Постанова
Іменем України
07 червня 2023 року
м. Київ
справа № 932/6048/21
провадження № 61-12725св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Хопти С.Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, правонаступником якого є ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2022 року, ухвалене у складі судді Кондрашова І. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання шлюбного договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 10 липня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчений шлюбний договір, відповідно до умов якого, у разі розірвання шлюбу між подружжям, незалежно від ініціативи чоловіка або дружини, квартира АДРЕСА_1, переходить у особисту приватну власність дружини.
Зазначена квартира належала на праві особистої приватної власності ОСОБА_3 на підставі договору дарування.
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня 2017 року у справі № 200/12775/17 позов ОСОБА_3 задоволено. Розірвано шлюб, зареєстрований 05 серпня 2010 року у Жовтневому відділі державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, актовий запис № 96. Після розірвання шлюбу відповідачці залишено прізвище " ОСОБА_5". Поділено майно, що є спільною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відповідно до нотаріально посвідченого шлюбного договору від 10 липня 2017 року. Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач вважав, що шлюбний договір між відповідачами укладено при існуванні невиконаних ОСОБА_3 зобов`язань за договорами позики, які були укладені між ним та матір`ю ОСОБА_3 - ОСОБА_6 .
Так, між ним та ОСОБА_6 укладено договір позики від 15 жовтня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. за реєстр. № 1370, на суму 184 000,00 євро та 690 000,00 дол. США.
19 вересня 2014 року між ним та ОСОБА_6 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. за реєстр. № 786, на суму 96 160,00 євро та 129 250,00 дол. США.
26 березня 2015 року між ним та ОСОБА_6 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. за реєстр. № 201, на суму 343 750,00 дол. США.
Згідно з договорами про переведення боргу від 02 жовтня 2015 року борг за вищевказаними договорами позики був переведений з ОСОБА_6 на ОСОБА_3
18 березня 2016 року він звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, оскільки зобов`язання ОСОБА_3 з повернення сум позики не були виконані.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 вересня 2018 року у справі № 201/3957/16-ц, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 жовтня 2012 року у розмірі 675 000,00 дол. США, що становить 18 960 750,00 грн, пеню у розмірі 675 000,00 дол. США, що становить 18 960 750,00 грн; заборгованість за договором позики від 19 вересня 2014 року у розмірі 79 958,00 євро, що складає 2 599 434,58 грн, заборгованість у розмірі 12 453,00 дол. США, що складає 349 804,77 грн, пеню у розмірі 79 958,00 євро, що складає 2 599 434,58 грн, пеню у розмірі 12 453,00 дол. США, що складає 349 804,77 грн, упущену вигоду у розмірі 53 971,65 дол. США, що складає 1 754 618,34 грн, упущену вигоду у розмірі 29 586,90 дол. США, що складає 831 096,02 грн; заборгованість за договором позики від 26 березня 2015 року у розмірі 280 250,00 дол. США, що складає 7 872 222,50 грн, пеню у розмірі 280 250,00 дол. США, що складає 7 872 222,50 грн, упущену вигоду у розмірі 126 112,50 дол. США, що складає 3 542 500,12 грн.
На думку позивача, шлюбний договір укладений у період настання для ОСОБА_3 строку виконання зобов`язань за договорами позики у вигляді погашення заборгованості, тому цей правочин повинен ставитися під сумнів та має ознаки фраудаторного правочину, оскільки метою його вчинення є уникнення звернення стягнення на нерухоме майно та зниження платоспроможності відповідача.
Шлюбний договір не може використовуватись сторонами з метою уникнення сплати боргу чи виконання судового рішення. Крім того, на момент укладання шлюбного договору діяла заборона на вчинення дій, спрямованих на відчуження у будь-який спосіб нерухомого майна - квартири за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, однак незважаючи на таку заборону був укладений шлюбний договір, на підставі якого майно в подальшому вибуло з власності ОСОБА_3 та зареєстровано за колишньою дружиною - ОСОБА_4 .
Отже, оспорюваний шлюбний договір, як вважає позивач, був укладений не з метою поділу майна, а з метою подальшого відчуження квартири, а тому шкодить інтересам кредитора, тобто відповідачі "вжили право на зло".
Враховуючи вищевикладене, позивач просив визнати шлюбний договір від 10 липня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловим М. Є., за рестр. № 2077, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, недійсним.
Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2022 року залучено до участі у справі правонаступника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2022 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано шлюбний договір від 10 липня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловим М. Є., за реєстровим № 2077, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, недійсним.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що майно, яке належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом шлюбного договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям; шлюбний договір від 10 липня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, поєднує у собі всі три елементи, які притаманні фраудаторним правочинам.
Додатковим рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2022 року стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 908,00 грн.
Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з відповідачів підлягає стягненню в солідарному порядку судовий збір, який поніс позивач при звернення до суду з цим позовом.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2022 року в частині мотивів задоволення позову змінено.
Виключено із мотивувальної частини рішення посилання суду на те, що майно, яке належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом шлюбного договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям.
У решті рішення залишено без змін.
Додаткове рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2022 року скасовано, стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі по 454,00 грн з кожного.
Змінюючи мотиви задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, а тому висновок суду про те, що майно, яке належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом шлюбного договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям, є помилковим.
При цьому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що шлюбний договір від 10 липня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, поєднує у собі всі елементи, які притаманні фраудаторним правочинам.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У грудні 2022 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове про відмову у задоволенні позову або про закриття провадження у справі.
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою положення пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, не врахували, що існують судові рішення у справах № 200/12775/17-ц та № № 200/1546/19, якими вирішено спір.
Так, Верховний Суд постановою від 12 грудня 2018 року у справі № 200/12775/17-ц задовольнив його ( ОСОБА_3 ) касаційну скаргу та скасував постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 травня 2018 року і залишив в силі заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, яким розірвано шлюб, зареєстрований 05 серпня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, актовий запис № 96. Після розірвання шлюбу поділено майно, що є спільною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відповідно до шлюбного договору від 10 липня 2017 року. Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
У справі № 200/1546/19 Верховний Суд постановою від 20 січня 2021 року задовольнив його ( ОСОБА_3 ) касаційну скаргу, скасував рішення Бабушкінського районного суду від 21 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до нього та ОСОБА_4 про визнання недійсним правочину і відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
У мотивувальній частині цієї постанови Верховним Судом зазначено, що відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішеннями суду у господарській, цивільній або в адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 200/12775/ 17-ц (провадження 61-37970св18) за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя встановлено, що за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору від 10 липня 2017 року набуття відповідачкою права власності на квартиру не відбулось. Зі змісту цього договору не вбачається дій, спрямованих на відчуження зазначеної квартири, так як при укладанні цього правочину позивачем та відповідачкою, як подружжям, було встановлено правовий режим спільного сумісного майна подружжя та можливий порядок його поділу у разі розірвання шлюбу".
Тобто, Верховний Суд визнав відсутність правових підстав щодо розгляду обставин вже встановлених за рішеннями інших судів, що набрали законної сили, але у рішенні, що оскаржується, судом першої інстанції проігноровані процесуальні норми та фактично переглянуті судові рішення, що набули законної сили у двох зазначених справах. Судом проігноровані наявні підстави для закриття провадження у справі.
З огляду на викладене, позов у справі № 932/6048/21 та позов у справі № 200/1546/19 є аналогічними, а тому наявні підстави для закриття провадження у цій справі згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України.
Крім того, суди не врахували, що шлюбний договір закріпив лише режим майна, а набуття відповідачкою права власності на квартиру не відбулось.
Також суди не врахували, що квартира, яка була предметом шлюбного договору, вибула з власності ОСОБА_4, на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2018 року у справі № 200/3123/18 право власності на вищевказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 23 січня 2019 року право власності на квартиру передано від ОСОБА_1 до ТОВ "ВІКТОРІЯ РІЕЛТІ" (засновником якого є ОСОБА_1 ). 29 жовтня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів набула ОСОБА_7, яка є дружиною ОСОБА_1 22 червня 2021 року на зазначену квартиру набув право власності ОСОБА_8 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.
Отже, ОСОБА_1 задовольнив свої вимоги як кредитор за рахунок майна подружжя, яке було предметом шлюбного договору.
Вказуючи на наявність всіх елементів, які притаманні фраудаторним правочинам, суди не врахували, що станом на дату укладання шлюбного договору (10 липня 2017 року) та розірвання шлюбу, борг мав статус спірного, оскільки заборгованість підтверджена 13 вересня 2018 року рішенням суду.
