Постанова
Іменем України
10 травня 2023 року
м. Київ
справа № 159/6295/20
провадження № 61-20880св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Приватне акціонерне товариство "Волиньобленерго",
відповідачі: ОСОБА_1, Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Україна",
третя особа - державний реєстратор речових прав на нерухоме майно Центру надання адміністративних послуг Любешівської селищної ради Волинської області Оласюк Микола Миколайович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Волиньобленерго" на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2021 року у складі судді Панасюка С. Л. та постанову Волинського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2020 року Приватне акціонерне товариство "Волиньобленерго" (далі - ПрАТ "Волиньобленерго") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Україна" (далі - СТОВ "Україна"), третя особа - державний реєстратор речових прав на нерухоме майно Центру надання адміністративних послуг Любешівської селищної ради Волинської області Оласюк М. М. (далі - державний реєстратор Оласюк М. М.), про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та визнання права власності, посилаючись на те, що йому на праві власності належить пересувна комплектна трансформаторна підстанція 400/100 (далі - ПКТП-400/100), трансформатор 400/80, загальною площею 6,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене майно було передано колгоспом "Україна", правонаступником якого є СТОВ "Україна", Державному підприємству "Волинське обласне підприємство електричних мереж" (далі - ДП "Волинське обласне підприємство електричних мереж"), правонаступником якого є ПрАТ "Волиньобленерго", за актами приймання-передачі основних засобів від 11 березня 1981 року №№ 85, 86 (типова міжвідомча форма № ОС-1, затверджена наказом Центрального статистичного управління СРСР від 14 грудня 1972 року № 816), затвердженими 15 травня 1981 року керівником ДП "Волинське обласне підприємство електричних мереж". З дня передачі це майно обліковується у складі необоротних активів ПрАТ "Волиньобленерго" і саме воно як законний власник несло всі витрати на його утримання, технічне обслуговування, поточний та капітальний ремонти. Разом з тим колгосп "Україна", порушивши порядок передачі майна, що визначався законодавством СРСР і Української РСР, не виключив зазначене майно зі складу основних фондів та при проведенні паювання СТОВ "Україна" передав його ОСОБА_1, а рішенням державного реєстратора речових прав на нерухоме майно Центру надання адміністративних послуг Любешівської селищної ради Волинської області Оласюка М. М. від 22 квітня 2019 року, індексний номер 46580109, за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на вказане майно як нерухоме. Однак спірне майно не має ознак нерухомого, тобто є рухомим майном. Враховуючи викладене, ПрАТ "Волиньобленерго" просило скасувати рішення державного реєстратора Оласюка М. М. від 22 квітня 2019 року, індексний номер 46580109, про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - будівлю ПКТП-400/100, трансформатор 400/80, загальною площею 6,5 кв м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та визнати за товариством право власності на цей об`єкт як на рухоме майно.
У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_1 - адвокат Косендюк Я. А. заперечив проти позову та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що за долученими до позовної заяви актами приймання-передачі основних засобів від 11 березня 1981 року №№ 85, 86 спірне майно передавалося ДП "Волинське обласне підприємство електричних мереж", правонаступником якого є ПрАТ "Волиньобленерго", в користування, а не у власність. Оскільки позивач не надав доказів належності спірного майна йому на праві власності, то відсутні підстави вважати його права порушеними. ОСОБА_1 скористався своїм правом на отримання виділеного йому в натурі майна з пайового фонду СТОВ "Україна" та правомірно набув це майно у власність. Доводи позивача про те, що спірне майно не має ознак нерухомого, тобто є рухомим майном, спростовуються технічним паспортом на об`єкт нерухомого майна від 12 лютого 2019 року№ 13432, виданим Комунальним підприємством "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", а також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що надані позивачем акти приймання-передачі основних засобів від 11 березня 1981 року №№ 85, 86 не є правочинами та самі по собі не можуть підтверджувати перехід права власності на спірне майно від колгоспу до державного підприємства. Для такого переходу необхідне було рішення зборів уповноважених членів колгоспу "Україна" про передачу належного йому майна в державну власність державному підприємству, однак позивач не надав таке рішення. За змістом зазначених актів приймання-передачі спірне майно передавалося ДП "Волинське обласне підприємство електричних мереж", правонаступником якого є ПрАТ "Волиньобленерго", в експлуатацію, а не у власність. Оскільки позивач не довів, що він є власником спірного майна, то оспорюваним рішенням державного реєстратора не порушуються його права, а вимога про визнання за ним права власності на це майно є безпідставною. Крім того, доводи позивача про те, що спірне майно не має ознак нерухомого, тобто є рухомим майном, не заслуговують на увагу, так як в будь-якому випадку це майно не належить йому на праві власності. При цьому Державна реєстрація права власності на спірне майно за ОСОБА_1 проведена в порядку, встановленому законодавством, на підставі свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства серії НОМЕР_1, рішення постійно діючої комісії реорганізованого колгоспу "Україна" від 08 жовтня 2018 року, акта приймання-передачі від 22 листопада 2018 року та рішення Дубівської сільської ради Ковельского району Волинської області від 27 березня 2019 року № 3/8-8.
