернення позики та нарахування процентів слід застосовувати норми цього закону, а не Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР);
- 25 березня 2019 року позивач надіслав відповідачеві вимогу про повернення боргу, згідно з якою вимагав до 24 квітня 2019 року виконати зобов`язання;
- із 24 квітня 2019 року договір позики є розірваним на підставі частини другої статті 1050 ЦК України;
- оскільки стаття 170 ЦК УРСР не допускала нарахування процентів у грошових зобов`язаннях, то їх слід нарахувати на підставі статті 536 ЦК України з 1 січня 2004 року у розмірі, який узгодили сторони;
- відповідач на вимогу позивача кошти не повернув, проценти на користування позикою не сплатив. Тому їх слід стягнути у судовому порядку.
22 січня 2021 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив частково: стягнув з відповідача на користь позивача 200 000,00 грн боргу, засвідченого розпискою; 432 000,00 грн - 6 % за кожний місяць користування позикою впродовж останніх трьох років; 9 605,00 грн відшкодування судового збору, сплаченого за подання позовної заяви; у задоволенні решти вимог відмовив. Мотивував рішення так:
- з 1 січня 2004 року та до цього часу до відносин щодо повернення позики та нарахування процентів слід застосовувати приписи ЦК України (згідно з пунктом 4 розділу "Прикінцевих та перехідних" цього кодексу щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України його положення застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності);
- згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, відповідно до статей 1046 і 1047 ЦК України договір позики на відміну від договору кредиту є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ незалежно від його найменування, з якого можна встановити як факт отримання коштів у борг із зобов`язанням їх повернути, так і дату їх отримання;
- розписка від 19 лютого 1999 року є односторонньою оплатною угодою, укладеною під час дії ЦК УPCP. Відповідач не спростував існування перед позивачем боргу у сумі позики.
- у судовому засіданні представник відповідача просив застосувати до всіх вимог позовну давність. За змістом розписки чіткого строку повернення позики сторони не визначили. Тому з моменту пред`явлення 25 березня 2019 року вимоги позивача про повернення коштів почався перебіг позовної давності, який становить три роки. На момент звернення позивача до суду - 11 травня 2019 року (дати реєстрації позовної заяви у суді) - відповідач борг не погасив. Тому заява про застосування позовної давності до суми основного боргу є необґрунтованою.
- за змістом розпискивідповідач зобов`язався, крім суми позики, повернути проценти, а саме 6% від усієї суми боргу за кожний місяць користування позикою. Відповідач ці проценти не сплатив. Але до вимоги про стягнення процентів слід застосувати позовну давність. Тому стягнути треба проценти у розмірі 6 % від 200 000,00 грн за останні три роки, що становить 432 000,00 грн (12 000,00 грн х 36 місяців).
