ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 640/12871/21
адміністративне провадження № К/990/18337/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року (суддя: Бояринцева М.А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року (судді: Собківа Я.М., Глущенко Я.Б., Черпіцької Л.Т.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної архітектурно-будівельної інспекції України про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - відповідач, ДАБІ України), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України "Про звільнення ОСОБА_1" від 02 квітня 2021 року № 137 "ОС";
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу екології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур державної архітектурно-будівельної інспекції України;
- стягнути з Державної архітектурно-будівельної інспекції України середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме за період з 02 квітня 2021 року по дату ухвалення судового рішення;
- допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць;
- вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що відповідачем звільнено його із займаної посади в період тимчасової непрацездатності, не запропоновано іншої посади, що свідчить про невиконання обов`язку Державної архітектурно-будівельної інспекції України з працевлаштування державного службовця, а також порушено порядок доведення інформації про його звільнення.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Обґрунтовуючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що частиною 5 статті 22 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII, який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб`єкта призначення, а не його обов`язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов`язкового проведення конкурсу.
При цьому судами попередніх інстанцій указано, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини другої статті 40, частин другої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII, оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII.
Крім того, судами першої та апеляційної інстанції зауважено, що з дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року №117-IX ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII не містить будь яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною і достатньою підставою для її припинення.
Аналізуючи положення частини 3 статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII суди попередніх інстанцій виснували, що обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби запропонувати іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей стосується випадків визначених пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII, тобто у випадку припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу.
У цьому зв`язку, судами попередніх інстанцій, покликаючись на постанову Кабінету Міністрів України "Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду" від 23 грудня 2020 року №1340, якою вирішено створити Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, зазначено про створення органу, який виконуватиме функції Державної архітектурно-будівельної інспекції України.
Разом з цим судами першої та апеляційної інстанцій указано, що за змістом роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком.
На підставі викладеного суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що доводи позивача з приводу обов`язку відповідача працевлаштувати працівників ліквідованої установи є необґрунтованими.
Щодо тверджень позивача про звільнення його під час періоду тимчасової непрацездатності суди попередніх інстанцій звернули увагу, що позивача не було звільнено із займаної посади у період його тимчасової працездатності, а звільнено у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової працездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність - 28 квітня 2021 року, що, в свою чергу, не суперечить положенням частини п`ятої статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII.
Враховуючи наведене суди попередніх інстанцій також визнали безпідставними доводи позивача щодо порушення порядку доведення позивачу інформації про його звільнення, оскільки останнього звільнено із займаної посади 28 квітня 2021 року і 28 квітня 2021 року безпосередньо й ознайомлено із відповідним наказом.
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
У касаційній скарзі ОСОБА_1, покликаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційну скаргу подано з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Мотивуючи заявлені підстави для касаційного оскарження скаржник зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, а саме: висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20; від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18) щодо застосування положень частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII, пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
У касаційній скарзі скаржник, з покликанням на наведені вище правові висновки Верховного Суду, зазначає, що оскільки приписи статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII будь-яких застережень стосовно процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, в тому числі, у разі ліквідації державного органу не містять, відповідні питання щодо особливостей вивільнення працівників у разі реорганізації, ліквідації державного органу нормами спеціального закону не врегульовані, існує необхідність застосування положень законодавства про працю.
Також скаржник указує, що ліквідація відноситься до терміну "змін в організації виробництва і праці", що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Наполягаючи на своїй позицій скаржник наголошує, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
У цьому сенсі зауважує, що Верховним Судом неодноразово повторювалось (постанова від 20.02.2020 справа № 826/27239/15, від 04 березня 2014 року (справа № 21 -8а 14), від 27 травня 2014 року (справа № 21- 108а 14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а 14) та встановлювалась правова позиція, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.
Водночас, як зазначає скаржник, у процесі ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції України (ДАБІ), держава не відмовилась від функцій державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а лише надала ці функції іншому новоутвореному органу - Державній інспекції архітектури та містобудування України, що фактично, з погляду скаржника, свідчить про реорганізацію.
Скаржник звертає увагу, що суди першої та апеляційної інстанцій фактично підтвердили доводи позивача в тій частині, що відбулась реорганізація, а не ліквідація суб`єкта владних повноважень.
