Постанова
Іменем України
05 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 756/7895/21
провадження № 61-5419св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Писаної Т. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, у якому просив стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у розмірі 15 000,00 євро, отримані ОСОБА_2 у борг, пеню за несвоєчасне повернення позичених грошових коштів у розмірі 161 000,00 євро, інфляційні втрати у розмірі 93 261,50 грн, а також понесені судові витрати у справі.
Позов обґрунтовано тим, що 04 грудня 2017 року між ним та відповідачем укладений договір позики, за умовами якого позивач надав відповідачу у борг 15 000,00 євро, а відповідач зобов`язався повернути вказану грошову суму у строк до 04 червня 2018 року, про що надав відповідну розписку. Крім того, умовами розписки передбачено, що відповідач, у разі прострочення повернення коштів, повинен сплатити позивачу пеню у розмірі 1 % від суми заборгованості за кожен день затримки повернення коштів. Проте відповідач порушив взяті на себе зобов`язання, у визначений договором строк суму отриманих за договором позики коштів не повернув, що стало підставою для звернення позивача до суду із цим позовом за захистом порушених прав.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 29 вересня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що зі змісту наданої позивачем письмової розписки відповідача не вбачається отримання останнім від позивача грошових коштів у сумі 15 000,00 євро саме у борг. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що укладення між сторонами саме договору позики не відбулося, а підтвердження відповідачем отримання грошових коштів від позивача не свідчить про існування між сторонами саме боргового зобов`язання, надана позивачем розписка від 04 грудня 2017 року не підтверджує передачу позивачем коштів саме у борг і обов`язок відповідача їх повернути.
Постановою Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задоволено. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 вересня 2021 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у сумі 15 000,00 євро, а також пеню за прострочення виконання зобов`язань за договором позики у розмірі 1 618,00 євро. У задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 2 667,25 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 653,00 грн.
Апеляційний суд виходив із того, що розписка містить необхідні умови договору позики, зокрема, дату складання, сторін правочину, отримання грошових коштів у конкретно визначеному розмірі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення, умови щодо неустойки, написані власноручно відповідачем. На думку апеляційного суду, зміст поданої позивачем копії розписки, оригінал якої досліджено судом, підтверджує факт отримання відповідачем грошових коштів від позивача із зобов`язанням їх повернення, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), і є належним доказом укладення між сторонами позики відповідної грошової суми, а суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що зміст розписки не підтверджує існування зобов`язань договору позики між сторонами. Отже, оскільки ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання, що визначені у розписці від 04 грудня 2017 року, належним чином не виконав, грошові кошти вчасно та в повному обсязі ОСОБА_1 не повернув, тому апеляційний суд задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості в розмірі 15 000,00 євро.
Апеляційний суд відмовив у задоволенні вимоги про стягнення інфляційних втрат, мотивуючи це тим, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, проте іноземна валюта індексації не підлягає.
Щодо вимоги про стягнення пені, то апеляційний суд задовольнив її частково, оскільки станом на день звернення позивача до суду із цим позовом розмір пені становив 161 850,00 євро за 1 090 днів прострочки (15 000,00 євро х 0,01 (1 %) х 1 090 днів). Водночас, керуючись положеннями частини третьої статті 551 ЦК України, апеляційний суд вважав за можливе зменшити розмір пені в 100 разів, визначивши її в розмірі 1 618,00 євро, з огляду на те, що розмір неустойки значно перевищує розмір збитків.
Також апеляційний суд, ураховуючи прийняте рішення про часткове задоволення позову (9 % від заявлених позивачем вимог), стягнув із відповідача на користь ОСОБА_1 судовий розмір та витрати на професійну правничу допомогу пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
У червні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 через засоби поштового зв`язку звернулася, з пропуском строку на касаційне оскарження, до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Матеріали касаційної скарги містили також клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц; від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13, постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, на думку заявника, суд не надав належної оцінки доказам у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У своїй касаційній скарзі заявник також зазначає, що апеляційний суд із порушенням принципу змагальності сторін судового процесу обґрунтував оскаржену постанову припущеннями щодо існування між позивачем та відповідачем боргових зобов`язань з огляду на відсутність доказів на підтвердження існування інших зобов`язань між сторонами. Посилання в постанові апеляційного суду, що відповідач не довів, що грошові кошти отримані ним не у борг, й не довів інших зобов`язальних правовідносин, є порушенням норм процесуального права, оскільки підставу позову має довести позивач, а не відповідач її спростувати. Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.
Заявник вказує, що у постанові апеляційного суду не зазначено, що текст розписки містить дату фактичного отримання грошових коштів, не зазначено, сукупність яких обставин дає суду підстави беззаперечно вказувати на дату отримання відповідачем грошей та наявність боргових зобов`язань між сторонами. Надана позивачем розписка не підтверджує, що її складенню передував факт передачі коштів у борг, не засвідчує факт отримання коштів саме на підставі договору позики, а отже, і факт його укладання. Зміст цього документа підтверджує, що позивач повідомлений про факт крадіжки частини його коштів у ОСОБА_2 . У цій справі між сторонами існували правовідносини із зберігання, які позивач намагається перетворити на боргові. ОСОБА_2 визнає факт, що у нього на зберіганні перебували кошти позивача, які він не отримував у борг, та факт того, що він мав домовленість з позивачем про компенсацію йому частини викрадених коштів за рахунок власних (15 000,00 євро), що і зазначено у розписці. Саме цим документом та поясненнями позивача у суді першої інстанції спростовується наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи із дійсного змісту та достовірності документа - розписки (без виправлень), на підставі якого (із спотвореним змістом) позивач намагається довести факт укладення усного договору позики і його умови. У розписці відсутні дані про отримання коштів у позику, відомості про дату отримання коштів у борг і зобов`язання повернути борг позивачу. Зі змісту розписки не вбачається досягнення між сторонами домовленості щодо істотних умов договору позики, а саме виникнення боргових зобов`язань відповідача перед позивачем, оскільки у вказаній розписці зазначено лише про повернення частини вкрадених коштів, проте такий факт автоматично не кореспондується з їх позиченням.
