Постанова
Іменем України
26 травня 2023 року
м. Київ
справа № 641/2138/21
провадження № 61-9822св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Державне підприємство "Дослідне виробництво інституту проблем машинобудування ім. А. М. Підгорного Національної академії наук України", Інститут проблем машинобудування ім. А. М. Підгорного Національної академії наук України, Національна академія наук України,
треті особи: ОСОБА_2, Московський Відділ державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків),
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 червня 2021 року у складі судді Курганникової О. А. та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Лобова О. А., Дорош А. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Державного підприємства "Дослідне виробництво інституту проблем машинобудування ім. А. М. Підгорного Національної академії наук України" (далі - ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного"), Інституту проблем машинобудування ім. А. М. Підгорного Національної академії наук України (далі - ІПМ ім. А. М. Підгорного), Національної академії наук України (далі - НАН України) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визнання субсидіарної відповідальності осіб та зобов`язання вчинити дії, посилаючись на те, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 08 вересня 2020 року у справі № 641/3317/20 було стягнуто з ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" на його користь компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 246 814,26 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 129 639,19 грн, всього - 376 453,45 грн. У справі № 641/3317/20 судом визначена його середньоденна заробітна плата в розмірі 566,11 грн. На підставі вказаного судового рішення він отримав виконавчий лист, який наразі перебуває на примусовому виконанні у Московському Відділі державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (далі - Московський ВДВС у місті Харкові). Станом на 13 березня 2021 року ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" сплатило йому лише 7 822,49 грн. В решті рішення суду боржником не виконане, оскільки з підприємства навмисно виведені активи. Крім того, вчиняє бездіяльність і державний виконавець, чим порушуються його права. Відповідачі навмисно, цілеспрямовано, штучно зробили боржника неплатоспроможним. Він звертався до НАН України із запитом про надання публічної інформації. З отриманих ним на запит фінансових звітів можливо зробити висновок, що ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" всіляко ухиляється від виконання рішення суду у справі № 641/3317/20. Вважає, що в даному випадку наявні підстави для субсидіарної відповідальності НАН України як органу, до сфери управління якого входить ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного", та ІПМ ім. А. М. Підгорного як правонаступника боржника за зобов`язаннями підприємства у зв`язку з недостатністю коштів та майна, що перебувають в його розпорядженні. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати субсидіарну відповідальність НАН України як органу, до сфери управління якого входить ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного", за зобов`язаннями ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" у зв`язку з недостатністю коштів та майна, що перебувають в його розпорядженні; визнати субсидіарну відповідальність ІПМ ім. А. М. Підгорного як правонаступника ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" за зобов`язаннями ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" у зв`язку з недостатністю коштів та майна, що перебувають в його розпорядженні; стягнути з НАН України та ІПМ ім. А. М. Підгорного на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08 вересня 2020 року по день ухвалення рішення суду; зобов`язати ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" провести по бухгалтерському обліку підприємства наявну перед ним кредиторську заборгованість в загальній сумі 376 453,45 грн, в тому числі: компенсація за невикористану відпустку в розмірі 246 814,26 грн; компенсація середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 129 639,19 грн; кредиторська заборгованість - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08 вересня 2020 року по день ухвалення рішення суду.
Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 червня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні з 08 вересня 2020 року по 10 червня 2021 року в розмірі 155 114,14 грн. Стягнуто з ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" на користь держави судовий збір в розмірі 1 551,14 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08 вересня 2020 року по 10 червня 2021 року, місцевий суд виходив з порушення роботодавцем вимог статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що в даному випадку відсутні підстави та умови для покладення субсидіарної відповідальності на НАН України та ІПМ ім. А. М. Підгорного, оскільки на час розгляду справи колишній роботодавець позивача - ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" не є ліквідованим, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань в порядку, передбаченому статтею 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", відсутній запис про припинення цього підприємства. З огляду на викладене вимога про зобов`язання ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" провести по бухгалтерському обліку підприємства кредиторську заборгованість перед ОСОБА_1 в загальній сумі 376 453,45 грн також не підлягає задоволенню.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 червня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" є юридичною особою, діяльність якої наразі не припинена. Матеріали справи не містять доказів, які свідчили б про те, що назване підприємство не може виконати свій обов`язок щодо виконання судового рішення на користь ОСОБА_1, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для покладення субсидіарної відповідальності на НАН України та ІПМ ім. А. М. Підгорного. При цьому сама по собі наявність у боржника заборгованості на суму понад 600 000 грн не є беззаперечним доказом неможливості виконання грошових зобов`язань перед позивачем. Бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. ОСОБА_1 просив зобов`язати ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" провести по бухгалтерському обліку підприємства кредиторську заборгованість перед ним в загальній сумі 376 453,45 грн, а також - кредиторську заборгованість за цим позовом (середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08 вересня 2020 року по день ухвалення рішення). Однак така вимога не є ефективним способом правового захисту та не призведе до відновлення прав позивача, оскільки виконання судових рішень про стягнення грошових сум врегульовано Законом України "Про виконавче провадження" і саме на виконавців покладається обов`язок забезпечити примусове виконання цих рішень. Крім того, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що присуджені рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 08 вересня 2020 року у справі № 641/3317/20 на його користь грошові кошти не обліковуються в бухгалтерському обліку ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного". Що стосується грошових коштів, присуджених рішенням суду першої інстанції в цій справі, то у підприємства виникне обов`язок внести в бухгалтерський облік ці грошові суми лише після набрання судовим рішенням законної сили.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 подавдо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням подальших уточнень, просив скасувати рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 червня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року (окрім визначеної суми сплати середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні в розмірі 155 114,14 грн) і направити справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року у справі № 296/443/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, ОСОБА_1 зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказав, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Суди безпідставно не поклали субсидіарну відповідальність на НАН України як орган, до сфери управління якого входить ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного", та на ІПМ ім. А. М. Підгорного як правонаступника ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" за зобов`язаннями підприємства у зв`язку з недостатністю коштів та майна, що перебувають в його розпорядженні. Надані ним докази, зокрема фінансова звітність боржника, достеменно підтверджували неплатоспроможність ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного", що є єдиною умовою повного покладення субсидіарної відповідальності на державу в особі органу, до сфери управління якого входить таке підприємство. Грошова сума у розмірі понад 600 000 грн є збитками підприємства станом на 01 січня 2021 року, а не його заборгованість перед іншими особами, як про це помилково зазначив апеляційний суд. Кредиторська заборгованість боржника перед ним в обов`язковому порядку мала бути відображена в бухгалтерському обліку підприємства, оскільки ця заборгованість представляє собою господарське зобов`язання, яке встановлене судовим рішенням.
У грудні 2022 року НАН України подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи.
У грудні 2022 року ОСОБА_1 подаввідповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просив відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Комінтернівського районного суду міста Харкова.
03 травня 2023 року справа № 641/2138/21 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 08 вересня 2020 року по 10 червня 2021 року в розмірі 155 114,14 грн не оскаржуються, тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 08 вересня 2020 року у справі № 641/3317/20, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року, стягнуто з ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 246 814,26 грн та середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку при звільненні в сумі 129 639,19 грн, всього - 376 453,45 грн.
Постановою головного державного виконавця Московського ВДВС у місті Харкові Мороз О. І. від 09 листопада 2020 року було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 641/3317/20, виданого на підставі вищезгаданого рішення.
Наразі рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 08 вересня 2020 року у справі № 641/3317/20 виконане боржником частково,на суму 7 822,49 грн, виконавче провадження триває.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.
За змістом частини першої статті 83 КЗпП України, частини першої статті 24 Закону України "Про відпустки" у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника (частини перша, друга статті 47 КЗпП України).
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
За змістом частини першою статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 711/3288/17-ц (провадження № 61-25288сво18) наведено такі висновки щодо застосування норм права.
Підстави та умови субсидіарної відповідальності визначаються положеннями статті 619 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). За загальним змістом цієї норми субсидіарна відповідальність повинна бути передбачена договором або законом, така відповідальність настає за умови пред`явлення вимоги до основного боржника та його відмовою від задоволення вимог кредитора або не надсилання відповіді у розумний строк про задоволення вимоги.
Тобто, виходячи зі змісту вказаної норми, підставою для застосування субсидіарної відповідальності для засновників таких юридичних осіб має бути виключно пряма вказівка закону або договору.