30 серпня 2022 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою з урахуванням ухвали про виправлення описки від 2 вересня 2022 року (т. 2, а. с. 89-89) рішення суду першої інстанції скасував у частині стягнення з відповідача процентів у розмірі 432 000,00 грн і судового збору у розмірі 9 605,00 грн; ухвалив у цій частині нове рішення про стягнення з відповідача 2 196 000,00 грн процентів і 24 466,00 грн відшкодування судового збору; у частині стягнення з відповідача 200 000 грн боргу залишив рішення суду першої інстанції без змін. Мотивував постанову так:
- 19 лютого 1999 року сторони уклали договір позики, за яким відповідач позичив 200 000,00 грн. Повернення цих коштів позивачеві він не підтвердив. Тому вимога про стягнення суми позики є обґрунтованою;
- аргумент відповідача про те, що він не визнає укладення договору позики та написання розписки є необґрунтованим. Відсутній висновок спеціаліста (експерта), зокрема, про те, що боргову розписку написав не відповідач, чи підпис від його імені зробила інша особа. Клопотання про призначення відповідної експертизи сторони не заявляли;
- умова договору позики про встановлення процентів за користування позикою не є недійсною. 29 березня 2022 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову у справі № 204/1523/21 за позовом відповідача до позивача про визнання недійсним цього договору, а саме скасував рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову й ухвалив нове рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив;
- до відносин сторін за договором позики з 1 січня 2004 року слід застосовувати положення ЦК України. З цього часу і до моменту пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України позикодавець має право на нарахування процентів (близький за змістом висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 лютого 2021 року у справі №203/6896/14-ц);
- 28 березня 2019 року позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою про повернення суми позики з процентами протягом 30 днів від дня пред`явлення цієї вимоги, але не пізніше 25 квітня 2019 року (т. 1, а. с. 11-13). Отже, строк повернення позики настав 25 квітня 2019 року;
- у договорі позики сторони не встановили термін її повернення, а також не визначили обов`язку щомісячно сплачувати проценти. Обов`язок щодо їх сплати виник у боржника після пред`явлення вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, а про порушене право позивач дізнався з 26 квітня 2019 року. Тому не пропустив позовну давність (близький за змістом висновок Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював у постанові від 3 лютого 2021 року у справі № 203/6896/14-ц);
- Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12-ц (пункт 91) виснувала, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється; права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому сума процентів за користування позикою за період з 1 січня 2004 року до 25 квітня 2019 року складає 2 208 000,00 грн згідно з наступним розрахунком: (200 000,00 х 6%) х 184 = 2 208 000,00 грн, де 200 000,00 - сума позики; 184 - кількість місяців за період з 1 січня 2004 року до 25 квітня 2019 року. Однак з відповідача слід стягнути проценти за користування позикою у межах заявленої вимоги у розмірі 2 196 000,00 грн;
- з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір за подання позовної заяви (9 605,00 грн), апеляційної скарги на рішення суду (14 407,50 грн) і касаційної скарги на ухвалу суду (454,00 грн), що сумарно становить 24 466,50 грн (т. 1, а. с. 8, 97; т. 2, а. с. 9).
5 жовтня 2022 року відповідач подав до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджував про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Просить скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, згідно з яким відмовити у стягненні процентів за користування позикою за період з 1 січня 2004 року до 25 квітня 2019 року у розмірі 2 196 000,00 грн, а також стягнути з позивача на користь відповідача 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Мотивував касаційну скаргу так:
- суди попередніх інстанцій не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 липня 2021 року у справі № 522/31737/13. Згідно з цим висновком із відповідачки, яка не повернула позику за договором від 1 січня 2000 року, слід стягнути борг за винятком процентів, оскільки на момент укладення цього договору стаття 170 ЦК УРСР не допускала нарахування процентів у грошових та інших зобов`язаннях між фізичними особами. До правовідносин сторін застосовні приписи ЦК УРСР, які діяли станом на 1 січня 2000 року. Це узгоджується із висновками, сформульованими Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 6 листопада 2019 року у справі № 127/3120/16-ц і від 27 листопада 2019 року у справі № 752/19567/14-ц;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування приписів статей 48, 170, 374 ЦК УРСР;
- до правовідносин сторін треба застосовувати нормативно-правовий акт, який діяв на час їх виникнення. Подібний висновок сформулював Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Дімопулус проти Туреччини" (заява № 377766/05), Конституційний Суд України у рішенні від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, Верховний Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 820/5348/17;
- суд апеляційної інстанції безпідставно застосував висновок, сформульований Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 лютого 2021 року у справі №203/6896/14-ц.
19 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про залишення касаційної скарги без руху.
24 жовтня 2022 року відповідач подав заяву про усунення недоліків цієї скарги у частині сплати судового збору.
4 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою поновив позивачеві строк на касаційне оскарження, відкрив касаційне провадження та відмовив у задоволенні клопотання про зупинення виконання судових рішень. Зазначив, що у скарзі є доводи щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 і 3 частини другої статті 389 ЦПК України.