Окрім цього, заявник звертає увагу, що у суді першої інстанції він заявляв про сплив позовної давності щодо вимог позивача про стягнення неустойки. Позивач звернувся до суду з позовом 18 травня 2021 року, проте стягнення пені обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, тобто з 18 травня 2020 року до 18 травня 2021 року. Відповідно позовна давність щодо пені, яка нарахована до 18 травня 2020 року, спливла. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" на усій території України встановлено з 12 березня 2020 року карантин, отже, починаючи із 12 березня 2020 року позичальника звільнено від обов`язку сплати пені за прострочення повернення позики. Незважаючи на приписи чинного законодавства, які обмежують період нарахування штрафних санкцій, в тому числі і пені, що підлягає стягненню із позичальника у зв`язку з порушенням ним боргового зобов`язання (за умови встановлення судом існування такого зобов`язання) в період карантину, апеляційний суд мав дійти висновку, що в задоволенні позовних вимог про стягнення пені потрібно відмовити, оскільки період нарахування пені за прострочення грошового зобов`язання з 18 травня 2020 року (в межах позовної давності) збігається із періодом карантину, запровадженого на території України.
У липні 2022 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, позивач просить відмовити у її задоволенні та залишити без змін постанову апеляційного суду, яка є законною, а також покласти на заявника судові витрати, попередній орієнтовний розрахунок яких складає 5 000,00 грн.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 756/7895/21 із Оболонського районного суду м. Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2022 року клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року залишено без задоволення.
У вересні 2022 року матеріали справи № 756/7895/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
Позивач надав суду копію письмової розписки, складеної та підписаної власноруч ОСОБА_2 04 грудня 2017 року, з таким змістом:
"Я, ОСОБА_2, зобов`язуюсь повернути 15 000 євро, половину (викраденої у мене) суми ОСОБА_1 протягом 6 місяців, у випадку не повернення зобов`язуюсь виплачувати пеню в розмірі 1 % від суми за кожен день затримки".
У тексті вказаної розписки містяться виправлення - закреслено частину тексту, а саме: "викраденої в мене".
Оригінал розписки від 04 грудня 2017 року досліджено у судовому засіданні, копії розписки, наявні у матеріалах справи, відповідають оригіналу.
У відзиві на позов представник відповідача - адвокат Дударенко А. М. не заперечувала факту складення та підписання відповідачем зазначеної розписки, проте вказувала, що такий документ було складено не за наслідками отримання коштів у позику, а під впливом інших обставин.
У відзиві на позов представник позивача також заявила про сплив позовної давності щодо вимог позивача про стягнення неустойки.
Нормативно-правове обґрунтування
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Згідно зі статтями 12, 80 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, апеляційний суд дійшов правильного висновкупро наявність підстав для стягнення із ОСОБА_2 на користь позивача суми боргу за договором позики у розмірі 15 000,00 євро, оскільки суд установив факт складання та підписання спірної розписки від 04 грудня 2017 року (оригінал якої досліджено у судовому засіданні та установлено відповідність її копії, що міститься в матеріалах справи), що відповідачем не оспорювалося, одержання відповідачем коштів за нею, наявність боргу перед позивачем та невиконання взятих на себе зобов`язань із повернення коштів.
Аргументи заявника про те, що надана позивачем розписка не підтверджує, що її складенню передував факт передачі коштів у борг,відхиляються, оскільки за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики та підтверджує його укладення, а також засвідчує отримання від кредитора певної грошової суми. Це узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, та постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 686/21857/16-ц (провадження № 61-27509св18).
Наведене у касаційній скарзі тлумачення змісту розписки зводиться до незгоди із висновками апеляційного суду стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку відповідача, підтверджує безпідставність заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо стягнення суми боргу.
Доводи касаційної скарги в цій частині суперечать встановленим у справі обставинам та зводяться до переоцінки доказів у справі, що згідно з приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, а тому не приймаються.
Перевірка судом касаційної інстанції матеріалів справи щодо суті спору не виявила порушення принципу змагальності сторін, на чому наполягав заявник. Апеляційний суд заслухав обидві сторони, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі.
Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13 щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права чи порушив норми процесуального права при постановленні оскаржуваної постанови, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, що розглядається.
Верховний Суд послідовно наголошує, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив своє судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Інші постанови Верховного Суду, наведені заявником, стосуються питання нарахування пені та позовної давності, про що докладніше суд касаційної інстанції зазначить далі у тексті цієї постанови.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що оскаржувана постанова прийнята з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому не приймаються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.
Разом з тим Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про неправильне стягнення пені із заявника.
У позовній заяві від 18 травня 2021 року пеня в розмірі 161 100,00 євро нарахована позивачем за період з 04 червня 2018 року (термін повернення позики) до 13 травня 2021 року (дата розрахунку), тобто 1 074 днів.
Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, виходив із того, що позовні вимоги про стягнення боргу за договором позики не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і не підтверджуються належними та допустимими доказами, а позовні вимоги про стягнення неустойки та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, є похідними від вимог про стягнення основної суми боргу, тому також задоволенню не підлягають.
Апеляційний суд, стягнувши пеню за прострочення виконання зобов`язань за договором позики, не звернув увагу на те, що у відзиві на позов (а. с. 121-126 т. 1) представник відповідача заявила про сплив позовної давності щодо вимог позивача про стягнення неустойки. Така позиція відповідача відповідає частині другій статті 258 ЦК України.