Така відповідальність передбачена, зокрема Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, а у подальшому статтею 61 Кодексу України з процедур банкрутства.
Основною метою такої субсидіарної відповідальності є притягнення винних осіб у доведенні до банкрутства до додаткової (субсидіарної) відповідальності і стягнення на користь кредиторів непогашених у ліквідаційній процедурі кредиторських вимог.
Крім того, при визначенні умов субсидіарної відповідальності необхідно враховувати, що зазначені особи (засновники, учасники, акціонери) можуть бути притягнуті до такої відповідальності лише в тих випадках, коли неспроможність (банкрутство) викликана їх вказівками або іншими винними діями.
При зверненні до суду з відповідною вимогою, у тому числі при здійсненні ліквідаційної процедури, має бути доведено, що особа чи орган, що контролює юридичну особу, своїми діями довела боржника до стану, що не дозволяє йому задовольнити вимоги кредиторів.
Відповідно до положень статей 77 та 78 Господарського кодексу України (далі - ГК України) в Україні можуть створюватись казенні державні та комерційні і некомерційні комунальні унітарні підприємства.
Згідно з частиною другою статті 77 ГК України казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.
Крім того, ГК України визначає також правовий статус державного комерційного підприємства (статті 74 - 75 ГК України), яке за змістом цих норм відповідає за своїми зобов`язаннями самостійно.
Разом з тим стаття 78 ГК України визначає, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою.
Зазначені норми права також містять положення щодо відповідальності цих підприємств за боргами. Зокрема, казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).
У нормах частини сьомої статті 77 ГК України не міститься будь-якого обмеженого кола зобов`язань, за якими орган управління несе субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства. Отже, до таких зобов`язань можуть належати і вимоги щодо заробітної плати.
Згідно з пунктом 1 Статуту ДП "ДВІПМ ім. А. М. Підгорного" (далі - Статут) підприємство засноване на державній власності та перебуває у віданні НАН України.
Пунктами 3.1, 3.2, 3.5-3.8 Статуту передбачено, що підприємство є юридичною особою. Підприємство набуває прав та обов`язків юридичної особи з дати включення його до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Підприємство здійснює свою діяльність відповідно до законодавства та цього Статуту. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також може мати товарний знак, який реєструється відповідно до законодавства. Підприємство несе відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах належного йому майна згідно із законодавством. Держава та НАН України не несуть відповідальності за зобов`язаннями підприємства, крім випадків, передбачених ГК України та іншими законами України. Підприємство не несе відповідальності за зобов`язаннями держави та НАН України.
Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві оперативного управління. Підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про державну реєстрацію його припинення (пункти 4.1, 11.5 Статуту).
Участь держави у цивільних правовідносинах зумовлена насамперед необхідністю реалізації публічних завдань, що стоять перед нею.
Відповідно до частини першої статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Держава не відповідає за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.
Субсидіарна відповідальність держави як засновника створених нею юридичних осіб публічного права встановлена у статті 176 ЦК України, якою передбачена можливість встановлення такої відповідальності спеціальними законами. Вказані положення законодавства дозволяють говорити про державу як про суб`єкта права зі спеціальною правоздатністю, яка визначається нормами як приватного, так і публічного права. У зв`язку з цим з метою визначення оптимального співвідношення публічних та приватних інтересів у цивільному обігу є важливим завдання щодо визначення співвідношення зазначених норм і застосування їх на практиці.
Субсидіарна відповідальність держави за боргами створених ним юридичних осіб може наставати у разі, коли державна установа, організація, казенне підприємство діють в цивільному обороті від власного імені. Якщо державні юридичні особи діють у цивільному обороті від імені держави, виникає безпосередня відповідальність держави.
Критерієм, що дозволяє розмежовувати суб`єктів відповідальності, може слугувати інтерес, який переслідує юридична особа, хоча цей критерій і є досить невизначеним. Правоздатність держави спричиняє необхідність використання його майна в рамках суворого переліку цілей, в тому числі тоді, коли воно передане в господарське відання або оперативне управління. При цьому отримання прибутку для держави не може бути визначальним, оскільки мета отримання прибутку може переслідуватися публічно-правовими утвореннями виключно як засіб для досягнення цілей, основоположних для держави.