Постанова
Іменем України
10 травня 2023 року
м. Київ
справа № 201/2760/20
провадження № 61-2790св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 31 січня 2023 року у складі колегії суддів: Новікової Г. В., Гапонова А. В., Никифоряка Л. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
В березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним, посилаючись на те, що 25 листопада 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С. В. було посвідчено довіреність за реєстровим № 755, якою його померла мати ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси, а саме подарувати ОСОБА_3 належні їй нежитлові приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим висновком Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз встановлено, що підпис від імені померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 в довіреності від 25 листопада 2015 року виконано не ОСОБА_4, а іншою особою. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсною згадану довіреність.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року позов задоволено. Визнано недійсною довіреність від 25 листопада 2015 року, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С. В., зареєстровану в реєстрі за № 755. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що непідписання стороною правочину, який вчиняється у письмовій формі, свідчить про відсутність волевиявлення на вчинення цього правочину та є підставою для визнання його недійсним згідно з частиною третьою статті 203 та частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
У грудні 2020 року особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3, від імені якого діяв адвокат Яковлєв Ю. В.,подав апеляційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року, в якій посилався на те, що оспорюваною довіреністю ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_2 подарувати належні їй нежитлові приміщення саме йому і наразі вказане майно вже перебуває в його власності, однак він не був залучений до участі у справі.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року ОСОБА_3 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Яковлєва Ю. В. задоволено. Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що право власності на нежитлові приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що були відчужені на підставі оскарженої довіреності, належить ОСОБА_3 . Пред`являючи позов лише до ОСОБА_2, ОСОБА_1 залишив поза увагою, що чинність оспорюваної довіреності впливає на майнові права ОСОБА_3, який не був залучений до участі у справі як відповідач.
Постановою Верховного Суду від 12 січня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував, що за позовом особи, яка видала довіреність, про визнання недійсною цієї довіреності, належним відповідачем є повірений (особа, якій видано довіреність), а рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року, яким визнано недійсною довіреність від 25 листопада 2015 року, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С. В., не вирішувалося питання про права та обов`язки ОСОБА_3, у зв`язку з чим апеляційне провадження за його апеляційною скаргою необхідно було закрити на підставі пункту 3 частини першої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Під час нового розгляду справи ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 31 березня 2022 року відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Горовенко Л. М. про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що частково задовольняючи касаційну скаргу та скасовуючи постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, Верховний Суд передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, тобто не на стадію вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Крім того, суд касаційної інстанції не скасував ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року, якою ОСОБА_3 було залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, що унеможливлює застосування положень пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України та закриття апеляційного провадження за його апеляційної скаргою.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що надане позивачем консультаційне дослідження Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 10 березня 2020 року, яке враховане судом першої інстанції, не є висновком експертизи, це дослідження проведене за копією довіреності від 25 листопада 2015 року і без повідомлення експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Під час розгляду справи в місцевому суді ОСОБА_1 не надав інших належних доказів в обґрунтування заявлених позовних вимог та не звертався з клопотаннями про витребування оригіналу довіреності та про призначення судової посмертної почеркознавчої експертизи. Колегією суддів відхилено висновок почеркознавчої експертизи від 27 травня 2021 року № СЕ-19/104-21/14564-ПЧ, проведеної у кримінальному провадженні № 12021040000000019, з огляду на те, що вказаний доказ не існував на час ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення і наразі кримінальне провадження, в якому проведено почеркознавчу експертизу, не передано до суду, так як слідчі дії тривають. Апеляційний суд вважав, що оскаржуваним судовим рішенням дійсно порушені права ОСОБА_3, який, будучи залученим до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на підставі не оскарженої та не скасованої ухвали Дніпровського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року, вже є учасником цієї справи. Крім того, у спірних правовідносинах позивачем виступає не безпосередньо особа, яка видала довіреність, а її спадкоємець, який обґрунтовував свої вимоги тим, що наявністю вказаної довіреності порушено його право на спадкування майна, яке перейшло у власність іншої особи ще за життя спадкодавця на підставі оспорюваного правочину. З урахуванням того, що позивач в цій справі не є особою, яка видала довіреність, апеляційний суд вважав за можливе відступити від правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 404/8546/19 (провадження № 61-18619св20), про те, що "за позовом особи, яка видала довіреність, про визнання недійсною цієї довіреності, належним відповідачем є повірений (особа, якій видано довіреність)".
