Постанова
Іменем України
27 квітня 2023 року
місто Київ
справа № 755/11605/21
провадження № 61-11935св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Євдокія Юріївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 липня 2022 року, додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 серпня 2022 року, постановлені суддею Чех Н. А., та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у липні 2021 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., у якому просила:
- визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 01 квітня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., за реєстровим № 357;
- припинити право власності ОСОБА_2 на частку у розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_3, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2376428680000, право власності на яку зареєстровано приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю. 03 червня 2021 року;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на частку у розмірі 1/4 частини квартири АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2376428680000.
Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 10 червня 1963 року вона та ОСОБА_3 уклали шлюб, який розірвано рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 червня 2014 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
У зв`язку із прийняттям спадщини та з`ясуванням інформації щодо спільного майна подружжя позивачці стало відомо про те, що 07 грудня 2007 року ОСОБА_3 разом із ОСОБА_2 в рівних частках придбали квартиру АДРЕСА_1 .
01 квітня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 право на частку в розмірі 1/2 частини спірної квартири, а остання зобов`язалася його довічно забезпечувати утриманням.
Позивачка ОСОБА_1 наполягала на тому, що про укладення зазначених договорів не знала.
03 червня 2021 року відповідачка зареєструвала право власності на спірну квартиру.
Позивачка посилалася на те, що оскільки під час шлюбу зі ОСОБА_3 той набув право власності на частку у розмірі 1/2 частини прав на спірну квартиру, тому ця частка є спільним майном подружжя. Враховуючи, що вона не давала нотаріально посвідченої згоди на укладення договору довічного утримання, частка у розмірі 1/2 частини спірної квартири, що була зареєстрована за ОСОБА_3, не виділялася, порядок користування цією квартирою не встановлювався, тому існують підстави для визнання недійсним згаданого договору.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Відповідачка ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Просила застосувати наслідки спливу позовної давності.
Стислий виклад змісту рішень суду першої інстанції
Рішенням від 20 липня 2022 року Дніпровський районний суд міста Києва залишив без задоволення позов ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції обґрунтовував ухвалене рішення тим, що ОСОБА_1 не надавала згоду на укладення оспорюваного договору, проте це не є підставою для визнання його недійсним, оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюбний договір, яким сторони вирішили питання щодо правового режиму придбаного під час шлюбу майна. За умовами шлюбного договору, оскільки частка у праві власності у розмірі 1/2 частини спірної квартири була зареєстрована на ім`я ОСОБА_3, тому належала йому на праві особистої власності.
Також суд першої інстанції погодився з доводами відповідачки про те, що позивачка пропустила позовну давність, яка розпочалася з дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу. Водночас суд зробив висновок, що оскільки порушень прав ОСОБА_1 не встановлено, тому підстав для застосування наслідків пропуску позовної давності немає.
Додатковим рішенням від 23 серпня 2022 року Дніпровський районний суд міста Києва стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування витрат на професійну правову допомогу суму у розмірі 77 000, 00 грн.
Суд зазначив, що витрати на правничу допомогу в зазначеному розмірі належно обґрунтовані та сплачені відповідачкою.
Стислий виклад змісту рішень суду апеляційної інстанції
Постановою від 08 листопада 2022 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 липня 2022 року - без змін.
Суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1, додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 серпня 2022 року змінив, зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2, із 77 000, 00 грн до 50 000, 00 грн.
В іншій частині додаткове рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції у своїх висновках керувався тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1, уклавши шлюбний договір, узгодили майнові питання з приводу придбаного ними під час шлюбу майна, погодивши у договорі, що майно (рухоме та нерухоме), що придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване; у випадку розірвання шлюбу придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо того, що ненадання позивачкою згоди на укладення договору довічного утримання не є підставою для визнання цього договору недійсним з огляду на те, що відбулося вирішення усіх майнових питань колишнім подружжям саме у шлюбному договорі.
Суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що спірна квартира не включена до пункту 5 шлюбного договору, а тому вона є спільною сумісною власністю, оскільки, за висновками суду, у шлюбному договорі сторони визначили правовий режим рухомого та нерухомого майна не тільки того, що зазначене у пункті 5 договору, а й усього майна, набутого подружжям під час шлюбу.
Змінюючи додаткове рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зробив висновок, що розмір витрат на оплату послуг адвоката Журавель Р. О. є неспівмірним зі складністю цієї справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг). Час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), не зазначений, правова позиція сторони відповідача після зміни представника залишилася аналогічною до правової позиції попереднього адвоката Ганенка Р. А., а підготовка та подання клопотання про застосування правил про позовну давність та додаткових пояснень у справі, які оцінені в розмірі 11 000, 00 грн кожна, повторюють правову позицію, викладену адвокатом Ганенком Р. А., який заявив про застосування правил про позовну давність у відзиві на позов. Апеляційний суд вважав, що співмірним та таким, що відповідає критеріям реальності та розумності, є розмір витрат за надану адвокатом Журавель Р. О. правову допомогу у сумі 23 000, 00 грн, разом - 50 000, 00 грн.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Позивачка ОСОБА_1 28 листопада 2022 року з використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 липня 2022 року, додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити; стягнути з відповідачки відшкодування судових витрат, у тому числі витрати на професійну правничу допомогу.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначила те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18
(провадження № 61-13223св19), щодо підстав для визнання шлюбного договору недійсним;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 643/17707/15-ц
(провадження № 61-9127св19), відповідно до яких початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб між якими розірвано, обраховується не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 Сімейного кодексу України) (далі - СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування правил статті 60 та частини п`ятої статті 93 СК України у подібних правовідносинах, а саме, чи може бути предметом шлюбного договору те майно, яке придбане та незаконно відчужене одним із подружжя до укладення шлюбного договору.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідачка ОСОБА_2 у січні2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Також просила покласти на позивачку понесені нею в судах апеляційної та касаційної інстанцій судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 60 000, 00 грн.
ІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 13 грудня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 10 червня 1963 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюб, який розірвано рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 червня 2014 року у справі № 369/4294/14-ц.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
07 грудня 2007 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Первушина Н. Ю. посвідчила договір купівлі-продажу квартири, за яким ОСОБА_3 та ОСОБА_2 прийняли у власність в рівних частках квартиру АДРЕСА_1 . Договір зареєстровано в реєстрі за № 7933. Державна реєстрація права власності здійснена 12 грудня 2007 року в реєстровій книзі № 459-190, за реєстровим № 44824.
01 квітня 2009 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю. посвідчив договір довічного утримання (догляду), за умовами якого ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_2 частку у праві власності у розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, а набувачка зобов`язалася забезпечувати відчужувача утриманням довічно. Договір зареєстровано в реєстрі за № 357. Нотаріус 01 квітня 2009 року наклала заборону відчуження зазначеної частки квартири до припинення чи розірвання договору.
13 вересня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., зареєстрований за № 2016, відповідно до пункту 1 якого сторони визначили, що майно (рухоме та нерухоме), яке придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване.
Згідно з пунктами 2, 3 шлюбного договору у випадку розірвання шлюбу, придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване. Своєю особистою приватною власністю кожний із подружжя, володіє, користується і розпоряджається на власний розсуд, вчиняючи будь-які дії щодо свого майна, не узгоджуючи при цьому питання із чоловіком (дружиною) і не одержуючи згоди на його відчуження чи на витрачання грошових коштів як засобу платежу за майно, що набуватиметься.
Пунктом 4 шлюбного договору передбачено, що після набрання чинності цим договором майно подружжя поділятиметься на таке, що має статус особистої приватної власності чоловіка та дружини, та на таке, що є спільною сумісною власністю подружжя. До спільної сумісної власності подружжя відноситься майно, право власності на яке зареєстровано на дружину та чоловіка одночасно.
У пункті 5 шлюбного договору визначено, яке саме майно подружжя є особистою приватною власністю кожного з них.
За змістом пункту 13 зазначеного договору цей договір включає повний обсяг угод між сторонами стосовно предмета цього договору та відміняє (скасовує) всі інші зобов`язання, котрі були прийняті або зроблені сторонами в усній або письмовій формі до укладення такого договору.
Відповідно до заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_3, засвідченої 31 серпня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., сторони фінансових претензій один до одного не мають.
Право, застосоване судом
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 Цивільного кодексу України
(далі - ЦК України) в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору).
Згідно зі статтею 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.
Відповідно до статті 747 ЦК України майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду). Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.
Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу (стаття 748 ЦК України).
Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (частина четверта статті 334 ЦК України).
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Водночас статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
З метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частини третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя на відчуження спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження спільного майна.
Тобто факт ненадання згоди одним із співвласників на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути правомірним та ефективним у разі пред`явлення позивачем позову про застосування наслідків недійсності правочину.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 вимоги про визнання недійсним договору довічного утримання, припинення права власності, визнання права власності обґрунтовувала тим, що вона не давала нотаріально посвідченої згоди на укладення договору довічного утримання, частка у праві у розмірі
1/2 частини спірної квартири, що була зареєстрована за ОСОБА_3, не виділялася, порядок користування цією квартирою не встановлювався.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив висновки, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1, уклавши шлюбний договір, узгодили, що придбане подружжям під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване; у випадку розірвання шлюбу придбане під час шлюбу майно залишається тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване. Та обставина, що ОСОБА_1 не надавала згоду на укладення оспорюваного правочину, не є підставою для визнання договору недійсним з огляду на вирішення майнових питань колишнім подружжям у шлюбному договорі.
Верховний Суд погоджується з наведеними висновками судів з таких підстав.
У постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 570/60/16-ц
(провадження № 61-16785св18) за позовом про визнання недійсним договору довічного утримання Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову з тих підстав, що передане за договором довічного утримання нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, відчужувачем майна є лише один із подружжя, частки у ньому не виділено, порядок користування цим майном не визначався.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зробила висновок про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
У справі, що переглядається, шлюбний договір ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали 13 вересня 2011 року, тоді як спірна 1/2 частка квартири придбана ОСОБА_3 у шлюбі зі ОСОБА_1 07 грудня 2007 року та відчужена чоловіком без нотаріально посвідченої згоди дружини 01 квітня 2009 року.
Тобто на момент відчуження належної ОСОБА_3 частки у праві на спірну квартиру майнові питання між подружжям не були врегульовані, оскільки шлюбний договір укладено пізніше. Відтак на момент укладення оспорюваного договору довічного утримання діяла презумпція виникнення права спільної сумісної власності на майно, придбане подружжям.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин на спростування презумпції спільності права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на частку у розмірі 1/2 частини у праві на квартири АДРЕСА_1 .
Тож для відчуження зазначеного нерухомого майна дійсно потрібна була нотаріально посвідчена згода ОСОБА_1
ОСОБА_2 в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій не посилалася на те, що вона є добросовісним набувачем та не знала і не могла знати, що спірне нерухоме майно набуте ОСОБА_3 в період шлюбу зі ОСОБА_1, зазначену обставину не доводила. Відтак ця обставина не була предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій.
Водночас Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 у відзиві на позов зазначала, що познайомилася з чоловіком позивачки у 2004 році, в 2005 році вони стали проживати зі ОСОБА_3 однією сім`єю, а в 2006 році у них народилася донька, тоді як шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано лише у 2014 році, що може свідчити про недобросовісність обох сторін оспорюваного договору довічного утримання, дії яких полягали у свідомій зміні режиму спільної сумісної власності щодо спірного майна.
З наведених підстав Верховний Суд дійшов переконання, що оскільки частка у розмірі 1/2 частини у праві на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 набув у власність в період шлюбу, презумпцію спільності майна не спростовано, тому обґрунтованими є доводи позивачки про те, що оспорюваний договір довічного утримання від 01 квітня 2009 року укладений без згоди ОСОБА_1 як іншого співвласника на розпорядження майном, а також з порушенням приписів частини другої статті 747 ЦК України.
Водночас Верховний Суд наголошує на тому, що правочин може бути визнаний недійсним виключно у тому разі, якщо права позивача порушені та задоволення такої позовної вимоги приведе до відновлення його прав.
Особливістю справи, що переглядається, є те, що після відчуження одним із подружжя належного їм нерухомого майна без згоди іншого з подружжя, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 врегулювали свої майнові відносини шляхом укладення шлюбного договору.
Згідно з частинами першою, четвертою, п`ятою статті 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Відповідно до статті 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) зроблено висновок про те, що умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (частина друга статті 97 СК України) і тому сама по собі не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя.
У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року
у справі № 683/16671/16-ц (провадження № 61-11267св20) зазначено, що оскільки договір, зокрема, шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні правила статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 цього Кодексу щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання. Відповідно до частини третьої статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки. Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Шлюбний договір є особливим способом урегулювання наявних між подружжям майнових відносин або майнових відносин, що можуть виникнути в майбутньому, засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов`язків, тому відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору.