Постанова
Іменем України
23 травня 2023 року
м. Київ
справа № 753/13140/17
провадження № 61-10296св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у складі судді Шклянки М. П. та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Мережко М. В., Савченка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення коштів за невиконання грошового зобов`язання.
Позов мотивовано тим, що 01 травня 2012 року між сторонами був укладений договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_2 отримав фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн строком до 01 серпня 2012 року, а ОСОБА_3 не заперечила в отриманні фінансової допомоги під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем. Зазначав, що відповідач ОСОБА_2 отримав від позивача кошти у розмірі 30 000,00 грн, однак перелік робіт, визначених у договорі, не виконав та не повернув отримані кошти.
05 травня 2012 року між позивачем та ОСОБА_2 укладений договір позики № 12, за умовами якого останній отримав кошти у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 8,05 грн за 1 долар США та зобов`язався повернути кошти до 31 грудня 2016 року або, за домовленістю сторін, виконати певні роботи. Поручителем за договором позики № 12 виступила ОСОБА_3 . Позивач вказував, що виконав взяті на себе зобов`язання в повному обсязі та надав ОСОБА_2 кошти, передбачені вказаними вище договорами, але відповідач кошти не повернув та визначений договорами перелік робіт не виконав, чим порушив права позивача.
Виходячи з наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь 587 000,00 грн заборгованості, 34 801,57 грн інфляційних збитків, 25 332,05 грн відсотків за користування грошовими коштами та сплачений судовий збір у розмірі 6 471,35 грн.
Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі
Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня
2017 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 .
Стягнуто у солідарному порядку із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 647 133,62 грн заборгованості.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі у строки, обумовлені договорами, свої зобов`язання не виконали та не повернули позивачу позичені ними кошти.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 26 листопада 2018 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року постанову Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року скасовано, а справу передано на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції вказав на те, що установивши справжню правову природу договору позики від 05 травня 2012 року № 12, суди зробили правильний висновок про те, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики. Водночасапеляційний суд належним чином не оцінив зміст договору про фінансову допомогу від 01 травня 2012 року та дійшов передчасного висновку, що цей договір містить відомості про отримання ОСОБА_2 грошових коштів у позику, оскільки не встановив справжню правову природу вказаного правочину.
Постановою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року скасовано в частині стягнення коштів за договором фінансової допомоги від 01 травня 2012 року про стягнення боргу у сумі 30 000,00 грн та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог у цій частині.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд, частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, вказав на те, що місцевим судом не надано належної оцінки договору про фінансову допомогу та розписці від 01 травня 2012 року, не встановлено їх справжню правову природу, у зв`язку з чим суд дійшов необґрунтованого висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки матеріали справи не підтверджують як факт отримання відповідачем грошових коштів саме за договором позики, так і зобов`язання їх повернути.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не довів факту укладення договору про фінансову допомогу від 01 травня 2012 року з ОСОБА_2 та ОСОБА_3, за яким позивач надав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 30 000,00 грн на умовах договору позики, а також не надав будь-яких доказів, що ОСОБА_2 порушено умови саме договору позики, а висновки суду першої інстанції ґрунтуються на неправильно застосованих до спірних правовідносин положеннях статей 1046, 1047 ЦК України та невірно оцінених доказах у справі, які свідчать про недоведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2022 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що місцевим та апеляційним судами повно і всебічно не з`ясовано обставини справи.
Зазначає, що рішення у справі ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 та постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 569/6427/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
У вказаних справах Верховним Судом зауважено, що з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує при ухваленні рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Звертає увагу, що судом апеляційної інстанції не враховано правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, а також не зроблено відступлення від висновку Верховного Суду у справі, яка розглядається, та не досліджено обставини, на необхідність дослідження яких вказували важливі зафіксовані письмово підстави, що в результаті призвело до не надання правильної кваліфікації правовідносинам, через не дослідження усіх обставин справи, а також застосовано норми права, які не підлягали застосуванню у спірних правовідносинах, що свідчить про неправильне застосування норм матеріального права (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання можливості прийняття доповнень та уточнень до апеляційної скарги поза межами строку, визначеного ЦПК України для здійснення такої процесуальної дії.
Фактор застосування норм права щодо використання "зекономлених діб" строку (терміну) на апеляційне оскарження і використання їх у подальшому при вирішенні процесуальних питань чинним ЦПК України, зокрема наприклад у випадку повернення судом апеляційної скарги (протягом діб, що залишилися можна подати повторну апеляційну скаргу), чи у випадку повторного направлення для розгляду апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції (як у цій справі) - є питанням права, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Отже, висновок Верховного Суду з цього питання відсутній, що є підставою для передачі справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Провадження у суді касаційної інстанції
04 листопада 2022 року ухвалою Верховного Суду поновлено ОСОБА_3 строк для подачі касаційної скарги на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року, вказану касаційну скаргу було залишено без руху і надано заявнику строк для усунення її недоліків.
30 листопада 2022 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні клопотання про зупинення виконання заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року.
У грудні 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
01 травня 2012 року між сторонами укладений договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_2 виявив бажання отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн строком до 01 серпня 2012 року та зобов`язався компенсувати отриману суму 50 000,00 грн об`ємом перерахованих у договорі робіт на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1, а ОСОБА_3 не заперечила в отриманні фінансової допомоги під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем.