Постановою Волинського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року апеляційну скаргу ПрАТ "Волиньобленерго" залишено без задоволення, а рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
20 грудня 2021 року ПрАТ "Волиньобленерго" подало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу, а 14 лютого 2022 року - уточнену касаційну скаргу на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389, пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ПрАТ "Волиньобленерго" вказало, що суди не врахували правових висновків щодо застосування статей 7-9 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 612/579/16-ц, аналіз якої свідчить про те, що рішення постійно діючої комісії реорганізованого колгоспу "Україна" від 08 жовтня 2018 рокута видане СТОВ "Україна" свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства серії НОМЕР_1 є незаконними, так як постійно діюча комісія реорганізованого колгоспу "Україна" мала право тільки пропонувати загальним зборам власників майнових паїв виділити конкретне майно власникам майнових паїв у натурі, тобто рішення про виділення майна в натурі власникам майнових паїв комісія прийняла з перевищенням своїх повноважень, а свідоцтво про право власності на майновий пай мало бути видано виключно на підставі рішення загальних зборів членів колективного сільськогосподарського підприємства та засвідчуватися виключно підписом керівника СТОВ "Україна". Під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій воно наголошувало на тому, що спірне майно не є нерухомим, однак суди не звернули увагу на ці доводи, не дослідили належним чином характеристики зареєстрованого майна, не перевірили, чи не належить спірне майно до об`єктів, передбачених частиною четвертою статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV), щодо яких речові права не підлягають державній реєстрації, та не врахували правових висновків щодо застосування вказаної норми Закону № 1952-IV, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 серпня 2021 року у справі № 910/17777/19. Воно набуло право власності на спірне майно на підставі актів приймання-передачі основних засобів від 11 березня 1981 року №№ 85, 86, що відповідало вимогам чинного на той час законодавства, а саме порядку передачі основних засобів, що був встановлений статтями 87-1, 91 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР) та наказом Центрального статистичного управління СРСР від 14 грудня 1972 року № 816. Однак наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм ЦК Української РСР та наказу Центрального статистичного управління СРСР від 14 грудня 1972 року № 816 у подібних правовідносинах. В позовній заяві воно просило скасувати рішення державного реєстратора Оласюка М. М. від 22 квітня 2019 року, індексний номер 46580109, про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно, тобто заявило вимогу немайнового характеру, щосвідчить про неможливість розгляду цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження, так як справа не належить до категорії малозначних на підставі пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України та не визнана судом малозначною відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України. Таким чином, суд першої інстанції помилково розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження.
У червні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Косендюк Я. А. подав до Верховного Суду письмові пояснення, в яких просив залишити касаційну каргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В. від 13 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ковельського міськрайонного суду Волинської області.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 20 червня 2022 року у зв`язку з обранням судді Ткачука О. С. до Великої Палати Верховного Суду, на підставі службової записки секретаря Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Фаловської І. М. призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
За протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 червня 2022 року матеріали касаційного провадження № 61-20880ск21 в цій справі передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О.
08 березня 2023 року справа № 159/6295/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що рішенням постійно діючої комісії реорганізованого колгоспу "Україна" від 08 жовтня 2018 року у присутності співвласників майнових паїв було передано у приватну власність ОСОБА_1 майно пайового фонду - ПКТП-400/100, трансформатор 400/80, введена в експлуатацію у 1979 році, вартістю 3 930,14 грн, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
За актом приймання-передачі від 22 листопада 2018 року СТОВ "Україна" передало у приватну власність ОСОБА_1 в рахунок майнового паю вищевказане нерухоме майно.
Також 22 листопада 2018 року СТОВ "Україна" видало ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського товариства (майновий сертифікат) серії НОМЕР_1.
Рішенням Дубівської сільської ради Ковельского району Волинської області від 27 березня 2019 року № 3/8-8 обєкту нерухомого майна - будівлі ПКТП-400/100, трансформатор 400/80, загальною площею 6,5 кв. м, що належить ОСОБА_1, присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .
На підставі вищенаведених документів державний реєстратор Оласюк М. М. прийняв рішення від 22 квітня 2019 року, індексний номер 46580109, про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - будівлю ПКТП-400/100, трансформатор 400/80, загальною площею 6,5 кв м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та визнання права власності, ПрАТ "Волиньобленерго" посилалося на те, що спірне майно не має ознак нерухомого, тобто є рухомим майном та належить йому на праві власності, так як колгоспом "Україна", правонаступником якого є СТОВ "Україна", було передано ДП "Волинське обласне підприємство електричних мереж", правонаступником якого є ПрАТ "Волиньобленерго", за актами приймання-передачі основних засобів від 11 березня 1981 року №№ 85, 86 (типова міжвідомча форма № ОС-1, затверджена наказом Центрального статистичного управління СРСР від 14 грудня 1972 року № 816), затвердженими 15 травня 1981 року керівником ДП "Волинське обласне підприємство електричних мереж".
Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Пунктом 1 частини першою статті 2 Закону № 1952-IV визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Згідно з пунктом 51 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності у зв`язку із виділенням нерухомого майна в натурі власникам майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств подаються: 1) свідоцтво про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновий сертифікат) з відміткою підприємства правонаступника реорганізованого колективного сільськогосподарського підприємства про виділення майна в натурі, засвідченою підписом керівника такого підприємства та печаткою; 2) акт приймання-передачі нерухомого майна.
Відповідно до статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 листопада 2022 року у справі № 916/546/21, з посиланням на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 11 серпня 2022 року в зазначеній справі, викладені такі правові висновки.
Залежно від встановлених судами обставин конкретної справи, документ, який сторони справи іменують як "акт приймання-передачі", може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Висновок з цього приводу, у разі його необхідності для вирішення справи, повинен робити суд у межах кожної окремої справи.
Таким чином, суд досліджує акт в кожному конкретному випадку та надає йому оцінку в залежності від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також, чи має він юридичні наслідки, в залежності від чого суд робить висновок щодо того, чи є акт правочином та щодо ефективного способу захисту.
У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій дослідили надані позивачем акти приймання-передачі основних засобів від 11 березня 1981 року №№ 85, 86 та дійшли висновку про те, що вони не є правочинами та самі по собі не можуть підтверджувати перехід права власності на спірне майно від колгоспу до державного підприємства. Для такого переходу необхідне було рішення зборів уповноважених членів колгоспу "Україна" про передачу належного йому майна у державну власність державному підприємству, однак позивач не надав таке рішення. Крім того, за змістом зазначених актів приймання-передачі спірне майно передавалося ДП "Волинське обласне підприємство електричних мереж", правонаступником якого є ПрАТ "Волиньобленерго", в експлуатацію, а не у власність. Таким чином, позивач не довів, що він є власником спірного майна та не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що у зв`язку з набуттям відповідачем ОСОБА_1 права власності на спірне майно були порушені права ПрАТ "Волиньобленерго".
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і їх перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
В цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, в який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні заходи не встановлені, то особа має право обрати спосіб з передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди повинні виходити з його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/235/18 (914/608/20) викладені такі правові висновки.
В абзаці третьому частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом), зокрема, встановлювалося, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).