Постанова Іменем України
05 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 522/12339/16-ц
провадження № 61-12963св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - департамент комунальної власності Одеської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
треті особи: ОСОБА_6, Одеська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу департамента комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2019 року в складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2021 року в складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2016 року департамент комунальної власності Одеської міської
ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2,
ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, Одеська міська рада, про витребування майна, визнання недійсним договору іпотеки, усунення перешкод у користуванні майном та скасування запису про державну реєстрацію.
Позовна заява мотивована тим, що територіальна громада міста Одеси
в особі Одеської міської ради на підставі свідоцтва про право власності
на нерухоме майно є власником нежитлових приміщень загальною
площею 245,2 кв. м, що загалом складаються з приміщень першого поверху площею 105,8 кв. м, приміщень підвалу площею 32 кв. м та приміщень площею 107,4 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 .
Під час проведення інвентаризації зазначених нежитлових приміщень позивачу стало відомо, що на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08 право власності на вказане нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_6 (реєстрацію проведено 05 листопада 2010 року за реєстраційним номером 31981659).
Проте ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 вересня 2012 року зазначене заочне рішення скасовано, а ухвалою цього ж суду
від 31 травня 2016 року позовну заяву ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальної власності Одеської міської ради про визнання права власності на спірні приміщення залишено без розгляду.
Таким чином, відсутні правові підстави вважати, що ОСОБА_6 у визначений законом спосіб набув право власності на нежитлові приміщення на
АДРЕСА_1 . 17 листопада 2010 року
ОСОБА_6 подарував вказане майно ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (по 1/3 частці кожному). ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передали спірне майно в іпотеку ОСОБА_4, про що був укладений договір іпотеки від 18 лютого 2013 року.
На підставі викладеного департамент комунальної власності Одеської міської ради просив: витребувати в ОСОБА_1, ОСОБА_2,
ОСОБА_3 (по 1/3 частці у кожного) нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_1, на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради в особі департамента комунальної власності Одеської міської ради; визнати недійсним договір іпотеки від 18 лютого 2013 року № 307, відповідно до умов якого ОСОБА_4 є іпотекодержателем спірного майна; усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_3, ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 з нежитлових приміщень загальною площею 245,2 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_1, на користь департамента комунальної власності Одеської міської ради; скасувати записи про державну реєстрацію за ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 (по 1/3 частці за кожним) зазначених нежитлових приміщень.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада
2019 року в задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Приморського районного суду міста Одеси
від 11 липня 2016 року. Скасовано арешт, накладений на нежитлові приміщення, загальною площею 245,2 кв. м, які розташовані на
АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 31981659, та належать на праві спільної часткової власності в рівних частках ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради була власником спірних нежитлових приміщень, які вибули з власності останньої на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року, яке у подальшому було скасоване ухвалою цього ж суду від 10 вересня
2012 року (представник департамента комунальної власності Одеської міської ради був ініціатором перегляду заочного рішення). Станом
на 17 липня 2012 року Одеській міській раді в особі уповноваженого нею органу по управлінню комунальним майном було відомо про порушення свого права та про особу, яка його порушила права власника і фактичного володільця спірних нежитлових приміщень, тобто про особу, яка порушує право власності Одеської міської ради, утримуючи майно у себе.
Департамент комунальної власності Одеської міської ради в даному судовому процесі здійснює захист права власності на нерухоме майно, яке було порушено. На віндикаційні позови держави та територіальних громад поширюється загальна позовна давність. Разом з тим департамент комунальної власності Одеської міської ради пред`явив позов у цій справі
у липні 2016 року, тобто після спливу позовної давності до віндикаційних вимог, про застосування якої заявлено відповідачами, тому необхідно відмовити у задоволенні позовних вимог про витребування майна з указаної причини. Оскільки відсутні правові підстави для задоволення віндикаційного позову, то не підлягають задоволенню і решта похідних вимог у цій справі.
