Постанова
Іменем України
21 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 423/405/18
провадження № 61-2285св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Ященко Інни Олександрівни на постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2023 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 невстановленими особами було здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл міста Попасної Луганської області, в результаті якого загинув її чоловік - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 . За вказаним фактом 09 лютого 2015 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР), правова кваліфікація діяння - частина третя статті 258 (терористичний акт, який призвів до загибелі людини) Кримінального кодексу України (далі - КК України). Однак після спливу трьох років з моменту скоєння терористичного актадосудове розслідування так і не завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності. Вважає, що за вказаних обставин Держава Україна зобов`язана відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягає у незворотних душевних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю її чоловіка, незабезпеченні відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статтею 27 Конституції України. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила стягнути на свою користь з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України 1 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка.
Рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року у складі судді Архипенко А. В. позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи, 500 000 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 довела факт завдання їй моральних страждань внаслідок загибелі її чоловіка через терористичний акт. Відсутність відповідного "процедурного" закону не може бути перешкодою в захисті прав позивача щодо отримання відшкодування моральної шкоди від держави на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом". Крім того, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань. Виходячи з характеру та обсягу страждань позивача і з урахуванням висновку психологічного експертного дослідження, засад розумності, виваженості та справедливості,суд оцінив моральну шкоду в розмірі 500 000 грн.
Не погодившись з указаним судовим рішенням, Кабінет Міністрів України, в інтересах якого діяло Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, подав апеляційну скаргу.
Ухвалою Луганського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, на рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року.
Згідно з розпорядженням Голови Верховного Суду від 06 березня 2022 року № 1/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану" змінено територіальну підсудність судових справ Попаснянського районного суду Луганської області та Луганського апеляційного суду і визначено її відповідно Васильківському районному суду Дніпропетровської області та Дніпровському апеляційному суду.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2022 року справу за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, на рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року прийнято до свого провадження.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2023 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Луганській області, задоволено. Рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що територія, на якій загинув чоловік позивача, на той час була розташована на лінії розмежування, і ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя її чоловіка, зокрема про факт артилерійського обстрілу міста Попасної Луганської області, а також те, що відповідач міг вжити, але не вжив заходів з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя людей.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У лютому 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ященко І. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2023 року, а рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 22 серпня 2019 року залишити в силі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказала, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17. В Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, що є додатком до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085, місто Попасна Луганської області не значиться. Разом з тим згідно з Переліком населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, що є додатком до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085 (в редакції від 05 травня 2015 року), місто Попасна Луганської області відноситься до населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення. Отже, станом на січень 2015 року місто Попасна Луганської області повністю контролювалося Державою Україна. Події, в результаті яких загинув чоловік позивача, відбулися 08 лютого 2015 року, на той час місто Попасна Луганської області не було окуповане Російською Федерацією, а тому в Держави Україна було відсутнє право відступити від своїх конвенційних зобов`язань щодо забезпечення безпеки людини та збереження її здоров`я і життя. При цьому Держава Україна, її виконавчі та законодавчі органи знали про вчинення терористичних актів і проведення атитерористичної операції (далі - АТО) на території, зокрема міста Попасної Луганської області, та розташування вказаного населеного пункту на лінії зіткнення, контролювала вказану територію та могла і повинна була вжити заходів безпеки для гарантування прав своїх громадян, але не зробила цього, обмежившись лише констатацією фактів. Крім того, Держава, її виконавчі органи не вчинили заходів у межах своїх повноважень, які, за розумною оцінкою, допомогли б уникнути ризику загрози життю, а саме не розробили і не реалізували дієвий план евакуації цивільного населення в безпечне місце, не здійснили заходів щодо утворення територій безпеки на лінії зіткнення, зелених коридорів для виїзду населення з прифронтових населених пунктів, у результаті чого її чоловік загинув. Оскільки територія АТО за міжнародним публічним правом є територією України, за відсутності доказів того, що держава здійснила свої зобов`язання щодо попередження та захисту мирних жителів на цій території (наприклад, правове регулювання переміщення осіб в безпечні регіони та проведення евакуації тощо), то саме Держава Україна повинна нести відповідальність за таку бездіяльність у сенсі статті 2 Конвенції. В позовній заяві ОСОБА_1 зазначала про відсутність дієвого розслідування злочину проти життя, при тому що за Конвенцією держава має процесуальний обов`язок здійснити ефективне розслідування щодо обставин смерті. Однак суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки цим обставинам.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Васильківського районного суду Дніпропетровської області.
03 березня 2023 року справа № 423/405/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" розпочато АТО.
Територія проведення АТО охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до вищезгаданого Указу Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють повноваження, та перелік населених пунктів, що розташовані на лінії розмежування.
У перелік зазначених населених пунктів включено місто Попасна Луганської області як населений пункт, що розташований на лінії розмежування.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року № 1275-р затверджений перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО. У перелік зазначених населених пунктів включено місто Попасна Луганської області.
ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок здійснення артилерійського обстрілу в місті Попасна Луганської області загинув чоловік позивача - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 (причина смерті - вогнепальне поранення органів грудної порожнини).
За вказаним фактом 09 лютого 2015 року внесено відомості до ЄРДР за № 12015130530000141, правова кваліфікація діяння - частина третя статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини). Позивач була залучена потерпілою у кримінальному провадженні на підставі поданої нею заяви від 21 лютого 2019 року.
Згідно з висновком психологічного експертного дослідження від 01 лютого 2018 року № 1/01/18 внаслідок загибелі ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Попасній Луганської області під час проведення військових дій у ОСОБА_1 відбулися кардинальні негативні зміни емоційного стану, індівідуально-психологічні прояви яких перешкоджають її активному соціальному функціонуванню як особистості. Попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань (моральної шкоди), спричинених ОСОБА_1, складає від 500 000 грн до 1 000 000 грн.
Щодо права позивача на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю чоловіка внаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом".
Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої, частини третьої статті 23 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю.
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу в редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України в редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі "Золотюк проти України" (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
Частина перша статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Крім того, в порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").
З огляду на зміст вказаних приписів Закону України "Про боротьбу з тероризмом" реалізація права на отримання відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
Більше того, в законодавстві України відсутні не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України").
За усталеною практикою ЄСПЛ поняття "майно" в частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 35).
Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі "Гайдук та інші проти України" (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).
Отже, передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі близької людини під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України "Про боротьбу з тероризмом" до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю чоловіка/дружини у період проведення АТО.
Подібні за змістом правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), а також в постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), на яку міститься посилання в касаційній скарзі.
Враховуючи наведене, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 за статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом".
Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України.
Позивач заявила вимогу про стягнення з Держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка, посилаючись на те, що Держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.
Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію в сенсі статті 1 Конвенції (зокрема, в межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава в межах її кордонів з незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію в сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі "Україна проти Росії (щодо Криму)" (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення в межах кордонів України (зокрема, і в періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, в тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.