Постановою Верховного Суду від 23 листопада 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Горовенко Л. М задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що скасовуючи попереднє рішення апеляційного суду, Верховний Суд керувався правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 404/8546/19 (провадження № 61-18619св20), у зв`язку з чим дійшов висновку про неврахування апеляційним судом того, що за позовом особи, яка видала довіреність, про визнання недійсною цієї довіреності, належним відповідачем є повірений (особа, якій видано довіреність), а рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року, яким визнано недійсною довіреність від 25 листопада 2015 року, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С. В., не вирішувалося питання про права та обов`язки ОСОБА_3, тому апеляційне провадження за його апеляційною скаргою необхідно було закрити на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Однак при новому розгляді справи апеляційний суд не врахував наведеного, вважав за можливе відійти від позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 404/8546/19 (провадження № 61-18619св20), не звернувши увагу на те, що аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року в цій справі, чим порушив вимоги частини першої статті 417 ЦПК України. Суть інституту третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, полягає в тому, що його застосування слугує процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом третя особа залучається чи вступає у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов`язують її з однією із сторін у процесі. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з`ясовує питання про склад учасників судового процесу; у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Процесуальне становище третьої особи є відмінним від процесуального становища відповідача. При цьому суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, розглядаючи спір між сторонами, оскільки відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України така особа вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на її права або обов`язки щодо однієї із сторін. Апеляційний суд, встановивши, що до ОСОБА_3 може бути в подальшому пред`явлений регресний позов, тобто рішення суду в цій справі може вплинути на права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, задовольнив його клопотання та залучив його до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмет спору, керуючись пунктом 1 частини першої статті 365 ЦПК України. Колегія суддів не може погодитися з цим, виходячи з такого. ОСОБА_3 звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою як особа, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та(або) обов`язки. Відповідно до частини третьої статті 352 ЦПК України після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи. З наведеного вбачається, що такі особи займають самостійне процесуальне становище, яке є відмінним від процесуального становища учасників справи, тобто сторін та третіх осіб у справах позовного провадження, хоча і користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов`язки учасників справи. Схожа за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 08 квітня 2020 року у справі № 2018/2-3638/11 (провадження № 61-940св19), від 10 червня 2021 року у справі № 2о-10/2006 (провадження № 61-4498св21). В ЦПК України не передбачене повноваження суду апеляційної інстанції змінювати процесуальне становище особи, яка не брала участі у справі, але вважає, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, на процесуальне становище третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Зважаючи на вищевикладене, доводи апеляційного суду про те, що оскільки на час перегляду оскаржуваного рішення місцевого суду судом апеляційної інстанції визначено процесуальний статус ОСОБА_3 в цій справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, зазначене унеможливлює на даній стаді процесу застосування судом апеляційної інстанції положень пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, є помилковими, оскільки ОСОБА_3 звернувся до суду апеляційної інстанції не як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, а як особа, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з доводами касаційної скарги, що належним відповідачем в цій справі є повірений - ОСОБА_2, а тому, оскільки в цій справі не висуваються вимоги про визнання недійсним договору про відчуження спадкового майна ОСОБА_3 і суд першої інстанції не приймав рішення про права та інтереси останнього, то апеляційний суд своєю ухвалою мав закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Останньою ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 31 січня 2023 року закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України у зв`язку з тим, що рішенням місцевого суду не вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки заявника.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що у справі, яка переглядається, за позовом особи про визнання недійсною довіреності, належним відповідачем є повірений (особа, якій видано довіреність), тобто ОСОБА_2, а рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року, яким визнано недійсною довіреність від 25 листопада 2015 року, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С. В., не вирішувалося питання про права та обов`язки ОСОБА_3 . В цій справі не висуваються вимоги про визнання недійсним договору про відчуження спадкового майна ОСОБА_3, і суд першої інстанції не ухвалював рішення про права та інтереси останнього.Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. За наведених обставин апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки в заявника не виникло право на апеляційне оскарження рішення місцевого суду, яким не вирішувалося питання про його права та обов`язки.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
В лютому 2023 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 31 січня 2023 року і направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду, посилаючись на порушення цим судом норм процесуального права.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник вказав, що довіреністю від 25 листопада 2015 року ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_2 подарувати належні їй нежитлові приміщення саме йому, і вказане майно вже перебуває в його власності, а тому рішення суду першої інстанції, яким було визнано недійсною оспорювану довіреність, напряму впливає на його права та обов`язки. У провадженні Кіровського районного суду міста Дніпропетровська знаходиться справа № 203/3148/20 за позовом ОСОБА_1 до нього про визнання договорів дарування недійсними та визнання права власності. При цьому у вказаній справі ОСОБА_1 посилається як на підставу своїх вимог на встановлену рішенням місцевого суду в цій справі преюдиційну обставину щодо недійсності довіреності від 25 листопада 2015 року. Отже, сам факт визнання згаданої довіреності недійсною безпосередньо стосується його прав та обов`язків, оскільки недійсність цього правочину слугуватиме підставою для позбавлення його права власності на нерухоме майно. Однак всупереч вимогам статей 53, 54 ЦПК України ОСОБА_1 не залучив його до участі в цій справі як третю особу або відповідача. Крім того, у спірних правовідносинах позивачем виступає не безпосередньо особа, яка видала довіреність, а її спадкоємець, який обґрунтовував свої вимоги тим, що наявністю довіреності порушено його право на спадкування майна, яке перейшло у власність іншої особи ще за життя спадкодавця, хоча він також є спадкоємцем особи, яка видала довіреність, і рідним братом позивача. Однак в даному випадку судом було розглянуто позов одного спадкоємця, а іншому спадкоємцю відмовлено у праві на подання апеляційної скарги, що є вибірковим підходом та позбавленням доступу до правосуддя. Щодо участі особи, в інтересах якої були вчиненні певні дії на підставі оспорюваної довіреності, то у справах № 2-82/09, № 559/1193/17, № 454/1340/15-ц, № 204/5127/16-ц, які розглядалися Верховним Судом, така особа мала статус відповідача. Апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 та в постановах Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17, від 03 червня 2019 року у справі № 910/6767/17, від 25 жовтня 2019 року у справі № 910/16430/14, від 05 травня 2020 року у справі № 910/9254/18, від 16 лютого 2022 року у справі № 761/23880/15-ц, від 23 червня 2022 року у справі № 278/3196/20.
В березні 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.
13 березня 2023 року справа № 201/2760/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема, ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження.
Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 25 листопада 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С. В. посвідчено довіреність за реєстровим № 755, якою ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси, а саме - подарувати ОСОБА_3 належні їй нежитлові приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
26 листопада 2015 року між ОСОБА_4, в інтересах якої діяв представник за довіреністю ОСОБА_2, та ОСОБА_3 було укладено договір дарування частини нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .
Цього ж дня, 26 листопада 2015 року, за ОСОБА_3 зареєстроване право власності на вказані нежитлові приміщення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 12235625).
ОСОБА_1 є спадкоємцем ОСОБА_4 за заповітом, посвідченим 08 серпня 1997 року державним нотаріусом П`ятої дніпропетровської державної нотаріальної контори Бутовою А. Г. за реєстровим № 3-2068.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
Згідно з консультаційним повідомленням Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 10 березня 2020 року підпис та рукописний запис " ОСОБА_4", електрофотографічне зображення яких міститься у рядку "ПІДПИС" електрофотокопїї довіреності від 25 листопада 2015 року, що складена від імені Брюховецької Л. П., посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу та зареєстрована в реєстрі нотаріальних дій за № 755, виконані не ОСОБА_4 .
У справі, яка переглядається, рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсною довіреність від 25 листопада 2015 року, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С. В., зареєстровану в реєстрі за № 755.
У грудні 2020 року особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 квітня 2020 року, в якій посилався на те, що суд першої інстанції вирішив питання про його права та обов`язки, оскільки майно, право на дарування якого передбачено оспорюваною довіреністю, належить йому,однак він не був залучений до участі у справі.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19), на яку послався заявник в касаційній скарзі, вказано, що відповідно до частин першої, третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, установлених актами цивільного законодавства. Частиною третьою статті 244 ЦК України передбачено, що довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
Отже, законодавець визначає коло осіб, наділених процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
При цьому судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про її права та обов`язки. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.