Постановою Одеського апеляційного суду від 27 травня 2021 року апеляційну скаргу департамента комунальної власності Одеської міської ради залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси
від 12 листопада 2019 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені наявні у матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції у суду апеляційної інстанції відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі департамент комунальної власності Одеської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2021 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Позивач вказував, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду України від 17 грудня
2014 року у справі № 6-140цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, від 15 травня 2019 року
у справі № 522/7636/14-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували позовну давність до спірних правовідносин. Так, на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08 право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_6 . Вказане заочне рішення було скасоване, проте вимоги у зазначеній справі, а саме позовні вимоги ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради про визнання права власності на спірні приміщення були вирішені лише 31 травня 2016 року шляхом постановлення ухвали про залишення зазначеного позову без розгляду. Отже, право на звернення до суду з позовом про витребування майна в органу місцевого самоврядування виникло лише 31 травня 2016 року, а позов у цій справі подано у липні 2016 року, тобто в межах позовної давності.
Разом з тим позивач довів належними та допустимими доказами, що спірне майно вибуло з його володіння поза його волею, а скасування заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08 за таких обставин є підставою для витребування спірного майна у добросовісного набувача відповідно до частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Заявлені департаментом комунальної власності Одеської міської ради вимоги підтверджуються матеріалами справи.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1 ОСОБА_2 надіслали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду. У зв`язку з цим просили суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Зазначали, що позивач з листопада
2008 року міг заявити позов про витребування спірного майна, оскільки
з вказаного періоду не отримував орендну плату за це майно, яке було передано в оренду, тому не міг не знати про вибуття його з власності територіальної громади. Крім того, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 з 17 листопада 2010 року відкрито володіють, користуються та розпоряджаються спірним майно, їхнє право власності зареєстроване
у встановленому законом порядку, а позивач не міг не знати про вказані обставини.
Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
29 липня 2021 року департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою департамента комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 12 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду
від 27 травня 2021 року, витребувано справу із суду першої інстанції матеріали справи.
Справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
від 16 березня 2023 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради була власником нежитлових приміщень загальною площею
245,2 кв. м, які загалом складаються з приміщень першого поверху площею 105,8 кв. м, приміщень підвалу площею 32 кв. м та приміщень площею
107,4 кв. м, розташованих на АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно
від 30 липня 2004 року серії НОМЕР_1, яке зареєстроване у реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 серпня 2004 року (реєстраційний номер 7040778), свідоцтвом від 30 липня 2004 року серії НОМЕР_2, яке зареєстроване у реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 серпня
2004 року (реєстраційний номер 7040860), свідоцтвом від 30 липня 2004 року серії НОМЕР_3, яке зареєстроване у реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 серпня 2004 року (реєстраційний номер 7040818).
Право власності на нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1, на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року
у справі № 2-9696/08 зареєстровано на ОСОБА_6, реєстрацію
проведено 05 листопада 2010 року за реєстраційним номером 31981659.
Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 вересня 2012 року у справі скасовано заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 жовтня 2008 року.
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 03 листопада 2015 року (провадження № 2/522/987/16) скасовано ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 20 грудня 2012 року про залишення позовної заяви ОСОБА_6 без розгляду, справу направлено на новий розгляд.
Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 31 травня 2016 року у справі № 2/522/987/16 залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальної власності Одеської міської ради про визнання права власності.
Суди також встановили, що 17 листопада 2010 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 (по 1/3 частки кожному).
Відповідно до витягів про державну реєстрацію прав ОСОБА_1,
ОСОБА_2, ОСОБА_3 на праві власності належить по 1/3 частки нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 .
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованої 02 липня 2016 року, приватним нотаріусом внесено відомості за № 165498 про державну реєстрацію договору іпотеки від 18 лютого 2013 року, предметом якого
є спірне нерухоме майно, іпотекодержатель - ОСОБА_4, боржник - ОСОБА_3, майнові поручителі - ОСОБА_1, ОСОБА_2 .