Посилаючись на те, що оспорюваний правочин укладено з близьким родичем - дружиною, коли шлюб ще не було розірвано, суди не врахували, що шлюбний договір укладається подружжям, а тому такий договір неможливо укласти з кимось іншим.
Вказував, що зміст шлюбного договору відповідає вимогам статті 203 ЦК України та статті 93 СК України й не суперечить актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх внутрішній волі; правочин вчинено у формі, встановленій законом, та спрямовано на реальне настання правових наслідків; умови договору не є такими, що ставлять сторін в надзвичайно невигідне матеріальне становище; умовами договору визначався правовий статус нерухомого майна, а не передавалося це майно у власність іншим особам.
Крім того, заявник вважає, що позивач пропустив строк позовної давності, оскільки лише у серпні 2021 року звернувся до суду з позовом про визнання недійсним шлюбного договору від 10 липня 2017 року. Вказував, що він не мав можливості подати заяву про застосування строку позовної давності до суду першої інстанції, оскільки суд безпідставно відмовив у задоволенні його заяви про відкладення розгляду справи та належним чином не повідомив його про судове засідання, а тому суд апеляційної інстанції мав повноваження розглянути заяву про застосування строку позовної давності, однак позбавив його можливості подати заяву про застосування строку позовної давності в суді апеляційної інстанції.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України, частини третьої статті 13 ЦК України, пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України, пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, що стосується шлюбного договору (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України); справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2023 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила задовольнити вимоги касаційної скарги.
У лютому 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шахов Д. А. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У січні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
05 березня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб.
На підставі договору дарування від 16 листопада 2015 року ОСОБА_3 належала квартира АДРЕСА_1 .
10 липня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчений шлюбний договір.
Відповідно до пункту 1.4. шлюбного договору спільною сумісною власністю подружжя є будь-яке майно, що придбане (побудоване) подароване подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу або майно набуте подружжям під час шлюбу та зареєстроване на ім`я обох або одного з них, зокрема, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або спадкування, майно, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, житло, набуте чоловіком, дружиною за час шлюбу внаслідок його приватизації, а саме наступне нерухоме та рухоме майно: квартира АДРЕСА_1 .
У разі розірвання шлюбу, незалежно від ініціативи чоловіка або дружини, квартира АДРЕСА_1, переходить у особисту приватну власність дружини.
У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.
Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня 2017 року у справі № 200/12775/17-ц позов ОСОБА_3 задоволено. Розірвано шлюб, зареєстрований 05 серпня 2010 року у Жовтневому відділі державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, актовий запис № 96. Після розірвання шлюбу відповідачці залишено прізвище " ОСОБА_5". Поділено майно, що є спільною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відповідно до нотаріально посвідченого шлюбного договору від 10 липня 2017 року. Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 травня 2018 року апеляційну скаргу особи, яка не була залучена до участі у справі - ОСОБА_1 задоволено частково, заочне рішення суду першої інстанції у частині визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 про поділ майна подружжя відмовлено.
Зазначено, що у частині розірвання шлюбу рішення суду не оскаржувалося.
Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 травня 2018 року скасовано, заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня 2017 року залишено в силі (провадження № 61-37970св18).
Також судами встановлено, що 15 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладений договір позики, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В., за реєстр. № 1370, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_6 отримала позику у розмірі 184 000,00 євро та 690 000,00 дол. США. ОСОБА_6 зобов`язалась повернути позику у строк не пізніше 15 квітня 2013 року. Факт укладення договору позики та передання коштів підтверджено також розпискою.
Згідно з додатковою угодою від 25 квітня 2014 року, сторони виклали пункт 1 договору позики у новій редакції та вказали суму позики 660 000,00 дол. США, зі строком повернення до 15 липня 2014 року.
Відповідно до додаткової угоди від 19 вересня 2014 року, сторони домовились викласти пункт 1 договору позики у новій редакції та вказали суму позики у розмірі 705 000,00 дол. США та визначили строк повернення згідно графіку.
19 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладено договір позики, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Черниш Є. В. за реєстр. № 786., згідно з умовами якого ОСОБА_6 надано позика у розмірі 96 160,00 євро та 129 250,00 дол. США, зі строком повернення до 28 грудня 2014 року. Факт укладання договору та передання коштів підтверджено розпискою.