Згідно з фінансовою розпискою від 01 травня 2012 року ОСОБА_2 отримав від позивача 30 000,00 грн за договором про фінансову допомогу, що також засвідчила ОСОБА_3 .
Крім того, 05 травня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 12, за умовами якого останній отримав кошти у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 08,05 грн за 1 долар США та зобов`язався у строк до 31 грудня 2016 року у порядку та на умовах, передбачених цим договором, повернути позивачу таку ж суму грошових коштів, або, за домовленістю сторін, здійснити розрахунок з ним у натуральній формі, тобто виконанням робіт згідно з актами виконаних робіт.
Відповідно до частини 2 договору позики № 12 передачу грошей здійснено до підписання цього договору, що підтверджується розпискою від 05 травня 2012 року про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 08,05 грн за 1 долар США у повному обсязі.
При цьому згідно з частиною 7 договору позики № 12 поручителем за договором виступила ОСОБА_3, яка надала згоду на укладення цього договору та отримання цих коштів в інтересах сім`ї.
У частині 3 договору позики № 12 передбачено, що у разі не повернення ОСОБА_2 запозичених коштів у встановлений строк позивач вправі стягнути заборгованість через суд у примусовому порядку.
У частині 9 договору позики № 12 вказано, що якщо позичальник у строк, обумовлений пунктом 1 цього договору, не поверне позикодавцеві у повному обсязі суму грошей, позикодавець набуває права звернення стягнення на нерухоме майно, зазначене у пункті 5 цього договору, а саме: квартиру АДРЕСА_2 .
Частиною 10 договору позики № 12 передбачено, що у випадку прострочення повернення суми позики позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцеві суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 10 % річних від суми боргу.
За висновком експертів КНДІСЕ від 08 серпня 2019 року за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою суду апеляційної інстанції за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2, підписи від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у договорі позики № 12 від 05 травня 2012 року у графах "Позичальник" ОСОБА_2____підпис", "Поручитель" ОСОБА_3_____підпис", а також у розписці від 05 травня 2012 року у графах "ОСОБА_2 _____ підпис", " ОСОБА_3 . _____підпис" виконані ОСОБА_2 та ОСОБА_3
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
З положеннями статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення коштів за невиконання грошового зобов`язання в загальному розмірі 587 000,00 грн, за двома договорами, та вказував, що:
01 травня 2012 року між сторонами укладений один договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_2 бажав отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн строком до 01 серпня 2012 року, та отримав за цим договором від ОСОБА_1 кошти у розмірі 30 000,00 грн, а ОСОБА_3, як дружина, не заперечила в отриманні фінансової допомоги ОСОБА_2 під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем. При цьому перелік робіт, визначених у договорі, не виконав та не повернув отримані кошти;
05 травня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено другий договір позики № 12, за умовами якого останній отримав кошти у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 08,05 грн за 1 долар і зобов`язався повернути кошти до 31 грудня 2016 року або, за домовленістю сторін, виконати певні роботи.
Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
За загальним правилом, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суд повинен виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
За змістом частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором передбачено частиною першою статті 1051 ЦК України.
Розписка як документ, про отримання в борг грошових коштів видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи факт укладення договору, зміст умов договору і факт та умови отримання боржником від кредитора певної грошової суми із зобов`язанням їх повернення та дати отримання і повернення коштів.
Схожі висновки щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах викладено Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16 (провадження № 61-33115св18), від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16 (провадження № 61-20376св18), від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 (провадження № 61-42076св18), від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц (провадження № 61-47793св18).
У справі, яка переглядається, встановлено, що договір позики № 12 та розписка до нього від 05 травня 2012 року містять необхідні умови договору позики, зокрема дату їх складання, сторони правочину, отримання грошових коштів у борг у конкретно визначеному розмірі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення, при цьому підписані власноручно відповідачами із зазначенням усіх їх особистих ідентифікуючих даних, а отже, є належними доказами укладення між сторонами договору позики грошової суми у розмірі 557 000,00 грн.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що під час укладення договору позики були дотримані вимоги частини першої статті 1047 ЦК України щодо письмової форми договору позики і що складання позичальником розписки, яка засвідчила передання йому позикодавцем визначеної грошової суми є правом, а не обов`язком сторін договору позики.
Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2021 року, ухваленій у цій справі, вказав, що установивши справжню правову природу договору позики від 05 травня 2012 року № 12, місцевий суд зробив правильний висновок про те, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики.
Скасовуючи попереднє судове рішення апеляційного суду, Верховний Суд фактично погодився з такими висновками в частині наявності між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики і не вбачав обґрунтованих підстав для його скасування у цій частині.
Отже, пред`явивши позов про стягнення боргу в примусовому порядку, позивач належним чином підтвердив своє право вимоги до відповідачів щодо виконання боргового зобов`язання за договором позики від 05 травня 2012 року № 12 на суму 557 000,00 грн, при цьому місцевий суд правильно застосував положення статей 1046, 1047 ЦК України, встановивши наявність між позивачем і відповідачами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документів, на підставі яких доведено факт укладення договору позики та їх умов, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.
За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Статтями 553, 554 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за виконання боржником його обов`язку, а у випадках порушення такого обов`язку боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають у обох із подружжя, а тому якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні покладатись на обох із подружжя (статті 61, 65 СК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) вказала про те, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), а відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) за положеннями статті 545 ЦК України свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано.
За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.