ф
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 червня 2023 року
м. Київ
справа №640/198/20
адміністративне провадження № К/9901/35993/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Єресько Л.О., Мельник-Томенко Ж.М.,
за участю:
секретаря судового засідання - Почепи В.В.,
позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача Верховного Суду - Добролюбова В.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №640/198/20
за позовом ОСОБА_1
до Держави Україна в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України
про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року (головуючий суддя: Степанюк А.Г., судді: Губська Л.В., Епель О.В.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Держави Україна в особі Верховного Суду, Державної казначейської служби України (далі також - "ДКС України"), у якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
- стягнути з Держави Україна в особі ДКС України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, на користь ОСОБА_1 : 37 094,63 грн недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за листопад 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд, а у подальшому його обрали до Великої Палати Верховного Суду, де він продовжував працювати на час звернення до суду з цим позовом.
На момент призначення позивача на посаду судді Верховного Суду пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VIII визначав суддівську винагороду, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Аналогічна норма містилась і у пункті 24 розділу ХІІ "Прикінцевих і перехідних положень" цього Закону.
Указаний розмір суддівської винагороди позивачеві виплачувався до 6 листопада 2019 року включно.
Проте, Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року (далі - "Закон №193-ІХ"), до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" внесено зміни, а саме: зменшено базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду з 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Позивач наголошує, що до пункту 24 розділу ХІІ "Прикінцевих і перехідних положень" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також до Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" від 23 листопада 2018 року №2629-VIII будь-які зміни не вносились.
Позивач вбачає норму пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону №193-ІХ неконституційною, з огляду на рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 (щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) і рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 (щодо неконституційності деяких положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" стосовно зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді, що призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що у свою чергу є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому).
У позовній заяві ОСОБА_1 відзначив, що на момент звернення до суду з цим позовом відсутнє рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону №193-ІХ, проте неконституційність цієї норми висновується з огляду на зазначені рішення Конституційного Суду України щодо конституційних гарантій незалежності суддів.
До того ж, позивач стверджує, що його індивідуальні трудові права були порушені, адже Держава, з якою позивач уклад трудовий договір про проходження публічної служби, не попередила його про зміну визначених умов оплати праці в бік погіршення, чим порушила положення Закону України "Про оплату праці".
Позивач вбачає у такій поведінці Держави в особі Верховного Суду протиправну бездіяльність щодо невиплати ОСОБА_1 як судді Верховного Суду суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позову, окружний суд виходив з того, що станом на час вирішення спору судом першої інстанції в цій справі рішення Конституційного Суду України щодо конституційності пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону №193-ІХ не прийнято, тому указана редакція норми є чинною.
До того ж, суд першої інстанції зауважив, що неконституційність указаної норми не випливає з огляду на рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 і рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, на які покликається ОСОБА_1 у позовній заяві, адже ці рішення були прийняті органом конституційної юрисдикції стосовно інших правових норм та за інших фактичних обставин.
З огляду на викладене, окружний суд не встановив протиправної бездіяльності Верховного Суду щодо невиплати ОСОБА_1 як судді Верховного Суду суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю.
Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції помилився, зазначивши, що станом на день ухвалення окружним судом рішення у цій справі, пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону №193-ІХ неконституційним не визнавався. Тож, суд апеляційної інстанції виправив цю помилку і встановив, що рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 було визнано неконституційною, зокрема, норму пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону №193-ІХ.
Одночасно, суд апеляційної інстанції зазначив, що указане рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 не є застосовним до спірних правовідносин, адже воно не має ретроактивної дії у часі.
Здійснивши аналіз спірних правовідносин, апеляційний суд дійшов висновку, що факт протиправної бездіяльності Верховного Суду щодо ненарахування ОСОБА_1 суддівської винагороди за листопад 2019 року у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, не підтвердився, адже Верховний Суд керувався при визначенні розміру суддівської винагороди позивача тими нормами законодавства, які були чинними станом на листопад 2019 року.
До того ж, апеляційний суд зауважив, що пункт 24 розділу ХІІ "Прикінцевих і перехідних положень" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", до якого дійсно не вносились зміни щодо визначення розміру суддівської винагороди судді Верховного Суду на рівні 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, також не є застосовним до спірних правовідносин, адже ця норма прийнята органом законодавчої влади у часі раніше, а тому нормою законодавства, яку належало застосовувати до питання розміру суддівської винагороди позивача у листопаді 2019 року є саме: пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону №193-ІХ (чинний станом на момент здійснення виплати).
Доводи позивача щодо порушення його індивідуальних трудових прав шляхом неповідомлення про зміну умов праці апеляційний суд також відхилив, обґрунтувавши свою позицію тим, що статтею 126 Конституції України не передбачено таких підстав для звільнення чи припинення повноважень судді як відмова у продовженні роботи у зв`язку із змінами умов праці. Тому, оскільки суддівська винагорода регулюється лише Законом України "Про судоустрій і статус суддів", а будь-яких наслідків у вигляді звільнення чи припинення повноважень судді зміна розміру оплати праці для нього не створює, суд апеляційної інстанції не встановив порушень з боку відповідачів у цьому аспекті підстав позову.
Одночасно, суд апеляційної інстанції встановив порушення окружним судом норм процесуального права, адже фактично відкривши провадження у цій справі в порядку спрощеного позовного провадження, а у подальшому перейшовши до загального позовного провадження, окружний суд безпідставно знову повернувся до розгляду цієї справи у порядку спрощеного позовного провадження, оскільки така процесуальна дія прямо заборонена частиною шостою статті 260 Кодексу адміністративного суду України (далі - "КАС України").
Тож, на підставі пункту 7 частини третьої статті 317 КАС України суд апеляційної інстанцій скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове, яким також відмовив у задоволенні позову.
До того ж, суд апеляційної інстанції погодився із доводами позивача про невідповідність нормам процесуального права ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 січня 2020 року про залишення позовної заяви ОСОБА_1 у цій справі без руху. Проте, з огляду на подальше відкриття судом першої інстанції провадження у цій справі апеляційний суд не встановив процесуальних підстав для скасування ухвали від 8 січня 2020 року про залишення позовної заяви без руху.
Не погоджуючись із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на нього.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування вимог касаційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що суд апеляційної інстанції застосував норму права, а саме: пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону №193-ІХ, до спірних правовідносин, визнану Конституційним Судом України такою, що не відповідає вимогам Конституції України, тобто є неконституційною, і попри пряму вказівку в пункті 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 не застосував указану норму в редакції до внесення у неї змін Законом №193-ІХ.
Тож, позивач зазначає, що апеляційний суд при ухваленні судового рішення застосував норму закону, яка вже була визнана Конституційним Судом України неконституційною.
До того ж, позивач зауважує, що у своєму позові він не ставив питання про незаконність вчинених Державою в особі Верховного Суду дій щодо нарахування і виплати позивачеві суддівської винагороди у зменшеному розмірі. ОСОБА_1 наполягає на неправомірності дій Держави Україна, на публічній службі якої перебуває позивач, щодо недотримання конституційних гарантій незалежності позивача та його трудових прав, тобто оцінює спірні правовідносини не крізь призму законності, а крізь призму принципу верховенства права.
Окрім зазначеного, позивач наголошує на неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції статті 32 Кодексу законів про працю України (далі також - "КЗпП України") з огляду на те, що у трудових правовідносинах позивача з Державою відбулися зміни істотних умов праці, які можливі лише у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці. Таких змін в організації виробництва і праці у Верховному Суді, де працює позивач, не відбулось, тож правових підстав змінювати істотні умови праці також не було. Ба більше, про зміни істотних умов праці позивача не було попереджено за два місяці, як того вимагає стаття 32 КЗпП України.
Тож, ОСОБА_1 зазначає, що постанова апеляційного суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" з урахуванням пункту 1 і 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 у справі №1-304/2019(7155/19), а також пункту 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20).
Скаржник також звертає увагу на порушення апеляційним судом норм процесуального права, а саме: здійснення покликання у своєму рішенні на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №240/4937/18, ухвалену в зразковій справі, яка є нерелевантною до спірних правовідносин, що виникли у межах цієї справи. А також зазначає про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження, адже вона не є справою незначної складності.
Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2021 року відкрив касаційне провадження на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
У відзиві на касаційну скаргу Верховний Суд просить відмовити у її задоволенні, а оскаржуване судове рішення залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
ДКС України свого відзиву на касаційну скаргу не надала, копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримала 22 січня 2021 року.
У судовому засіданні ОСОБА_1 вимоги касаційної скарги підтримав, просив суд її задовольнити.
Представник Верховного Суду у судовому засіданні проти вимог касаційної скарги заперечував, покликаючись на правильність висновків суду апеляційної інстанції у цій справі.
Представник ДКС України своїм правом на участь у судовому засіданні не скористався, про день, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7 листопада 2016 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема, у Касаційному цивільному суді - 30 одиниць.
За результатами оголошеного конкурсу Указом Президента України від 10 листопада 2017 року №357/2017 "Про призначення суддів Верховного Суду" позивач призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд і 11 листопада 2017 року склав присягу судді.
16 листопада 2017 року позивач зарахований до штату Верховного Суду.
Від початку виконання обов`язків судді і до 6 листопада 2019 року (включно) суддівська винагорода позивачу нарахована і виплачена, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
2 грудня 2019 року головний спеціаліст відділу забезпечення роботи Секретаря Великої Палати Верховного Суду надав позивачу (у зв`язку з перебуванням 29 листопада 2019 року у відпустці) розрахунковий лист за листопад 2019 року, де в якості базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду використано величину у 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до копії розрахункового листа за листопад 2019 року суддівська винагорода ОСОБА_1 виплачена у вказаному місяці, виходячи з розміру посадового окладу в сумі: 132 069, 00 грн.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Законом України "Про судоустрій і статус суддів" визначається організація судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Згідно із частиною першою статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135 цього Закону (до внесення змін у цю норму Законом №193-ІХ) базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Аналогічна правова норма міститься і у пункті 24 "Прикінцевих і перехідних положень" указаного Закону, а саме: розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить з 1 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Проте, Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року, до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" унесено зміни, а саме: цифри " 75" замінено цифрами " 55".
Рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 було визнано неконституційними пункт 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" зі змінами, внесеними Законом №193-IX.
IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2021 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
- якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Спірні правовідносини, які виникли у справі, стосуються питання визначення розміру посадового окладу судді Верховного Суду за листопад 2019 року.
Перш за все варто зазначити, що законодавче регулювання розміру посадового окладу судді Верховного Суду зазнало змін з 7 листопада 2019 року. Так, Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ, який набрав чинності 7 листопада 2019 року, до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" унесено зміни, а саме: цифри " 75" замінено цифрами " 55".