Постанова
Іменем України
06 червня 2023 року
м. Київ
справа № 752/1584/16-ц
провадження № 61-12014св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
за первісним позовом:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Приватне акціонерне товариство "Торговий дім "Інтерсервіс",
треті особи: Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ОСОБА_2, Комунальне підприємство з питань будівництва та житлових будівель "Житлоінвестбуд-УКБ",
за позовом третьої особи:
позивач - ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_1, Приватне акціонерне товариство "Торговий дім "Інтерсервіс",
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Доценка Володимира Олександровича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 січня 2022 року у складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства (далі - ПрАТ) "Торговий дім "Інтерсервіс", треті особи: Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - ГУ ЖЗВО Київської міської ради (КМДА)), ОСОБА_2, Комунальне підприємство з питань будівництва та житлових будівель "Житлоінвестбуд-УКБ", про визнання недійсним свідоцтва про право власності та встановлення факту належності майнових прав, в якому просив: встановити факт належності йому майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 16 березня 2010 року, видане ГУ ЖЗВО Київської міської ради (КМДА) на квартиру АДРЕСА_1 на Закрите акціонерне товариство (далі - ЗАТ) "Торговий дім "Інтерсервіс" (нова назва - ПрАТ "Торговий дім "Інтерсервіс"), яке видане на підставі наказу ГУ ЖЗВО Київської міської ради (КМДА) від 17 лютого 2010 року. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 18 листопада 2003 року між ним та ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" було укладено інвестиційний договір № Т-31, за умовами якого він мав здійснити фінансування будівництва квартири АДРЕСА_2, а товариство зобов`язалося використати інвестовані кошти для будівництва об`єкта інвестування з виконанням робіт, передбачених проєктом; сприяти будівництву об`єкта інвестування для введення його в експлуатацію у встановлені терміни (2 квартал 2005 року); після введення будинку в експлуатацію надати йому необхідні документи, для подальшого оформлення об`єкта у його власність. Вартість квартири становила 104 899,68 умовних одиниць, що на день укладення договору було еквівалентно 559 325,09 грн. 27 листопада 2003 року він перерахував на рахунок ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" 559 325,09 грн, про що 30 березня 2006 року Генеральний директор товариства видав довідку. Крім того, факт зарахування грошових коштів на поточний рахунок відповідача підтверджено Національним банком України. Однак, незважаючи на зазначені обставини, ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" не надало йому необхідні документи для оформлення об`єкта інвестування у його власність, у зв`язку з чим у 2013 році він звертався до суду з позовом про визнання права власності на спірну квартиру. В ході судового розгляду було встановлено, що на підставі наказу ГУ ЖЗВО Київської міської ради (КМДА) від 17 лютого 2010 року ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" отримало 16 березня 2010 року свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Вважає, що з моменту повної сплати інвестиційного внеску він набув майнові права на вищевказану квартиру, а тому відповідач не міг стати власником цієї квартири.
У січні 2019 року третя особа ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ПрАТ "Торговий дім "Інтерсервіс", в якому просила визнати недійсним інвестиційний договір від 18 листопада 2003 року № Т-31, укладений між ОСОБА_1 та ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс". Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 посилалася на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 21 жовтня 2010 року, укладеного із ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс", вона є власником квартири АДРЕСА_1 . При цьому товариство заперечує наявність правовідносин між ним та ОСОБА_1 . Інвестиційний договір від 18 листопада 2003 року № Т-31 був підписаний з боку ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" особою, яка не була директором цього товариства. Крім того, директор не мав права укладати договори, вартість яких перевищує 50 000 доларів США, без подальшого затвердження таких угод загальними зборами.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 31 серпня 2020 року прийнято до провадження позов третьої особи ОСОБА_3, об`єднано розгляд вимоги третьої особи ОСОБА_2 з позовом ОСОБА_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 20 січня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, місцевий суд виходив з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження оплати вартості об`єкта інвестування, а тому відсутні підстави для визнання за ним майнових прав на спірну квартиру та визнання недійсним оспорюваного свідоцтва про право власності ПрАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" на цю квартиру. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2, суд мотивував своє рішення тим, що третьою особою не доведено порушення її прав укладенням відповідачами оспорюваного договору інвестування, стороною якого вона не була.
Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 січня 2022 року змінено, викладено мотивувальну частину вказаного рішення суду в редакції цієї постанови.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішених спорів є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим місцевий суд залишив поза увагою те, що предметом позову третьої особи є визнання недійсним інвестиційного договору від 18 листопада 2003 року № Т-31, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягали застосуванню положення статей 48, 57 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), а не норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), який набрав чинності з 01 січня 2004 року. На обґрунтування заявленого позову ОСОБА_2 зазначала, що оспорюваний інвестиційний договір було укладено внаслідок обману чи зловмисної змови. Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається. Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди. Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т.ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які мали місце на момент укладення угоди, були підстави вважати, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Таким чином, на підтвердження вимог про визнання правочину недійсним позивач повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу позову. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Лише у разі встановлення наявності порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу позивача та відповідності обраного останнім способу захисту такому порушенню або оспоренню суд може прийняти рішення про задоволення позову. В ході розгляду справи ОСОБА_2 не довела заявлених нею підстав позову, зокрема вчинення оспорюваного правочину внаслідок обману чи зловмисної змови. Не доведено ОСОБА_2 і порушення її прав з боку ОСОБА_1 та ПрАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" укладенням договору від 18 листопада 2003 року № Т-31. Посилання третьої особи на підписання договору неповноважною особою з боку ПрАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" цих висновків не спростовують, оскільки в даному випадку ОСОБА_1 як інвестор мав обґрунтовані очікування, що посадова особа ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс", яка підписала інвестиційний договір, мала відповідні повноваження на час його підписання. Факт невиконання стороною договору зобов`язань за договором не свідчить про наявність обману та (або) зловмисної домовленості та не може бути визнаний підставою для задоволення позову ОСОБА_2 про визнання правочинунедійсним. При цьому ПрАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" не заявляло вимог про визнання інвестиційного договору недійсним.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У листопаді 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Доценко В. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року в частині відмови в задоволенні позову третьої особи ОСОБА_2 і ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким задовольнити цей позов.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 09 квітня 2019 року у справі № 908/1194/18, від 07 липня 2021 року у справі № 903/601/20, від 13 вересня 2022 року у справі № 911/731/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 335/236/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, представник ОСОБА_2 - адвокат Доценко В. О. зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 44 ЦК Української РСР в поєднанні із Законом України від 18 вересня 1991 року № 1560-XII "Про інвестиційну діяльність" (далі - Закон № 1560-XII в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо форми інвестиційного договору у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також представник заявника вказав, що суди встановили обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність в письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Сама по собі наявність в письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. В даному випадку спірний інвестиційний договір був підписаний не ОСОБА_1, а іншою особою - ОСОБА_4 - без відповідного доручення на вчинення таких дій від імені названого відповідача. Станом на 18 листопада 2003 року ОСОБА_5 не був директором ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс", а отже, не мав права засвідчувати своїм підписом будь-які правочини від імені цього товариства. Крім того, директор не мав права укладати договори, вартість яких перевищує 50 000 доларів США, без подальшого затвердження таких угод загальними зборами ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс". На підтвердження оплати вартості спірного об`єкта інвестування ОСОБА_1 надав платіжне доручення від 27 листопада 2003 року № 1, однак в цьому дорученні платником значиться інша особа - ОСОБА_4 . В розумінні приписів статей 203, 215 ЦК України оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передане їй у володіння. Фактично сторони інвестиційного договору не досягли згоди щодо істотних умов цього договору, а сам договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, наведені в ньому умови не є такими, що регулюють правовідносини між ОСОБА_1 та ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс".
У грудні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення в частині вирішення позову третьої особи є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.
12 травня 2023 року справа № 752/1584/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині відмови в задоволенні позову третьої особи, тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України переглядаються Верховним Судом лише в означеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 18 листопада 2003 року між ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" і ОСОБА_1 було укладено інвестиційний договір № Т-31, за умовами якого ОСОБА_1 зобов`язався здійснити фінансування будівництва квартири АДРЕСА_2, з метою отримання її у власність, а ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" взяло на себе зобов`язання використати інвестовані відповідно до цього договору кошти для будівництва об`єкта інвестування з виконанням робіт, передбачених проектом; сприяти будівництву об`єкта інвестування для введення його в експлуатацію у встановлені терміни; після введення будинку в експлуатацію надати позивачу необхідні документи для подальшого оформлення об`єкта в його власність.
16 березня 2010 року ГУ ЖЗВО Київської міської ради (КМДА) видало свідоцтво про право власності ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" на квартиру АДРЕСА_3 .
23 жовтня 2010 року, тобто після вчинення оспорюваного правочину, між ПрАТ "Торговий дім Інтерсервіс" та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Докійчук Н. В., за умовами якого ОСОБА_2 набула у власність квартиру АДРЕСА_3 .
Згідно зі статтею 2 Закону № 1560-XII інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності; державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Кримської АРСР, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів; іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами; спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.
Об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права (частина перша статті 4 Закону № 1560-XII).
Відповідно до статті 9 Закону № 1560-XII основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов`язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб`єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб`єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається.
Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Оспорюваний інвестиційний договір від 18 листопада 2003 року було укладено між ЗАТ "Торговий дім "Інтерсервіс" і ОСОБА_1 в період дії ЦК Української РСР.
Відповідно до статті 4 ЦК Української РСР цивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов`язки. Відповідно до цього цивільні права і обов`язки виникають: з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; з адміністративних актів, у тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій - з актів планування; в результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; внаслідок інших дій громадян і організацій; внаслідок подій, з якими закон пов`язує настання цивільно-правових наслідків.
Згідно з частиною першою статті 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.
Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають (частина друга статті 44 ЦК Української РСР).
Відповідно до частини першої статті 45 ЦК Української РСР недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
Згідно зі статтею 46 ЦК Української РСР недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (стаття 44 цього Кодексу), позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.
Отже, за правилами статті 48 ЦК Української РСР угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки закону, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах їх компетенції.
Стаття 48 ЦК Української РСР застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК Української РСР).
Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена.
У разі визнання угоди недійсною за статтею 48 ЦК Української РСР суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.
Невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною. В цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених законом наслідків, а не визнання угоди недійсною.
Згідно зі статтею 57 ЦК Української РСР угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації. Якщо угода визнана недійсною з однієї з зазначених підстав, то потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодовується його вартість. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається в доход держави. При неможливості передати майно в доход держави в натурі - стягується його вартість. Крім того, потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження його майна.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 12 постанови від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі статті 57 ЦК Української РСР суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається. Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди. Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т.ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які мали місце на момент укладення угоди, були підстави вважати, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Разом з тим стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду з позовом за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
З урахуванням викладеного для вирішення спору, що виник на підставі звернення до суду позивача, який вважає порушеними, невизнаними або оспореними свої, зокрема майнові права, суду необхідно встановити наявність у позивача таких прав, факт їх порушення і у зв`язку із зазначеним з`ясувати, чи правильний спосіб захисту свого права ним обрано.