ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 травня 2023 року
м. Київ
cправа № 910/2500/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
та представників
позивача: Гнидка М.В.,
відповідача-1: Скок В.С.,
відповідача-2: Самелюк К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.02.2023
та рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2022
у справі № 910/2500/22
за позовом Приватного акціонерного товариства "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва"
до:
1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод зварювального обладнання",
2) Київської міської ради
про визнання договору про внесення змін недійсним,
В С Т А Н О В И В:
Приватне акціонерне товариство "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод зварювального обладнання" та Київської міської ради, у якому просило суд визнати недійсним договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрований у реєстрі за № 35083, зареєстрований 04.10.2002 Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради за № 72-6-00066 (зі змінами, внесеними угодою, зареєстрованою Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29.05.2008 за № 72-6-00517), укладений між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Київський завод зварювального обладнання" (орендар) від 16.03.2021, визнаний укладеним рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2020 у справі № 910/11150/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021 у справі № 910/11150/19.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що через укладення оспорюваного договору позивач позбавлений можливості реалізувати свій цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під нежитловою будівлею, яка належить йому.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.09.2022 (суддя Трофименко Т.Ю.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.02.2023 (колегія суддів у складі: Шаптала Є.Ю. - головуючий, Коробенко Г.П., Яковлєв М.Л.), у задоволенні позову відмовлено повністю. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод зварювального обладнання" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн.
Судами обох інстанцій встановлено, що ПрАТ "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва" є власником нежитлової будівлі літ. І, загальною площею 5501,7 кв.м, за адресою: м. Київ, вулиця Польова (Солом`янський район), будинок 24 (надалі також - Нежитлова будівля), на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2009 у справі № 6/610, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 18422548 від 28.02.2014, Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 27080937 від 20.08.2010, а також Відомостями з державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 299720995 від 15.02.2022.
Рішенням Київської міської ради від 08.11.2001 № 86/1520 "Про оформлення права користування земельними ділянками" надано ВАТ "Київський завод зварювального обладнання", за умови виконання п. 12.1 цього рішення, в оренду земельну ділянку площею 1,79 га строком на 5 років для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих та складських будівель і споруд на вул. Польовій, 24 у Солом`янському районі м. Києва, у зв`язку з переходом права власності на будівлі та споруди (акт передачі акцій від 28.11.94 № 10, реєстраційне посвідчення БТІ від 15.03.95) за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 02.08.49 № 1713 "Про поновлення відводу земельної ділянки Виробничо-Торговельної Артілі "Металоштамп" у Жовтневому районі по Н. Польовій вул. № 37", від 27.05.64 № 681 "Про відвод земельної ділянки Центральному конструкторському бюро механізації виробничих процесів під будівництво виробничого корпусу", від 17.10.67 № 1719/а "Про додатковий відвод земельної ділянки Всесоюзному проектно-конструкторському інституту зварочного виробництва під поширення території", від 21.09.70 № 1670 "Про додатковий відвод земельної ділянки Всесоюзному проектно-конструкторському інституту зварювального виробництва під будівництво інженерно-лабораторного корпусу та перебазування заготовочного відділення і матеріального складу з території, відведеної під житлове будівництво" та виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 19.02.86 № 133/8 "Про відведення додаткової земельної ділянки Науково-виробничому об`єднанню по випуску механічного зварювального устаткування - НВО "ВІЗВ" для будівництва лабораторного корпусу по вул. Польовій у Жовтневому районі".
На підставі рішення Київської міської ради "Про оформлення права користування земельними ділянками" від 08.11.2001 № 86/1520, між Київською міською радою (орендодавцем) та ВАТ "Київський завод зварювального обладнання" (орендарем) укладено строком на 5 (п`ять) років договір оренди земельної ділянки від 22.08.2002, який посвідчений державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Петровою Т.М. та зареєстрований в реєстрі за № 2-5083. Даний договір зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 04.10.2002 за № 72-6-00066 у книзі записів державної реєстрації договорів.
За даним договором ВАТ "Київський завод зварювального обладнання" передано в оренду земельну ділянку з наступними характеристиками:
- місце розташування - вул. Польова, 24 у Солом`янському районі м. Києва;
- площа - 17 900 (сімнадцять тисяч дев`ятсот) кв.м;
- цільове призначення - для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.04.2008 у справі № 35/162, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2008 у справі № 35/162, позовні вимоги ВАТ "Київський завод зварювального обладнання", до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про внесення змін до договору задоволено.
Змінено цільове використання земельною ділянкою та поновлено на 10 років договір оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066, вважаючи укладеною угоду про внесення змін до названого договору в редакції, яка підписана ВАТ "Київський завод зварювального обладнання", на умовах, визначених угодою, зміст якої викладений у рішенні суду.
Зобов`язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в установленому порядку зареєструвати зазначену угоду до договору оренди земельної ділянки.
Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 29.05.2008 за № 72-6-00517 зареєстровано договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066, укладений між Київською міською радою, як орендодавцем, та ВАТ "Київський завод зварювального обладнання", як орендарем.
Зокрема, даним договором внесено наступні зміни до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066:
- поновлено договір оренди земельної ділянки від 04.10.2002 за № 72-6-00066 на 10 (десять) років;
- внесено зміни в пункт 1 договору, де слова "для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд" замінено словами "для будівництва, експлуатації та обслуговування офісного комплексу з паркінгом та вбудованими приміщеннями торгівельно-розважального та громадського комплексу".
В подальшому вищевказаній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 8000000000:69:077:0001.
ТОВ "Київський завод зварювального обладнання" 10.04.2018 звернулося до Київської міської ради з листом-повідомленням про поновлення договору оренди земельної ділянки та відповідним проектом додаткової угоди.
Посилаючись на те, що Київська міська рада так і не прийняла рішення про поновлення договору оренди, від неї не надходили заперечення щодо поновлення договору та ТОВ "Київський завод зварювального обладнання" продовжує користуватися земельною ділянкою, яка є об`єктом оренди, останній звернувся до суду з позовом до Київської міської ради про визнання додаткової угоди до договору оренди укладеною.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2020 у справі № 910/11150/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2021, визнано укладеним договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066 (зі змінами, внесеними угодою, зареєстрованою Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29.05.2008 за № 72-6-00517) між ТОВ "Київський завод зварювального обладнання" та Київською міською радою, яким поновлено вказаний договір оренди на 10 (десять) років.
Вважаючи, що охоронюваний законом інтерес ПрАТ "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва" у оформленні права користування зазначеною земельною ділянкою грубо порушений визнаним укладеним договором від 16.03.2021 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним вказаного договору про внесення змін.
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, визнаного укладеним рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2020 у справі № 910/11150/19, позивач вбачає своє порушене право (законний інтерес) у тому, що тільки він: має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під нежитловою будівлею; має право користування земельною ділянкою під нежитловою будівлею, необхідною для обслуговування нежитлової будівлі, шляхом оформлення відповідних договірних відносин щодо цієї земельної ділянки; може претендувати на земельну ділянку під нежитловою будівлею, оскільки вона зайнята нежитловою будівлею. Разом з тим, вказане право (законний інтерес) порушені оспорюваним договором про внесення змін, адже відповідач-1 не міг претендувати на оренду всієї земельної ділянки - на ній знаходиться нежитлова будівля, яка належить третій особі (позивачу), і тільки йому (позивачу) належить право оформити у користування земельну ділянку під нею. Однак, наразі через укладення оспорюваного договору про внесення змін, позивач позбавлений можливості реалізувати свій цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під нежитловою будівлею, бо на всю земельну ділянку оформлене речове право (право оренди) відповідача-1. Таким чином, саме порушення принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди є безумовною підставою для визнання недійсним оспорюваного договору про внесення змін.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у даному випадку неможливо вести мову про порушення принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою та відповідно порушення прав позивача, оскільки останнім не було доведено, відповідними засобами доказування, визначеними ст. 73 ГПК України, факту розташування належного йому майна - нежитлової будівлі в м. Києві по вул. Польова, 24 літера "І", загальною площею 5501,7 кв.м, на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001, яка перебуває в користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод зварювального обладнання" на підставі договору оренди земельної ділянки № 72-6-00066 від 04.10.2002, а також підстав надання Київською міською радою відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24 літера "І". Крім цього, звернувшись до суду з позовом у даній справі позивач фактично намагається переглянути рішення суду, прийняте у справі № 910/11150/19, однак положеннями ГПК України подібного порядку перегляду відповідних судових рішень не передбачено. Крім цього, норма ч. 2 ст. 120 ЗК України не застосовується у разі, якщо на дату набуття нерухомого майна у його продавця було відсутнє будь-яке право на земельну ділянку, на якій таке майно розташоване, а матеріали даної справи не містять належних доказів на підтвердження того, що попереднім власником нежитлової будівлі літ. І, загальною площею 5 501,7 кв.м, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Польова (Солом`янський район), буд. 24, було оформлено право власності чи право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001, що виключає навіть гіпотетичну можливість застосування до даної спірної ситуації положень ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України, а отже і тверджень, щодо порушення принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній споруди, закріпленого вказаними вище нормами.
Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовані та порушені:
- cт. 120 Земельного кодексу та cт. 377 Цивільного кодексу України, принцип superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею) та принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, оскільки відповідач-1 не міг претендувати на оренду всієї земельної ділянки - на ній знаходиться нежитлова будівля, яка належить позивачу, і тільки йому належить право оформити у користування земельну ділянку під нею;
- ч. 4 та ч. 5 cт. 75 ГПК України, пп. б ч. 2 cт. 16 ЦК України та п.1 ч.2 cт. 16 ЦК України, помилково ототожнено різні за своєю природою способи захисту та не застосовано висновок Верховного Суду у справі № 569/6427/16 (провадження №61-39814 св18), висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 921/730/13-г/3 (провадження № 12-6гс20). Суд апеляційної інстанції створює небезпечний прецедент, де визнання в судовому порядку правочину укладеним в певній редакції в порядку пп. б ч.2 cт. 16 ЦК України надає самому правочину сили судового рішення, навіть якщо це порушує права третіх сторін;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, чи зберігається переважне право у орендаря земельної ділянки на поновлення договору оренди земельної ділянки на той же строк та на тих же умовах, якщо на цій земельній ділянці знаходиться нерухоме майно третьої сторони, в порядку передбаченому ч. 6 cт. 33 Закону України "Про оренду землі". Натомість судами неправомірно застосовується ч.4 cт. 75 ГПК України;
- апеляційний суд неправильно застосував ст.ст. 80, 99, 269 ГПК України визнав недоведеним факт розташування майна позивача на земельній ділянці відповідача-1, чим порушив ч. 1 ст. 75 ГПК України та ч. 1 ст. 2 ГПК України - право на справедливий захист порушених прав та статтю 6 (право на справедливий судовий розгляд / право на доступ до суду) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки така відмова зокрема апеляційного суду була надмірно формалістичною. Крім цього суд не застосував п. 6 ст. 3 ЦК України та доктрину venire contra factum proprium;
- судами не застосовано ч. 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України та не застосовано висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 26.03.2020 у справі № 823/175/17, від 13.10.2020 у справі № 2340/4242/18, від 16.07.2020 у справі № 802/1447/17-а, від 21.07.2020 № 823/176/17, від 23.10.2020 № 802/1535/17-а, від 22.09.2022 у справі № 1.380.2019.006998;
- судом першої інстанції при вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу не застосована ч. 3 ст. 165 ГПК України, ст. 124 ГК України, ст. 76-78 ГПК України, не застосовано ч. 3 ст. 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" та ст. 632 ЦК України.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції застосовано норми матеріального права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у справі № 569/6427/16, № 921/730/13-г, від 17.07.2018 у справі № 920/11037/17, від 18.04.2018 у справі № 5017/3798/2012, від 28.02.2018 у справі № 917/1400/16, від 21.09.2022 у справі № 904/3469/21, від 24.01.2023 у справі № 924/1168/21, № 2340/4242/18, від 16.07.2020 у справі № 802/1447/17-а, від 21.07.2020 № 823/176/17, від 23.10.2020 № 802/1535/17-а, від 22.09.2022 у справі № 1.380.2019.006998 ; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме чи зберігається переважне право у орендаря земельної ділянки на поновлення договору оренди земельної ділянки на той же строк та на тих же умовах, якщо на цій земельній ділянці знаходиться нерухоме майно третьої сторони, в порядку передбаченому ч. 6 cт. 33 Закону України "Про оренду землі". Натомість судами неправомірно застосовується ч.4 cт. 75 ГПК України.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.03.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.05.2023 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 10.04.2023.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 17.04.2023 від ТОВ Київський завод зварювального обладнання" надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 10.04.2023, у якому представник вказує на помилковість доводів скаржника, та просить оскаржену постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Колегія суддів першочергово зауважує, що визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, і у випадку відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.
Так, згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Так само кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, що прямо передбачено у ч. 2 ст. 15 ЦК України.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Статтею ст. 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.
При цьому необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 ГПК України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).
Тобто вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У спірних правовідносинах, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, позивач зобов`язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та/або законні інтереси, та надати суду відповідні докази, що підтверджують неправомірність дій чи бездіяльності відповідачів, якими порушено його права та інтереси.
Відтак, Верховний Суд першочерговим вважає за необхідне перевірити висновки судів про відсутність у позивача порушеного права у даному випадку, відповідні доводи скаржника про не застосування судами ч. 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України та не врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.03.2020 у справі № 823/175/17, від 13.10.2020 у справі № 2340/4242/18, від 16.07.2020 у справі № 802/1447/17-а, від 21.07.2020 № 823/176/17, від 23.10.2020 № 802/1535/17-а, від 22.09.2022 у справі № 1.380.2019.006998.
Позивач у позові наголошував, що спірний договір порушує його право (законний інтерес) як власника нежитлової будівлі літ. І, загальною площею 5501,7 кв.м, за адресою: м. Київ, вулиця Польова (Солом`янський район), будинок 24, на користування земельною ділянкою 8000000000:69:077:0001 та оформлення відповідного права користування, на якій вказане майно знаходиться.
Тобто через укладення оспорюваного договору він позбавлений можливості реалізувати свій цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під нежитловою будівлею, бо на всю земельну ділянку оформлене речове право (право оренди) Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод зварювального обладнання", з огляду на що Департаментом земельних ресурсів Київської міської ради начебто і було відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення відповідної земельної ділянки, колегія суддів виходить із наступного.
Вирішуючи спір місцевий господарський суд зазначив, що за твердженнями позивача, за наслідками його звернення у лютому 2021 року до Київської міської ради з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки вказаним органом відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24, літ. І, з тих підстав, що надання такого дозволу унеможливлює наявність чинного договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066. Водночас, вказані обставини підстав надання Київською міською радою відмови позивачу не підтверджені жодними доказами.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що матеріали даної господарської справи не містять жодних належних та допустимих доказів того, що Київською міською радою відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24, літ. І в Солом`янському районі, з тих підстав, що надання такого дозволу унеможливлює наявність чинного договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066.
При дослідженні вказаного питання суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
Частиною 2 ст. 123 ЗК України передбачено, що особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
Частиною 3 ст. 123 ЗК України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Частиною 16 ст. 123 ЗК України передбачено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.
Проте судом встановлено, що матеріали даної господарської справи не містять жодних належних та допустимих доказів того, що Київською міською радою відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24, літ. І в Солом`янському районі, з тих підстав, що надання такого дозволу унеможливлює наявність чинного договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066, на чому суд першої інстанції акцентував увагу при прийнятті оскаржуваних рішень.
Водночас скаржник зазначає, що в даному випадку повинна була бути застосована ст. 79-1 ЗК України, оскільки повинен відбуватися поділ вже існуючої земельної ділянки, а такий поділ здійснюється за згодою землекористувача, якої відповідачем-1 не надано.
Так позивач посилається на те, що у постановах від 26.03.2020 у справі № 823/175/17, від 13.10.2020 у справі № 2340/4242/18, від 16.07.2020 у справі № 802/1447/17-а, від 21.07.2020 № 823/176/17, від 23.10.2020 № 802/1535/17-а, від 22.09.2022 у справі № 1.380.2019.006998 викладено таку позицію.
Зокрема, у постанові Верховного Суду у справі № 823/175/17 зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки зі зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).
Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.
Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.
Відтак, вказаними правовими нормами передбачено обов`язок органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування прийняти рішення про надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування.
Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки, як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
Відповідно до ч. 5 ст. 79-1 ЗК України формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Згідно з ч. 6 та 7 ст. 79-1 ЗК України формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.
Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.
Частинами 9 та10 ст. 79-1 ЗК України передбачено, що земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру: на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - у разі встановлення (відновлення) меж земельної ділянки за її фактичним використанням відповідно до ст. 107 ЗК України та у разі зміни меж суміжних земельних ділянок їх власниками.
Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.
Виходячи з аналізу положень ч.ч. 5-10 ст. 79-1 ЗК України можна дійти висновку, що підставою для формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, є технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.
Водночас у цій справі предметом позову було визнання неправомірним рішення державного кадастрового реєстратора про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, а також зобов`язання відповідача провести державну реєстрацію земельної ділянки площею 18,7335 га, згідно з технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Ташлицької сільської ради.