Постанова
Іменем України
27 квітня 2023 року
місто Київ
справа № 461/4033/20
провадження № 61-10231св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 квітня 2021 року, додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 квітня 2021 року, постановлені суддею Стрельбицьким В. В., та постанову Львівського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Левика Я. А., Савуляка Р. В., Приколоти Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у травні 2020 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, у якому просив:
- визнати недійсним договір від 19 квітня 2017 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, загальною площею 116, 00 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Вишинською Ольгою Мар`янівною, зареєстрований за № 667;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 квітня 2017 року, індексний номер 34841942;
- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 200 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 19 квітня 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 як продавці та ОСОБА_5 як покупець уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Позивач є кредитором ОСОБА_2 за договорами позики від 17 грудня 2009 року та від 03 березня 2011 року. Внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу порушено його право на задоволення грошових вимог за рахунок майна, відчуженого ОСОБА_2
ОСОБА_1 вважав, що боржник ОСОБА_2, який відчужив майно після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми боргу, діяв недобросовісно та зловживав правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Укладення оспорюваного договору купівлі-продажу порушило принцип добросовісності, здійснено з протиправною метою приховування майна від позивача як кредитора.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
ОСОБА_2 та ОСОБА_5 заперечували проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 19 квітня 2021 року Галицький районний суд м. Львова відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції обґрунтовував ухвалене рішення тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу вчинений ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які володіли майном на праві спільної часткової власності. ОСОБА_2 володів лише часткою у розмірі 1/5 частини у праві на спірну квартиру. Зміст правочину відповідає справжньому волевиявленню продавців, укладаючи договір купівлі-продажу, ОСОБА_2 діяв також відповідно до інтересів співвласників з метою задоволення не лише особистих інтересів, а й потреб інших продавців, які не мали зобов`язань перед позивачем. Сторони оспорюваного правочину не ставлять під сумнів його дійсність, договір є реальним, право власності покупця було зареєстровано у встановленому законом порядку, покупець сплатив грошові кошти за договором та оплатив всі відповідні супутні витрати (збори, податки тощо).
Суд першої інстанції зробив висновок, що позивач не надав доказів на підтвердження зловмисної домовленості відповідачів під час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу та врахував, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не мали будь-яких зобов`язань перед позивачем.
Також суд першої інстанції врахував, що умови договору позики від 17 грудня 2009 року, якими встановлено обмеження позичальника відчужувати належне йому майно, не є достатніми для визнання договору недійсним. Арешт на спірну квартиру накладено 25 квітня 2017 року, тобто вже після відчуження цього майна.
Суд виснував, що позивач не надав до суду доказів порушення ОСОБА_2 основних принципів цивільного законодавства - справедливості, добросовісності та розумності, а також перевищення ним меж здійснення своїх цивільних прав. Факт наявності грошового зобов`язання у ОСОБА_2 не надає кредитору прав на будь-яке майно боржника. Виключно наявність у боржника непогашених грошових зобов`язань не дає кредитору достатніх підстав оспорювати усі вчинені боржником правочини через брак належних правових підстав. Позивач не довів порушення оспорюваним правочином його прав або інтересів. Крім того, позивач не довів, що оспорюваний договір порушує публічний порядок.
Додатковим рішенням від 29 квітня 2021 року Галицький районний суд м. Львова задовольнив заяву ОСОБА_2 .
Суд ухвалив додаткове рішення, яким стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 відшкодування судових витрат, понесених на професійну правничу допомогу, в розмірі 20 000, 00 грн.
Суд першої інстанції зазначив, що розмір винагороди за надання правової допомоги, визначений у договорі про надання правничої допомоги у виді фіксованої суми, не змінюється у залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу. Витрати відповідача на професійну правничу (правову) допомогу підтверджені належними та допустимими доказами, тому підлягають відшкодуванню за рахунок позивача.
Постановою від 06 вересня 2022 року Львівський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1, рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 квітня 2021 року та додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 квітня 2021 року - без змін.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що пункт 3 договору позики від 17 грудня 2009 року (якщо його оцінювати, як зазначає про те позивач, як договір забезпечення, заставу) не містив конкретизації майна, яке передається у заставу, не був посвідчений нотаріально, та згоди (зважаючи на те, що спірний об`єкт нерухомості перебував у спільній власності) на укладення договору застави інші співвласники не надавали. Для укладення договору купівлі-продажу квартири у ОСОБА_2 не існувало перешкод у виді вжитих судом заходів забезпечення позову (арешту) стосовно його майна чи перебування такого у забезпеченні (заставі). Суд першої інстанції правомірно зазначив, що факт наявності грошового зобов`язання у ОСОБА_2 автоматично не приводить до виникнення у кредитора прав на будь-яке майно боржника, та лише наявність у боржника непогашених грошових зобов`язань не свідчить про недійсність правочинів, укладених боржником.
Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про стягнення з позивача на користь ОСОБА_2 відшкодування понесених судових витрат в розмірі 20 000, 00 грн, зважаючи на те, що при ухваленні рішення про відмову в позові не вирішено питання про стягнення з відповідача судових витрат; представник відповідача до закінчення розгляду справи повідомив про поважні причини неможливості подати докази, що підтверджують розмір понесених судових витрат; позивач звільнений від сплати судового збору, проте не звільнений від сплати (відшкодування) інших судових витрат; відповідач підтвердив належними доказами надання адвокатських послуг та їх оплату.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Позивач ОСОБА_1 14 жовтня 2022 року з використанням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 квітня 2021 року, додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 квітня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, щодо права звернення до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц та № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 359/4356/18, від 16 вересня 2020 року у справі № 754/10844/18, відповідно до яких процесуальним законом суду заборонено виходити за межі позовних вимог;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, відповідно до яких дії особи, що полягають у реалізації такою особою свого права, проте вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, відповідно до яких недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 910/17529/17, від 09 грудня 2021 року у справі № 913/401/20, згідно з якими однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 15 липня 2021 року у справі № 927/531/18, згідно з якими правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19, від 27 січня 2022 року у справі № 904/5693/20, щодо визнання недійсним фраудаторного правочину;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 22 січня 2021 року у справі № 910/8992/19, щодо правочинів, які вчиняються боржником на шкоду кредитору.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 у грудні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
ІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 09 листопада 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження судових рішень та відкрив касаційне провадження у справі.
За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 03 березня 2011 року ОСОБА_1, з однієї сторони, та ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, з іншої сторони, досягли домовленості про новацію - договір про визнання ними солідарного боргу в розмірі, еквівалентному 30 000, 00 дол. США, взамін боргу, що виник перед кредитором (позивачем) за надання юридичних та адвокатських послуг боржникам, за період з 01 липня 2007 року до 01 березня 2011 року.
Відповідно до пункту 3 цього договору борг виплачується на вимогу кредитора.
Вимогу до боржників про сплату боргу ОСОБА_1 направив 28 травня 2015 року.
ОСОБА_2 зобов`язання за договором не виконав, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення боргу.
Ухвалою від 25 квітня 2017 року у справі № 461/2066/17 Галицький районний суд м. Львова забезпечив позов ОСОБА_1 в межах пред`явленої до стягнення суми боргу та наклав арешт на об`єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1, частка в якій на праві приватної власності належить солідарному боржнику ОСОБА_2 .
Рішенням від 03 жовтня 2017 року у справі № 461/2066/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 28 лютого 2019 року, Галицький районний суд м. Львова стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 борг в розмірі 405 000, 00 грн.
27 березня 2019 року старший державний виконавець Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області Кіт Вікторія Юріївна відкрила виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 солідарного боргу в сумі 405 000, 00 грн.
За час виконавчого провадження ОСОБА_2 борг не виплатив.
Також суди встановили, що 17 грудня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу у тимчасове користування грошові кошти в розмірі, еквівалентному 20 000, 00 дол. США.
Відповідно до пункту 3 цього договору позики позичальник забезпечував виконання зобов`язання перед позикодавцем всім своїм майном та майновими правами, які зобов`язався не відчужувати та зберегти до повного виконання зобов`язань за цим договором, і які переходять у власність позикодавця у випадку невиконання позичальником зобов`язання в строк, зазначений позикодавцем.
Рішенням від 08 квітня 2019 року у справі № 461/8614/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, Галицький районний суд м. Львова стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 17 грудня 2009 року в розмірі 40 000, 00 дол. США.
Крім того, за встановленими судами обставинами, 19 квітня 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 як продавці та ОСОБА_5 як покупець уклали договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавці передають, а покупець приймає у власність квартиру АДРЕСА_1, жилою площею 99, 5 кв. м, загальною площею квартири 116, 00 кв. м.
Квартира належала продавцям на праві спільної часткової власності, а саме: ідеальна частка ОСОБА_4 у розмірі 1/5 частини - на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 23 січня 2017 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор М. Н., за реєстровим № 57; ідеальна частка ОСОБА_3 у розмірі 1/5 частини - на підставі договору міни, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор М. Н. 27 лютого 2017 року, за реєстровим № 270; ідеальні частки ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у розмірі 3/5 частин - на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, серія та номер НОМЕР_1, виданого 24 грудня 1996 року Відділом приватизації державного житлового фонду Галицької районної адміністрації Львівської міської ради народних депутатів, згідно з розпорядженням від 24 грудня 1996 року № 951, зареєстрованого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації, записаного у реєстрову книгу за № 22667.
Право, застосоване судом
У частині першій статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
За приписами статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.
У статті 13 ЦК України передбачено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Водночас статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо висновків судів за результатами вирішення спору по суті
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 на підставі пункту 6 статті 3, частини третьої статті 13, статей 203, 215 ЦК України просив визнати недійсним договір від 19 квітня 2017 рокукупівлі-продажу квартириАДРЕСА_1, посилаючись на те, що оспорюваний договір спрямований на припинення права власності боржника ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна, за рахунок якого можливо виконати грошові зобов`язання за рішеннями судів про стягнення боргу.
Суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки про недоведеність ОСОБА_1 пред`явлених позовних вимог.
Верховний Суд погоджується з наведеним висновком з таких підстав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зроблено висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну правову норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, зокрема, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або унеможливлення виконання судового рішення.
Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються в певних сферах, (зокрема, у сфері банкрутства (попередньо - стаття 20 Закону України від 14 травня
1992 року № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом", нині - стаття 42 Кодексу України з питань банкрутства); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження").
Водночас будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Обов`язок доведення відповідних обставин покладається на позивача.
У справі, що переглядається, суди обґрунтовано врахували, що ОСОБА_1 просив визнати недійсним оспорюваний договір в цілому, тоді як боржнику ОСОБА_2 належала на праві власності лише частка у праві власності у розмірі 1/5 частини відчуженої квартири.
Інші співвласники квартири не мали боргових зобов`язань перед позивачем, тому вимога про визнання недійсним договору щодо часток у праві власності у розмірі 4/5 частин спірної квартири є необґрунтованою, оскільки ОСОБА_1 не довів порушення своїх прав та інтересів діями ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як співвласниками квартири, які не були пов`язані з позивачем будь-якими відносинами зобов`язального характеру.
Укладаючи оспорюваний договір, ОСОБА_2 діяв не лише у власних інтересах, а й в інтересах інших співвласників, які виявили волю на відчуження спільного нерухомого майна. Сторони оспорюваного правочину не ставлять під сумнів його дійсність, договір є реальним, право власності покупця зареєстровано у встановленому законом порядку, покупець сплатив кошти за договором.
Суди першої та апеляційної інстанцій правильно відхилили доводи позивача про порушення ОСОБА_2 пункту 3 договору позики від 17 грудня 2009 року та про наявність ухвали суду щодо забезпечення позову як підстави для визнання оспорюваного правочину фраудаторним.
Відповідно до пункту 3 договору позики від 17 грудня 2009 року позичальник забезпечував виконання зобов`язання перед позикодавцем всім своїм майном та майновими правами, які зобов`язався не відчужувати та зберегти до повного виконання зобов`язань за цим договором і які переходять у власність позикодавця у випадку невиконання позичальником зобов`язання в строк, зазначений позикодавцем.
Проаналізувавши зміст договору позики від 17 грудня 2009 року, суди правильно зауважили, що цей договір не може виконувати функції забезпечення виконання зобов`язань та не може обмежувати право власності позичальника на розпорядження майном, яке йому належить на праві власності, без укладення окремого договору в порядку, визначеному главою 49 ЦК України.
Наведене узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 вересня 2022 року у справі № 463/11877/20
(провадження № 61-821св22).
Суди також врахували, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено 19 квітня 2017 року, тоді як суд наклав арешт на спірне нерухоме майно 25 квітня 2017 року, у зв`язку з чим зробили обґрунтований висновок про те, що перешкод для укладення оспорюваного договору не було, оскільки накладення арешту відбулося після відчуження квартири.
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що факт наявності грошового зобов`язання у ОСОБА_2 автоматично не приводить до виникнення у кредитора права щодо будь-якого майна боржника. Лише наявність у боржника непогашених грошових зобов`язань не свідчить про недійсність правочинів, укладених ним.
Верховний Суд також врахував, що квартира АДРЕСА_1 відчужена на підставі відплатного договору, ОСОБА_1 не доводив недобросовісність контрагента за оспорюваним правочином, зокрема, його перебування у родинних чи товариських відносинах з продавцями та те, що відчуження відбулося за ціною, яка є значно нижчою від ринкової.
Крім того, для встановлення фраудаторності правочину основною обставиною, що підлягає доведенню позивачем та встановленню судом, є те, що внаслідок вчинення оспорюваного правочину боржник перестає бути платоспроможним.
У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 370/2489/20 (провадження № 61-9618св21) зроблено висновок про те, що за умови встановлення факту наявності у боржника іншого майна, за рахунок якого кредитор не позбавлений можливості задовольнити свої вимоги, не можна стверджувати, що його права порушені укладенням угод про відчуження майна, що не матимуть наслідком неплатоспроможність боржника.