Постанова
Іменем України
19 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 501/1867/18
провадження № 61-9514св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 01 грудня 2020 року у складі судді Пушкарського Д. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог заяви
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування фіктивним та недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28 листопада 2011 року, ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 в письмовій формі договір позики, згідно з яким передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 40 000 дол. США.
При фактичному одержанні вказаної суми ОСОБА_2 надав розписку від 28 листопада 2011 року.
Згідно з договором позики ОСОБА_2 зобов`язався повернути грошові кошти до 01 грудня 2012 року та сплатити 15 % річних за користування грошовими коштами. Кошти, які отримав ОСОБА_2 були витрачені на сімейні потреби, зокрема, на будівництво будинку та ремонт у квартирі.
Не повернувши грошові кошти за договором позики та відсотки за користування коштами, 28 листопада 2013 року ОСОБА_2 підписав розписку, якою підтвердив отримання займу за договором від 28 листопада 2011 року та погодився повернути 52 000 дол. США (40 000 дол. США та 12 000 дол. США відсотків за користування грошовими коштами за період з 28 листопада 2011 року до 28 листопада 2013 року).
Позивач зазначав, що Іллічівський міський суд Одеської області своєю ухвалою суду від 20 грудня 2016 року прийняв до свого провадження справу № 501/2887/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 31 січня 2017 року у справі № 501/2887/16-ц накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_2 .
Згодом позивач дізнався, що Київським районним судом м. Одеси було призначено слухання справи на 11 березня 2013 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків та моральної шкоди.
ОСОБА_1 зазначав, що з метою уникнення відповідальності з повернення грошових коштів та відповідальності перед іншими особами, ОСОБА_2 11 березня 2013 року подарував свою квартиру дружині ОСОБА_3 .
Позивач вказував, що оскільки ОСОБА_2 уклав спірний договір дарування нерухомого майна зі своєю дружиною, відтак дії сторін договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів. Дарувальник фактично продовжив володіти та користуватися цим майном.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого 11 березня 2013 року приватним нотаріусом Іллічівського (Чорноморського) міського нотаріального округу Мирошниченко Л. М., зареєстрованого в реєстрі за № 184.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Іллічівський міський суд Одеської області своїм рішенням від 01 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року, позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 11 березня 2013 року приватним нотаріусом Іллічівського (Чорноморського) нотаріального округу Одеської області Мирошниченко Л. М., зареєстрований в реєстрі за № 184.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.
В рішенні також зазначено, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна ОСОБА_2 на користь дружини ОСОБА_3, зобов`язання за договором позики вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а тому у ОСОБА_1 виникло право вимоги до ОСОБА_2 у зв`язку з його неплатоспроможністю.
Також рішення мотивоване тим, що після відчуження нерухомого майна ОСОБА_2 продовжує користуватися квартирою, що є предметом оспорюваного договору. На момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_2 був обізнаний про наявність позовних вимог та заяви про забезпечення позову, а також про зобов`язання з повернення боргу ОСОБА_1, а тому міг передбачити негативні для себе наслідки задоволення позовних вимог про визнання договору дарування недійсним.
Таким чином зазначений правочин був укладений з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_2, тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу приховати справжні наміри його укладення, а саме: вивести нерухоме майно з власності ОСОБА_2 під час існування майнового спору за його участю як боржника, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання на підставі рішення суду.
В рішенні також вказано, що звернення позивача до суду з цим позовом відбулося без пропуску позовної давності.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_2 на те, що, укладаючи договір дарування, останній виходив з інших мотивів і не мав умислу на укладення фіктивного правочину, та що в нього було в наявності інше майно, на яке можна звернути стягнення, оскільки суд виходив з недобросовісності дій боржника, який, укладаючи договір дарування належної йому квартири з дружиною після настання строку виконання зобов`язання за договором позики щодо повернення боргу ОСОБА_1, намагався таким чином уникнути звернення стягнення на спірну квартиру.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень.
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах) як на підставу оскарження судових рішень. Заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах - фраудаторного правочину.
Касаційна скарга мотивована тим, що правовідносини в цій справі не є подібними до справ, висновки яких використав апеляційний суд при перегляді оскаржуваного судового рішення, оскільки в цій справі: ОСОБА_2 відчужив майно до пред`явлення позову про стягнення заборгованості; майно відчужено на користь дружини, а не близького родича; після відчуження спірного майна у відповідача залишилось інше майно, на яке може бути звернено стягнення.
ОСОБА_3 зазначає, що судами помилково виснувано про наявність у ОСОБА_2 під час дарування квартири умислу на уникнення звернення на неї стягнення, адже останній діяв з інших міркувань, оскільки бажав жити разом з дружиною та їх спільною дитиною.
Також заявник посилається на висновки судів у справі № 501/2887/16-ц, якими встановлено про необізнаність останньої про наявність у боргових зобов`язаннях ОСОБА_2 під час укладення спірного договору дарування квартири.
Також відповідач ОСОБА_3 зазначає, що ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позову зі спливом позовної давності.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи.
У жовтні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 28 листопада 2011 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 уклали договір позики строком на один рік у сумі 40 000 дол. США. Факт отримання коштів підтверджується розпискою від 28 листопада 2011 року на суму 40 000 дол. США (т. 1, а. с. 12).
