Постанова
Іменем України
17 травня 2023 року
м. Київ
справа № 344/4355/20
провадження № 61-346св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" та ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Благодир Сергій Миколайович, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано?Франківської області від 12 жовтня 2020 року у складі судді Бабій О. М. та постанову Івано?Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Фединяка В. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог заяви
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про стягнення трьох процентів річних у розмірі 3 673,13 дол. США та пені за прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 4 490 141,94 грн.
Позовна заява мотивована тим, що 24 листопада 2010 року шляхом підписання анкети-заяви у відділенніПублічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ "КБ "ПриватБанк"), у подальшому перейменоване в АТ КБ "ПриватБанк", йому було відкрито картковий рахунок і видано картку.
Протягом 2010 - 2013 років ОСОБА_1 перераховував на картковий рахунок кошти в доларах США.
В 2014 році позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогою повернути вкладені кошти, однак отримував відмови з посиланням на припинення діяльності банку на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим).
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 30 вересня 2015 року у справі № 344/864/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про захист прав споживача банківських послуг на повернення грошового вкладу, стягнення залишку коштів на рахунку, витрат на правову допомогу, пені, моральної шкоди, з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 стягнуто 21 652,02 дол. США.
Указане рішення ПАТ КБ "ПриватБанк" виконало лише 26 листопада 2019 року.
Таким чином, починаючи з 01 квітня 2014 року до 25 листопада 2019 року позивач ОСОБА_1 був позбавлений можливості розпоряджатися своїми коштами.
Посилаючись на викладене, у зв`язку з простроченням виконання зобов`язання з повернення коштів ОСОБА_1 просив суд стягнути з ПАТ КБ "ПриватБанк" три проценти річних в розмірі 3 673,13 дол. США, пеню в розмірі 4 490 141,94 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов`язання в розмірі 3 673,13 дол. США, пеню за прострочення виконання грошового зобов`язання у розмірі 100 000 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь держави судовий збір у розмірі 2 032,61 грн.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що внаслідок протиправного обмеження доступу до банківського рахунка позивач був позбавлений можливості користуватись коштами в розмірі 21 652,02 дол. США з березня 2014 року до 26 листопада 2019 року.
У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за вказаним договором позивач вправі порушувати питання про стягнення з відповідача трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в розмірі 3 673,13 дол. США (21 652,02 ? 3 ? 2064 ? 365 ? 100) за період з 01 квітня 2014 року до 25 листопада 2019 року (за 2064 дні прострочення), а також пеню в сумі 4 490 141,94 грн за 246 днів прострочення виконання зобов`язання.
Проведений позивачем розрахунок трьох процентів річних у доларах США відповідає вимогам закону, оскільки долар США є валютою основного зобов`язання.
Також зазначено, що оскільки банк прострочив виконання зобов`язання з повернення коштів за договором банківського рахунка та ухваленого рішення суду, обґрунтованими є вимоги позивача про стягнення з відповідача пені, обчисленої згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".
Водночас враховуючи те, що розмір пені значно перевищує реальні збитки, суди відповідно до статті 551 ЦК України, з урахуванням завдання цивільного судочинства, конкретних обставин справи, а також засад справедливості, пропорційності, розумності, вважали за необхідне зменшити її розмір до 100 000 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи
У січні 2021 року АТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 470/493/17 (провадження № 61-12724св18), (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" мотивувало тим, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", який регулює відповідальність банку за невиконання розпорядження клієнта про переказ коштів у правовідносинах за договором банківського рахунка.
Таким чином, суди не повинні були застосовувати до спірних правовідносин норми частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". У зв`язку з викладеним суди неправомірно стягнули з банку пеню у розмірі 100 000 грн.
У січні 2021 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Благодир С. М., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Івано?Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині стягнення пені за прострочення виконання грошового зобов`язання у задоволеному розмірі та направити справу в оскаржуваній частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. В іншій частині судові рішення просив залишити без змін.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), постанові Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 920/437/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано зменшили розмір пені, яка підлягає до стягнення з 4 490 141,94 грн до 100 000 грн, тобто більше ніж у 44 рази. При цьому відповідач не порушував питання про зменшення розміру пені.
У своєму відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду у лютому 2021 року, ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Благодир С. М., просив залишити касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" без задоволення у зв`язку з її необґрунтованістю.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк", витребувано цивільну справу із суду першої інстанції, зупинено виконання рішення Івано?Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 жовтня 2020 року та постанови Івано Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Благодир С. М.
Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2022 року провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному суді Великою Палатою Верховного Суду справи № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21).
Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2023 року провадження у справі поновлено.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 24 листопада 2010 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладено договір банківського рахунка шляхом підписання позивачем анкети?заяви, на підставі якого ОСОБА_1 відкрито рахунок № НОМЕР_1 у Кримському регіональному управлінні ПАТ КБ "ПриватБанк" та видано картку.
До 2013 року позивач вносив на картковий рахунок кошти в доларах США. Станом на 01 грудня 2014 року на рахунку ОСОБА_1 знаходилось 21 652, 02 дол. США.
В зв`язку з тимчасовою окупацією території АР Крим з боку російської федерації, в березні 2014 року ПАТ КБ "ПриватБанк" було обмежено доступ до банківських рахунків, відкритих на території АР Крим, в тому числі до рахунка, який належить позивачу.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 вересня 2015 року по справі № 344/864/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 травня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року, з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 стягнуто 21 652,02 дол. США залишку коштів на картковому рахунку № НОМЕР_1 та витрати на правничу допомогу у розмірі 5 600 грн (а.с. 10-14, 27-32, 33-37).