З огляду на викладене уважає, що попереджаючи позивача про звільнення та до моменту прийняття оскаржуваного наказу про звільнення відповідач протиправно не запропонував йому жодної посади та не вжив жодних заходів з метою працевлаштування, що свідчить про порушення встановленого Кодексом законів про працю України та Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII порядку звільнення.
Що стосується покликання судів першої та апеляційної інстанції на роз`яснення Національного агентства з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86 p/з, скаржник доводить, що таке зроблене без аналізу та врахування фактичних обставин справи, оскільки абзацом 2 частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII передбачено, що одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Скаржник також зазначає, що за приписами частини п`ятої статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII державний службовець у випадках, передбачених частиною першою цієї статті не може бути звільнений у період, зокрема, тимчасової непрацездатності, а тому, на думку скаржника, відповідачем порушено вказані приписи Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII, оскільки на момент звільнення позивача із займаної посади він знаходився на лікарняному.
Водночас скаржник зауважує, що на момент подання цієї касаційної скарги відсутній висновок Верховного Суду про застосування положень частини п`ятої статті 87 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 № 889-VIII щодо права на звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності в контексті описаних правовідносин.
Позиція інших учасників справи
Від відповідача - Державної архітектурно-будівельної інспекції України відзив на касаційну скаргу не надходив, що відповідно до приписів частини четвертої статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає касаційному перегляду справи.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 серпня 2022 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) визнано поважними причини пропуску ОСОБА_1 строку на касаційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року та поновлено цей строк, відкрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України "Про звільнення ОСОБА_1" від 02 квітня 2021 року № 137 "ОС" наказано звільнити ОСОБА_1 з посади начальника методології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур у зв`язку з повною ліквідацією органу.
Пунктом 2 вказаного наказу наказано вважати датою звільнення ОСОБА_1 перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової працездатності, зазначеним у документі про тимчасову працездатність.
Наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України № 177 "ОС" від 28 квітня 2021 року "Про остаточний розрахунок з ОСОБА_1" відповідно до частини п`ятої статті 87 Закону України "Про державну службу" наказано вважати 28 квітня 2021 року датою звільнення ОСОБА_1 з посади начальника методології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур.
Не погоджуючись із своїм звільненням, вважаючи його неправомірним, позивач звернувся з даним позовом до суду.
ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, визначено Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII "Про державну службу" (далі - Закон України "Про державну службу", у редакції, яка діяла на момент видання оскаржуваного наказу про звільнення).
Відповідно до статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 83 Закону України "Про державну службу" державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення відповідно до статті 87 цього Закону.
Згідно з частиною першою статті 87 Закону України "Про державну службу" підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
За змістом частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу" суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Частиною четвертою статті 87 Закону України "Про державну службу" встановлено, що у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
Відповідно до частини п`ятої статті 87 Закону України "Про державну службу" наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).
Предметом спору у цій справі є питання правомірності наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України "Про звільнення ОСОБА_1" від 02 квітня 2021 року № 137 "ОС" про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника методології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" у зв`язку з повною ліквідацією державного органу.
Підставою для прийняття Державною архітектурно-будівельною інспекцією України рішення про звільнення позивача, реалізованого оскаржуваним наказом, слугувала постанова Кабінету Міністрів України "Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" від 13 березня 2020 року № 218, якою постановлено ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію.
Заперечуючи щодо правомірності оскаржуваного наказу, скаржник, головним чином, указує на те, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України "Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" від 13 березня 2020 року № 218 відбулась реорганізація Державної архітектурно-будівельної інспекції України, позаяк держава фактично не відмовилась від функцій державного архітектурно-будівельного контролю, а надала ці функції іншому новоствореному органу - Державній інспекції архітектури та містобудування України.
Своєю чергою, суди попередніх інстанцій, зазначивши, що постановою Кабінету Міністрів України "Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду" від 23 грудня 2020 року №1340 вирішено створити новий орган, який виконуватиме функції Державної архітектурно-будівельної інспекції України, - Державну інспекцію архітектури та містобудування України, не з`ясовували, зокрема відбулася ліквідація чи реорганізація державного органу, та належної уваги цьому аспекту не надали.
Відтак, надаючи оцінку доводам касаційної скарги позивача в тій частині, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України "Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" від 13 березня 2020 року № 218 відбулася саме реорганізація Державної архітектурно-будівельної інспекції України як юридичної особи публічного права, а не його ліквідація, Суд ураховує наступне.
Ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.
Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції (постанова Верховного Суду у від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270).