28 листопада 2013 року ОСОБА_2, у зв`язку з невиконанням ОСОБА_5 попереднього зобов`язання, видав останньому розписку, в якій зазначив про збільшення зобов`язання за договором позики від 28 листопада 2013 року до 52 000 дол. США (т.1, а. с. 13).
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 лютого 2013 року відкрито провадження по справі № 520/609/13-ц за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків та моральної шкоди. Слухання справи було призначено на 11 березня 2013 року (т. 1 а. с. 62).
21 лютого 2013 року ОСОБА_4 звернулась із заявою про забезпечення позову, в якій просила суд накласти арешт на все майно, яке належало ОСОБА_2 (т.1, а. с. 57).
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2013 року було відмовлено у задоволені заяви про забезпечення позову у зв`язку з тим, що позивач не зазначила на яке саме майно потрібно накласти арешт (а. с. 60).
11 березня 2013 року ОСОБА_2 відчужив квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, укладеного між ним та обдарованою ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Іллічівського (Чорноморського) міського нотаріального округу Мирошниченко Л. М., зареєстрованого в реєстрі за № 184 (т. 1 а. с. 7-11).
Київський районний суд м. Одеси своєю ухвалою від 22 квітня 2013 року зобов`язав реєстраційну службу Головного управління юстиції в Одеської області надати інформацію щодо наявності на праві приватної власності нерухомого майна в місті Одесі та місті Іллічівську, що належить ОСОБА_2 . Зобов`язав Управління державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеської області (далі - УДАІ ГУ МВС в Одеської області) надати до суду інформацію про наявність зареєстрованих транспортних засобів, що належать ОСОБА_2 (т.1, а. с. 73).
Відповідно до рішення державного реєстратора № 2268850 від 15 травня 2013 року у реєстрі прав власності за ОСОБА_2 зареєстрована квартира АДРЕСА_1 . Реєстраційний номер майна № 31678717. Дата прийняття рішення 05 жовтня 2010 року, підстава виникнення права власності - договір купівлі продажу від 16 квітня 2009 року, приватний нотаріус Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області Слаєва Р. К. Відмітка про реєстрацію у державному реєстру речових прав на нерухоме майно номер запису про право власності 310021, дата реєстрації 11 березня 2013 року 13:34:48 (т. 1, а. с. 74-76).
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 13 червня 2013 року по справі № 520/609/13-ц накладено арешт на все майно ОСОБА_2 .
Відповідно до наданої довідки з реєстру прав власності від 15 травня 2013 року, іншого майна, окрім квартири АДРЕСА_1, на ім`я ОСОБА_2 не зареєстровано (т. 1, а. с. 74-76).
Рішенням Іллічівського місього суду Одеської області від 12 березня 2019 року по справі № 501/2887/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів на підставі договору позики від 28 листопада 2011 року задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 52 000 дол. США (т.1, а. с. 106-108).
Постановою Одеського апеляційного суду від 23 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 12 березня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти (сума боргу) у розмірі 52 000 дол. США. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постановою Верховного суду від 10 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 23 липня 2020 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів залишено без змін.
Відповідно до довідки від 07 серпня 2018 року про склад зареєстрованих (сім`ї) у житловому приміщенні/будинку осіб, яка видана ОСОБА_2, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_5 ; ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_4 (т. 1, а. с. 34).
Згідно з повідомленням приватного виконавця Щербакова Ю. С. від 29 березня 2022 року в провадженні перебуває виконавче провадження № 65713005 з примусового виконання виконавчого листа № 501/2887/16-ц, виданого 12 серпня 2020 року про стягнення з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, боргу у розмірі 52 000 дол. США. Передано на реалізацію: земельну ділянку, площею 1,9999 га, кадастровий номер 5122785800:01:001:0152, яка знаходиться за адресою: Одеська область, Лиманський район, Сичавська сільська рада; земельну ділянку, площею 0,4999 га, кадастровий номер 5122785800:01:001:0158, яка знаходиться за адресою: Одеська область, Лиманський район, Сичавська сільська рада; земельну ділянку площею 1,0001 га, кадастровий номер 5122785800:01:001:0157, яка знаходиться за адресою: Одеська область, Лиманський район, Сичавська сільська рада.
В результаті електронних торгів вищевказане майно не було реалізовано, що підтверджується відповідними протоколами. В порядку статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" приватним виконавцем запропоновано стягувачу залишити за собою нереалізоване майно у вигляді зазначених земельних ділянок і у разі наявності такого бажання, повідомити про це приватного виконавця протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення (т. 2, а. с. 68).
Згідно з відомостями з державного реєстру виконавчих проваджень, виконавче провадження № 65713005 з примусового виконання виконавчого листа № 501/2887/16-ц, виданого 12 серпня 2020 року про стягнення з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, боргу у розмірі 52 000 дол. США, відкрито 09 червня 2021 року і на час прийняття Верховним Судом цієї постанови є завершеним.
В судовому засіданні 12 жовтня 2021 року відповідач ОСОБА_2 не заперечував, що на час укладення договору дарування належної йому квартири своїй дружині ОСОБА_3 він був обізнаний про настання часу виконання зобов`язання з повернення боргу ОСОБА_1 за договором позики.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб 27 липня 2010 року.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 10 липня 2019 року, яке набрало законної сили, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. В силу частин першої - третьої, частини п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). За частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Виділяються наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь у результаті проведення реституції (права, майно).
Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення.