Постанова
Іменем України
29 травня 2023 року
м. Київ
справа № 344/1007/15
провадження № 61-2122св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області, сектор медичного забезпечення Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області, Державна установа "Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України у Івано-Франківській області",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 13 січня 2023 року у складі колегії суддів:
Василишин Л. В., Пнівчук О. В., Максюти І. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, надалі уточненим, до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області, сектору медичного забезпечення Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області, Державної установи "Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України у Івано-Франківській області" про визнання протиправними та скасування наказів, зміну формулювання причин звільнення, стягнення середньомісячного заробітку за час затримки проведення повного розрахунку, зобов`язання внести записи про скасування наказів про звільнення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 серпня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 серпня 2021 року.
Короткий зміст судових рішень апеляційної інстанції
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та встановлено строк у десять днів з моменту отримання копії ухвали для усунення недоліків, зокрема для сплати судового збору у розмірі 2 114,40 грн.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що звертаючись до суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 не сплатив судовий збір за вимоги майнового характеру (стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) та вимогу немайнового характеру (визнання протиправними та скасування наказів).
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 серпня 2021 року визнано неподаною та повернуто заявнику.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не виконав вимоги ухвали суду апеляційної інстанції від 17 листопада 2022 року, не надав доказів сплати судового збору за подання апеляційної скарги, а тому апеляційну скаргу слід визнати неподаною та повернути заявнику.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції від 13 січня 2023 року і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що на час подання позову він був звільнений від сплати судового збору, а тому він не мав платити судовий збір й за подання апеляційної скарги. Зазначає, що суд апеляційної інстанції не правильно здійснив розрахунок судового збору.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
Фактичні обставини, встановлені судом
У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який
29 березня 2018 року уточнив та просив: визнати протиправними та скасувати наказ про звільнення від 24 листопада 2014 року, наказ від 27 квітня 2015 року, яким внесено зміни до наказу про його звільнення в частині зміни формулювання та підстави, стягнути середній заробіток за час затримки проведення повного розрахунку, зобов`язати внести записи про скасування наказів про звільнення.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судовий збір є складовою судових витрат.
За загальними правилами цивільного судочинства (статті 133, 177, 356, 357, 392, 393 ЦПК України) судовий збір належить до судових витрат, які несуть суди усіх рівнів, коли розглядають позовну заяву, апеляційну та касаційну скаргу.
При цьому судовий збір як складова судових витрат виконує компенсаційну, превентивну і соціальну функції.
Обов`язок осіб, які звертаються до суду, сплачувати судовий збір - це процесуальний обов`язок, визначений нормами процесуального права.
Відповідно до частини другої статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Таким спеціальним законом є Закон України від 8 липня 2011 року № 3674-VІ "Про судовий збір".
Згідно зі статтею 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення тощо.
Відповідні зміни в сфері регулювання оплати судового збору відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору" (далі - Закон № 484-VІІІ). Цим Законом значно скорочено перелік суб`єктів, які звільняються від оплати судового збору (стаття 5 Закону України "Про судовий збір"). Закон № 484-VІІІ набрав чинності з 1 вересня 2015 року.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року, від сплати судового збору звільняються позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин.
З 01 вересня 2015 року ця категорія пільговиків звужена. Так, за пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" у редакції, яка діє з 01 вересня 2015 року, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Отже, починаючи з 01 вересня 2015 року, позивачі в справах за позовними вимогами, що випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Наведені норми процесуального права дозволяють сформулювати загальне правило: процесуальні дії мають вчинятися за нормами процесуального закону, чинними на момент вчинення цих дій.
Відповідно до частини четвертої статті 3 ЦПК України Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Зазначене правило, закріплене і в статті 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, що однозначно розуміється як початок дії закону з моменту набрання ним чинності і припинення з утратою чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Конституційний Суд України Рішенням від 9 лютого 1999 року у справі
№ 1-7/99 конкретизував зазначений принцип, указавши, що положення частини першої статті 58 Конституції України щодо "незворотності" дії законів та інших нормативно-правових актів необхідно розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).
При цьому суд зазначив, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може передбачатися шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.