Згідно з договором відступлення права вимоги від 27 липня 2016 року ОСОБА_4 відступила ОСОБА_5 право вимоги за іпотечним договором, укладеним 18 лютого 2013 року між ОСОБА_4 як іпотекодержателем та ОСОБА_3, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 як іпотекодавцями, предметом якого є нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м на АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачене право на звернення до суду за захистом свого права і встановлені способи захисту, серед яких є визнання права,
а також відновлення становища, яке існувало до порушення.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За статтями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем
і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статей 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Згідно зі статтею 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Суди встановили, що спірні нежитлові приміщення належали до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, тому останнє має право на захист своїх порушених прав.
Обґрунтовуючи позовні вимоги у цій справі, позивач вказував, що спірне майно перейшло з власності територіальної громади до ОСОБА_6 на підставі заочного рішення Приморського районного суду міста Одеси
від 20 жовтня 2008 року у справі № 2-9696/08, яке було скасоване ухвалою цього ж суду 10 вересня 2012 року за заявою органу місцевого самоврядування, тому порушене право підлягає захисту шляхом: витребування нежитлових приміщень на користь територіальної громади міста Одеси; визнання недійсним договору іпотеки від 18 лютого 2013 року; усунення перешкод у користуванні шляхом виселення ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з нежитлових приміщень; скасування запису про державну реєстрацію за останніми цього майна.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння
(стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц зробила висновок, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі
статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а в разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним
(частини перша-третя статті 388 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року
у справі № 522/7636/14-ц викладено висновок про те, що за змістом
статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України
від 24 червня 2015 року. Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Судами встановлено, що спірні нежитлові приміщення загальною площею 245,2 кв. м на АДРЕСА_1 вибули з власності територіальної громади міста Одеси без волі власника - на підставі заочного рішення суду у справі № 2-9696/08, яке у подальшому скасовано, а позовну заяву ОСОБА_6 до Одеської міської ради, представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради про визнання права власності на зазначене майно залишено без розгляду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року
у справі № 522/7636/14-ц також зроблено висновок, що за змістом
статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Отже, спірне майно вибуло з власності територіальної громади міста Одеси на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасоване, тому вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
За таких обставин правильними є доводи департамента комунальної власності Одеської міської ради щодо обґрунтованості позовних вимог про витребування майна.
Відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Тлумачення статті 20 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту
в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим.
Водночас така свобода захисту "на власний розсуд" має і зворотну
сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту.
Право на звернення до суду за захистом кореспондується зі
статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися
до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу
(стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки
(стаття 257 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності визначається в статті 261 ЦК України.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
За статтею 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається
з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Початок перебігу позовної давності, підстави зупинення та переривання перебігу позовної давності визначені законодавством у імперативних нормах матеріального права, проте частина п`ята статті 267 ЦК України надає суду право визнавати поважними причини пропуску позовної давності і захищати порушене право.
Відмовити у позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 697/2434/16-ц.
Таким чином, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими,
а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України
і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропуску, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір
з посиланням на зазначену норму).
Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 квітня
2021 року у справі № 738/1781/18.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року
в справі № 914/3224/16 зроблено висновок, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Суд першої інстанції встановив, що станом на 17 липня 2012 року Одеській міській раді в особі уповноваженого нею органу по управлінню комунальним майном було відомо про порушення права та про особу, яка його порушила власника і фактичного володільця спірного нежитлового приміщення, тобто про особу, яка порушує відповідне право власності ради, утримуючи майно
у себе, оскільки представник департамента комунальної власності Одеської міської ради був ініціатором перегляду заочного рішення у справі
№ 2-9696/08.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що саме
з 17 липня 2012 року починається перебіг строку позовної давності у цій справі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 вказувала, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
Питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Саме позивач повинен довести поважність характеру тієї чи іншої причини,
а не інші учасники, адже це в його інтересах, щоб суд визнав поважними причини пропуску позовної давності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі