Постанова
Іменем України
17 травня 2023 року
м. Київ
справа № 522/5582/16-ц
провадження № 61-3982св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - департамент комунальної власності Одеської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1, акціонерне товариство "Державний ощадний банк України",
треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Одеська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу департаменту комунальної власності Одеської міської ради на постанову Одеського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2016 року департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі -
ПАТ "Ощадбанк"), назву якого змінено на акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк"), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Одеська міська рада, про визнання недійсним іпотечного договору, скасування записів про державну реєстрацію, витребування майна та виселення.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 набула право власності
на нежитлове підвальне приміщення загальною площею 102,3 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1, на підставі рішення Приморського районного суду міста Одеси від 29 травня 2007 року у справі № 2-6058/07, яке скасоване за нововиявленими обставинами ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 16 червня 2009 року.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 19 липня 2007 року ОСОБА_2 продала цей об`єкт нерухомості ОСОБА_3, яка 12 грудня 2007 року відчужила зазначене майно на користь ОСОБА_1 . Отже, ОСОБА_1 став власником нежитлового приміщення загальною площею 102,3 кв. м на АДРЕСА_1 та здійснив його реконструкцію, внаслідок чого площа цього приміщення збільшилась до 174,7 кв. м,
а у подальшому звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати за ним право власності на реконструйоване майно.
Заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 02 липня 2008 року у справі № 2-7257/08 позов ОСОБА_1 задоволено та визнано за ним право власності на нежитлове підвальне приміщення площею
174,7 кв. м на АДРЕСА_1 . Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 11 жовтня 2011 року заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 липня 2008 року скасовано, справу направлено на новий розгляд. Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 02 листопада 2011 року позовну заяву ОСОБА_4 до Одеської міської ради про визнання права власності на нежитлове підвальне приміщення залишено без розгляду, оскільки належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у судове засідання.
10 жовтня 2008 року між відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (далі - ВАТ "Ощадбанк") та ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 2476-н, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 732 400 грн зі сплатою 21 % річних з терміном повернення до 10 жовтня 2018 року. Кредитні зобов`язання були забезпечені договором іпотеки від 10 жовтня 2008 року, укладеним між банком та ОСОБА_1, предметом якого є спірне приміщення загальною площею 174,7 кв. м на
АДРЕСА_1 .
У січні 2011 року департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - Одеська міська рада, про визнання недійсним договору
купівлі-продажу спірного підвального приміщення, витребування цього майна і виселення.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 07 лютого
2012 року у справі № 2/1522/5404/11 визнано недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 19 липня 2007 року, за яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купила нежитлове приміщення площею 102,3 кв. м на АДРЕСА_1 ; витребувано від ОСОБА_1 зазначене нежитлове приміщення на користь департаменту комунальної власності Одеської міської ради; виселено ОСОБА_1
зі спірного нежитлового приміщення та передано це приміщення департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2014 року скасовано рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 лютого 2012 року і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 липня 2015 року касаційну скаргу департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено частково, рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2015 року апеляційну скаргу ПАТ "Ощадбанк" в особі філії - Одеського ОУ
АТ "Ощадбанк" задоволено частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 лютого 2012 року скасовано. Відмовлено
у задоволенні позовних вимог департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - Одеська міська рада, про визнання недійсним договору
купівлі-продажу зазначеного нежитлового приміщення від 19 липня
2007 року, витребування цього майна і виселення.
Звертаючись з позовом у цій справі, департамент комунальної власності Одеської міської ради вважав, що ОСОБА_1 не набув у встановленому законом порядку право власності на підвальне приміщення, тому не мав права передавати зазначений об`єкт нерухомості в іпотеку. Вказував, що
у разі задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння іпотека цього майна припиняється.
На підставі викладеного департамент комунальної власності Одеської міської ради просив:
- визнати недійсним іпотечний договір від 10 жовтня 2007 року, укладений між ВАТ "Ощадбанк" і ОСОБА_1 на нежитлове підвальне приміщення загальною площею 174,7 кв. м на АДРЕСА_1,
який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Муль Н. С. та зареєстрований у реєстрі за № 1248;
- витребувати від ОСОБА_1 нежитлове підвальне приміщення загальною площею 174,7 кв. м, яке розташоване на
АДРЕСА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, від імені якої діє департамент комунальної власності Одеської міської ради;
- усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1
з нежитлового підвального приміщення загальною площею 174,7 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1, на користь департаменту комунальної власності Одеської міської ради;
- скасувати запис про державну реєстрацію права власності за
ОСОБА_1 на вказане нежитлове підвальне приміщення;
- скасувати запис про державну реєстрацію іпотеки нежитлового підвального приміщення загальною площею 174,7 кв. м, яке розташоване на
АДРЕСА_1, запис про іпотеку № 8054546;
- скасувати запис у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна про державну реєстрацію обтяження нежитлового підвального приміщення загальною площею 174,7 кв. м, що розташоване на АДРЕСА_1, запис про обтяження № 8054495.
Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 31 січня 2019 року позов задоволено.
Визнано недійсним іпотечний договір від 10 жовтня 2007 року щодо нежитлового підвального приміщення загальною площею 174,7 кв. м на АДРЕСА_1, який укладений між ВАТ "Ощадбанк"
і ОСОБА_1, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом
Муль Н. С. та зареєстрований у реєстрі за № 1248.
Витребувано від ОСОБА_1 нежитлове підвальне приміщення загальною площею 174,7 кв. м, що розташоване на
АДРЕСА_1, на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, від імені якої діє департамент комунальної власності Одеської міської ради.
Усунуто перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1
з нежилого підвального приміщення загальною площею 174,7 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1, на користь департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
Скасовано запис про державну реєстрацію права власності за
ОСОБА_1 на нежитлове підвальне приміщення загальною площею
174,7 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1, в книзі: 79 неж-121 (реєстраційний номер майна 19288171).
Скасовано запис про державну реєстрацію іпотеки нежитлового підвального приміщення загальною площею 174,7 кв. м, що розташоване на
АДРЕСА_1, запис про іпотеку № 8054546.
Скасовано запис у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна про державну реєстрацію обтяження нежитлового підвального приміщення загальною площею 174,7 кв. м, що розташоване на
АДРЕСА_1, запис про обтяження № 8054495.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 під час укладення іпотечного договору, яким передано в іпотеку спірне нежитлове приміщення, не мав необхідного обсягу повноважень власника цього майна, отже, не мав права на розпорядження зазначеним нерухомим майном. Оскільки оспорюваний іпотечний договір не відповідає вимогам частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), то відповідно до частини першої статті 215 цього Кодексу його необхідно визнати недійсним. Позивач є власником вказаного нежитлового підвального приміщення, це майно вибуло з володіння останнього не з його волі, тому відповідно до статті 388 ЦК України він має право витребувати спірне майно від добросовісного набувача. Інші позовні вимоги є похідними від позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, тому підлягають задоволенню.
Постановою Одеського апеляційного суду від 20 січня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ "Ощадбанк" в особі філії - Одеського ОУ АТ "Ощадбанк" задоволено.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 31 січня 2019 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позовну заяву залишено без задоволення.
Стягнуто з департаменту комунальної власності Одеської міської ради на користь ПАТ "Ощадбанк" судовий збір у розмірі 2 067 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірне приміщення площею 102,3 кв. м було спільною власністю мешканців будинку АДРЕСА_1 . Право власності на реконструйоване приміщення площею 174,7 кв. м ОСОБА_1 набув 02 липня 2008 році на підставі рішення суду, зареєстрував його в реєстраційних органах
07 серпня 2008 року, іпотечний договір з банком уклав 10 жовтня 2008 року. Отже, договір іпотеки відповідав вимогам статей 203, 215 ЦК України, оскільки на час його укладення ОСОБА_1 володів спірним майном на підставі рішення суду. Суд першої інстанції не звернув уваги, що орган місцевого самоврядування з позовом у цій справі до суду звернувся через
8 років з часу виникнення спірних правовідносин, чим порушив принцип правової визначеності, тому вимоги останнього задоволено помилково.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі департамент комунальної власності Одеської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду
від 30 січня 2020 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду міста Одеси від 31 січня 2019 року.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень
департамент комунальної власності Одеської міської ради посилався на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказував, що суд апеляційної інстанції
не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц, від 07 червня 2018 року у справі
№ 668/8830/15-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не мав правових підстав для володіння та розпорядження спірним майном, оскільки судове рішення, на підставі якого він набув право власності на нього, скасоване. Департамент комунальної власності Одеської міської ради у січні 2011 року звертався до суду з відповідним позовом з метою захисту прав територіальної громади на підвальне приміщення на
АДРЕСА_1, проте рішенням Апеляційного суду Одеської області
від 18 листопада 2015 року у справі № 2/1522/5404/11 в задоволенні вказаних вимог відмовлено у зв`язку з незалученням до участі у справі як відповідача банку. Проте позивачу на той час не було відомо про передачу
в іпотеку спірного майна. Судовими рішеннями у справі № 2/1522/5404/11 встановлено, що спірне приміщення є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, вибуло з володіння останньої без її волі та було неодноразово продано, а ОСОБА_1 не мав права розпоряджатися цим майном. Висновки апеляційного суду не підтверджуються матеріалами справи та суперечать встановленим у справі № 2/1522/5404/11 обставинам.
Оскільки, передаючи в іпотеку банку нежитлове приміщення, ОСОБА_1 не набув на нього права власності в установленому законом порядку, то іпотечний договір суперечить ЦК України та Закону України "Про іпотеку", відповідно, його необхідно визнати недійсним. Вимога про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення є похідною вимогою про витребування майна, тому також підлягає задоволенню. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що позивач порушив принцип правової визначеності, а також залишив поза увагою, що орган місцевого самоврядування з 2011 року намагається захистити порушене право територіальної громади на спірне майно, зокрема, шляхом звернення до суду з відповідним позовом. При цьому про існування іпотечного договору позивач дізнався лише у 2013 році після оскарження банком судового рішення у справі № 2/1522/5404/11. Позов у цій справі подано у межах позовної давності.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
27 лютого 2020 року департамент комунальної власності Одеської міської ради надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 30 січня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
На виконання вимог указаної вище ухвалидепартамент комунальної власності Одеської міської ради надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року справу № 522/5582/16-ц призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 461/12525/15-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2022 року поновлено касаційне провадження.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до розпорядження виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів міста Одеси від 03 вересня 1992 року № 508 ОСОБА_2 була надана квартира АДРЕСА_2 . Під указаною квартирою знаходилося спірне допоміжне нежитлове підвальне приміщення площею 102,3 кв. м.
ОСОБА_2 набула право власності на нежитлове приміщення загальною площею 102,3 кв. м, що розташоване на АДРЕСА_1 , на підставі рішення Приморського районного суду міста Одеси від 29 травня 2007 року у справі № 2-6058/07, яке скасоване за нововиявленими обставинами ухвалою Приморського районного суду міста Одеси
від 16 червня 2009 року.
Право власності ОСОБА_2 на нежитлове підвальне приміщення загальною площею 102,3 кв. м, що розташоване на
АДРЕСА_1, було зареєстроване у комунальному підприємстві "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" (далі - КП "Одеське БТІ РОН") 20 червня 2007 року.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 19 липня 2007 року вказаний об`єкт нерухомості ОСОБА_2 продала ОСОБА_3, яка 27 липня
2007 року зареєструвала право власності на нього в КП "Одеське
БТІ РОН".
Згідно з договором купівлі-продажу від 12 грудня 2007 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_1 спірний об`єкт нерухомості, право власності на нього останнім зареєстровано у КП "Одеське БТІ РОН" 14 грудня 2007 року.
ОСОБА_1, ставши власником зазначеного об`єкту нерухомості,
здійснив реконструкцію, внаслідок чого його площа збільшилась
до 174,7 кв. м.
Право власності на нежитлове підвальне приміщення площею 174,7 кв. м на АДРЕСА_1 визнано за ОСОБА_1 рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 02 липня 2008 року у справі № 2-7257/08, яке було скасоване ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 11 жовтня 2011 року у зв`язку з нововиявленими обставинами.
Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 02 листопада
2011 року у справі № 2-7257/08 позов ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на вказане реконструйоване нежитлове підвальне приміщення на АДРЕСА_1 залишено без розгляду.
ОСОБА_1 07 серпня 2008 року зареєстрував у КП "Одеське БТІ РОН" право власності на нежитлове підвальне приміщення площею 174,7 кв. м на АДРЕСА_1 .
10 жовтня 2008 року між ВАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_1 укладено договір відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 732 400 грн зі сплатою 21 % з терміном повернення до 10 жовтня 2018 року.
У забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором,
ВАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_1 10 жовтня 2008 року уклали іпотечний договір, предметом іпотеки є допоміжне нежитлове підвальне приміщення загальною площею 174,7 кв. м, яке розташоване на
АДРЕСА_1 .
У січні 2011 року департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - Одеська міська рада, про визнання недійсним договору
купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення, витребування цього майна і виселення.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 07 лютого
2012 року у справі № 2/1522/5404/11 визнано недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 19 липня 2007 року, за яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купила нежитлове приміщення площею 102,3 кв. м на АДРЕСА_1 ; витребувано від ОСОБА_1 зазначене нежитлове приміщення на користь департаменту комунальної власності Одеської міської ради; виселено ОСОБА_1 зі спірного нежилого приміщення та передано це майно департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2014 року скасовано рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 лютого 2012 року і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 08 липня 2015 року касаційну скаргу департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено частково, рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2015 року апеляційну скаргу ПАТ "Ощадбанк" в особі філії - Одеського ОУ
АТ "Ощадбанк" задоволено частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 лютого 2012 року скасовано. Відмовлено
у задоволенні позовних вимог департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - Одеська міська рада, про визнання недійсним договору
купівлі-продажу зазначеного вище приміщення, витребування цього майна і виселення.