На виконання зазначеного рішення Івано-Франківським міським судом 31 січня 2017 року видано виконавчий лист, який знаходився на примусовому виконанні у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (а.с. 38, 39).
Рішення Івано-Франківського міського суду від 30 вересня 2015 року АТ КБ "Приватбанк" виконано 26 листопада 2019 року, шляхом перерахування позивачу коштів в розмірі 528 805,08 грн на картковий рахунок, що підтверджується копією довідки №4267086882 (а.с. 40).
На підставі вказаного державним виконавцем 04 грудня 2019 року прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_2 (а.с. 39).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк" підлягає задоволенню частково, касаційна скарга ОСОБА_1 - залишенню без задоволення.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду частково не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
За змістом статті 1066 ЦК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком; банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами; банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.
Згідно з частиною третьою статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.
Відповідно до статті 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження; грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом.
Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду; в інших випадках, встановлених законом; у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом (стаття 1074 ЦК України).
Положення статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) містять поняття: банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів; вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (далі - Інструкція № 492, тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення сторонами договору банківського рахунка) банки відкривають своїм клієнтам поточні рахунки за договором банківського рахунка, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки. Поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
Договір банківського рахунку та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі. Один примірник договору зберігається в банку, а другий банк зобов`язаний надати клієнту під підпис (пункт 1.9 Інструкції № 492).
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Щодо нарахування процентів на підставі статті 625 ЦК України
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Якщо грошове зобов`язання виникло з договірних відносин, то прострочення його виконання призводить до відповідальності боржника перед кредитором, зокрема - настання обов`язку зі сплати процентів річних у розмірі, встановленому законом або договором, але саме грошове зобов`язання залишається при цьому незмінним.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19)).
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, слід розглядати саме як міру відповідальності. До процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 проценти річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.
Судами встановлено, що 24 листопада 2010 року між сторонами укладено договір банківського рахунка, відкритого у Кримському регіональному управлінні ПАТ КБ "ПриватБанк". Станом на 01 грудня 2014 року на рахунку ОСОБА_1 знаходилось 21 652, 02 дол. США. У 2014 році позивач неодноразово звертався до відповідача із вимогою повернути вкладені кошти, однак отримував відмови, оскільки ПАТ КБ "ПриватБанк" припинив свою діяльність на території АР Крим.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 вересня 2015 року по справі № 344/864/15-ц стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 21 652,02 дол. США залишку коштів на картковому рахунку № НОМЕР_1 та витрати на правничу допомогу у розмірі 5 600 грн, яке виконано 26 листопада 2019 року, шляхом перерахування позивачу коштів в розмірі 528 805,08 грн на його картковий рахунок.
Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 посилався на те, що внаслідок протиправного обмеження доступу до його банківського рахунка він був позбавлений права користуватись коштами в розмірі 21 652,02 дол. США з березня 2014 року по 26 листопада 2019 року, а тому має право на стягнення з відповідача 3 % річних, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час протиправного користування банком коштами, розміщеними на його банківському рахунку.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, встановивши обмеження банком права ОСОБА_1 щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, правильно визначили період прострочення виконання грошового зобов`язання (з 01 квітня 2014 року по 25 листопада 2019 року, який становить 2064 календарних днів), взявши за основу обчислення 3 % річних прострочену сумуу доларах США, оскільки долар США є валютою основного зобов`язання, зробили обґрунтований висновок про задоволення позову в цій частині.
В касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" відсутні доводи щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права при вирішенні позовних вимог про стягнення трьох процентів річних, передбачених статтею 625 ЦК України, а відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом норм права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, тому за відсутності підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в цій частині підлягають залишенню без змін.
Щодо застосування до спірних правовідносин норм Закону України "Про захист прав споживачів" та нарахування пені на підставі частини п`ятої статті 10 цього Закону
Позивач також просив суд стягнути з ПАТ КБ "ПриватБанк" пеню у розмірі трьох процентів за кожен день прострочення на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Закон) за період, який обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням до суду, починаючи від дня виконання відповідачем рішення суду про стягнення на користь позивача залишку коштів на рахунку, тобто з 26 листопада 2019 року.
Частково задовольняючи вимогу про стягнення пені, суди попередніх інстанцій виходили з того, що банк прострочив виконання зобов`язання з повернення коштів за договором банківського рахунка, тому обґрунтованими є вимоги позивача про стягнення з відповідача пені, обчисленої згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону.
Водночас враховуючи те, що розмір пені значно перевищує реальні збитки, суди відповідно до статті 551 ЦК України вважали за необхідне зменшити її розмір до 100 000 грн.
Зменшуючи розмір пені (неустойки) до вказаного розміру, суди враховували висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), завдання цивільного судочинства, конкретні обставини справи, а також засади справедливості, пропорційності, розумності.
Разом з тим, колегія суддів приходить до висновку, що у задоволенні позову в цій частині слід відмовити з огляду на таке.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).
Відповідно до преамбули Закону України "Про захист прав споживачів" він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У цьому Законі не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах "слабкої сторони", якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.
У статті 1 Закону визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Частиною п`ятою статті 10 Закону встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 цього Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача.
У загальноприйнятому розумінні поняття "вартість послуги" - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.
При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону.
Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 "Банківський вклад" глави 71 та параграфа 1 "Загальні положення про банківський рахунок" глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.
З урахуванням розширеного змісту поняття "послуга", прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.
Тобто обов`язок банку за договором банківського рахунка повернути суму коштів безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми не зумовлює відплатність договору банківського рахунка, через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) та від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс20).
Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з банку пені, обрахованої на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів, є помилковими, оскільки сама сума коштів, розміщених на рахунках, не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 згаданого Закону.