Верховний Суд у подібних за змістом правовідносинах вже вирішував питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи: ліквідація чи реорганізація (приміром, у постановах від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20).
Відповідаючи на це питання, Верховний Суд виходив з того, що особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою.
У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.
Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
На підставі викладеного Верховний Суд у наведених справах дійшов висновку, що для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.
Підґрунтям такого підходу є правова позиція Верховного Суду України, сформована у постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справа №21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі №810/1783/13-а, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10 жовтня 2018 року у справі №816/979/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 826/25887/15, від 17 липня 2019 року у справі № 820/2932/16, від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20 та інш.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 липня 2014 року №294, Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду в частині надання (отримання, реєстрації), відмови у видачі чи анулювання (скасування) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів.
Згідно з нормами частин першої та п`ятої статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 17 березня 2011 року № 3166-VI міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
13 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову "Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" від 13 березня 2020 року №218 (далі - Постанова №218), відповідно до пункту 1 якої, постановлено ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію.
Згідно з пунктом 2 Постанови № 218 постановлено утворити Державну сервісну службу містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій.
Пунктом 3 цієї постанови затверджено Положення про Державну сервісну службу містобудування України, що додається.
Слід зазначити, що у Постанові № 218, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій Державної архітектурно-будівельної інспекції України або передачі їх іншим органам виконавчої влади.
Натомість, за змістом пункту 4 Постанови № 218, Державна архітектурно-будівельна інспекція мала продовжувати здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної сервісної служби містобудування.
13 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову "Про оптимізацію органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду" від 13 березня 2020 року № 219 (далі - Постанова № 219), пунктом 1 якої постановлено утворити:
- Державну інспекцію містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду;
- Державне агентство з технічного регулювання у містобудуванні України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань технічного регулювання у сфері містобудування.
Пунктом 2 вказаної постанови затверджено Положення про Державну інспекцію містобудування України.
Тобто на підставі зазначених постанов Кабінетом Міністрів України на виконання своїх управлінських повноважень ліквідовано центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, - Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, та утворено замість нього три нові органи з метою реалізації ними державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду у певній сфері, зокрема, Державну сервісну службу містобудування України, Державну інспекцію містобудування України та Державне агентство з технічного регулювання у містобудуванні України.
В подальшому, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову "Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду" від 23 грудня 2020 року № 1340 (далі - Постанова № 1340), пунктом 1 якої також передбачено утворити Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.
Пунктом 2 вказаної постанови затверджено Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування України, що додається.
В той же час, пунктом 3 Постанови № 1340 постановлено ліквідувати Державну інспекцію містобудування та Державну сервісну службу містобудування.
Відтак, Державна сервісна служба містобудування, до завершення здійснення заходів з утворення якої Державна архітектурно-будівельна інспекція повинна була продовжувати свої повноваження та функції була ліквідована Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 7 Постанови № 1340 постановлено визначити Державну інспекцію архітектури та містобудування суб`єктом управління індивідуально визначеного майна Державної інспекції містобудування та Державної сервісної служби містобудування, Державної архітектурно-будівельної інспекції, які ліквідовуються.
29 березня 2021 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо удосконалення діяльності органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду" від 29 березня 2021 року № 303, пунктом 2 якої постановлено, що Державна архітектурно-будівельна інспекція продовжує здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної інспекції архітектури та містобудування.
Надалі, постановою Кабінету Міністрів України "Питання Державної інспекції архітектури та містобудування" від 15 вересня 2021 року №960 Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства розвитку громад та територій про можливість здійснення Державною інспекцією архітектури та містобудування повноважень і виконання функцій з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.
Указаною постановою, зокрема, визнано такою, що втратила чинність постанова Кабінету Міністрів України від 9 липня 2014 року № 294 "Про затвердження Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України" (Офіційний вісник України, 2014 р., № 61, ст. 1688).
Відтак, з 15 вересня 2021 року повноваження і виконання функцій з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду Державної архітектурно-будівельної інспекції України перейшли до Державної інспекції архітектури та містобудування.
За інформацією із офіційного веб-ресурсу Міністерства розвитку громад та територій України з 16 вересня 2021 року розпочала роботу Державна інспекція архітектури та містобудування (відповідно до відкритих даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Державна інспекція архітектури та містобудування зареєстрована як юридична особи 20 травня 2021 року).