Судовими рішеннями у справі № 2/1522/5404/11 встановлено, що у будинку АДРЕСА_1 розташоване допоміжне нежитлове підвальне приміщення загальною площею 156,5 кв. м, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси та перебуває в управлінні департаменту комунальної власності Одеської міської ради. До складу вказаного приміщення площею 156,5 кв. м входить спірне підвальне приміщення площею 102,3 кв. м, яке також є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачене право на звернення до суду за захистом свого права і встановлені способи захисту, серед яких є визнання права,
а також відновлення становища, яке існувало до порушення.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статей 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Згідно зі статтею 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Суд першої інстанції встановив, що спірне нежитлове приміщення належало до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, тому останнє має право на захист своїх порушених прав.
Вказані обставини встановлені і рішенням Апеляційного суду Одеської області від 18 листопада 2015 року у справі № 2/1522/5404/11, яке
набрало законної сили, зокрема, встановлено, що у будинку
АДРЕСА_1 розташоване допоміжне нежитлове підвальне приміщення загальною площею 156,5 кв. м, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси та перебуває в управлінні департаменту комунальної власності Одеської міської ради. До складу вказаного приміщення площею 156,5 кв. м входить спірне підвальне приміщення площею 102,3 кв. м, яке також є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси.
За загальними правилами доказування, визначеними
статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.
Винятки із загальних правил доказування передбачено
статтею 82 ЦПК України, частиною четвертою якої встановлено, що обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Тобто преюдиційні факти - це факти, встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили і не підлягають доведенню в іншій справі. При цьому преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовим рішенням, але не правовій оцінці таких фактів, здійснених судом чи іншим органом, який вирішує спір.
Отже, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що спірне приміщення площею 102,3 кв. м було спільною власністю мешканців будинку АДРЕСА_1, оскільки такі висновки не підтверджені матеріалами справи та спростовуються судовим рішенням
в іншій справі, яке набрало законної сили та є преюдиційним для вирішення спору в цій справі.
Обґрунтовуючи заявлені у справі вимоги, позивач вказував, що спірне нежитлове приміщення перейшло з власності територіальної громади на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасоване, до
ОСОБА_2, яка продала його ОСОБА_3, остання відчужила це майно ОСОБА_1, який (після реконструкції вказаного приміщення) передав зазначене майно в іпотеку банку. Департамент комунальної власності Одеської міської ради вважав, що порушене право підлягає захисту шляхом: витребування майна, визнання недійсним іпотечного договору, скасування записів про державну реєстрацію та виселенні.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння
(стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц зробила висновок, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі
статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а в разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним
(частини перша-третя статті 388 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року
у справі № 522/7636/14-ц викладено висновок про те, що за змістом
статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Судами встановлено, що спірне нежитлове приміщення вибуло з власності територіальної громади міста Одеси без волі власника - на підставі рішення суду, яке у подальшому скасовано.
Так, ОСОБА_2 набув право власності на нежитлове підвальне приміщення загальною площею 102,3 кв. м, що розташоване на
АДРЕСА_1 , на підставі рішення Приморського районного суду міста Одеси від 29 травня 2007 року у справі № 2-6058/07, яке скасоване ухвалою Приморського районного суду міста Одеси
від 16 червня 2009 року.
За договорами купівлі-продажу від 19 липня 2007 року та від 12 грудня
2007 року вказане нежитлове приміщення загальною площею 102,3 кв. м на АДРЕСА_1 було неодноразово відчужене, останнім власником став ОСОБА_1, який здійснив реконструкцію цього майна, внаслідок чого його площа збільшилась до 174,7 кв. м.
Право власності на нежитлове підвальне приміщення площею 174,7 кв. м на АДРЕСА_1 було визнано за ОСОБА_1 рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 02 липня 2008 року у справі № 2-7257/08, проте вказане рішення було скасоване ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 11 жовтня 2011 року.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначала, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення (постанова від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 також зазначила, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінились чи припинились на підставі відповідного рішення.
Отже, спірне майно вибуло з власності територіальної громади міста Одеси на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасоване, тому вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як
в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Правові підстави, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача,
є вичерпними.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 січня 2023 року у справі № 461/7749/16-ц.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України