Постанова
Іменем України
29 березня 2023 року
м. Київ
справа № 442/5077/21
провадження № 61-6234св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2022 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 27 квітня 2018 року він є власником домоволодіння та земельної ділянки на АДРЕСА_1 . 03 вересня 2018 року у згаданому житловому будинку була зареєстрована ОСОБА_2 . Причиною надання ним згоди на реєстрацію місця проживання відповідача у спірному житлі було сприяння їй у працевлаштуванні як фізичної особи-підприємця на території Дрогобицького району. ОСОБА_2 не мешкала постійно в будинку, її речі відсутні. Також відповідач не проживала з ним однією сім`єю, не вела спільного господарства, сторони не мали взаємних прав і обов`язків подружжя. При цьому він ніколи не створював ОСОБА_2 перешкод в користуванні його власністю (будинком). В липні 2019 року відповідач залишила спірне житло, проте не реагує на його вимогу добровільно знятися з реєстрації, чим створює певні незручності, зокрема спричиняє матеріальні збитки у вигляді додаткових витрат з оплати житлово-комунальних послуг. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 липня 2021 року у складі судді Крамара О. В. позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Разом з цим за змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Наявним в матеріалах справи актом № 32, складеним Виконавчим комітетом Трускавецької міської ради Львівської області, підтверджується, що ОСОБА_2 зареєстрована, однак фактично не проживає в житловому будинку АДРЕСА_1 . Тобто відповідач без згоди позивача використовує належну йому власність для свого реєстраційного обліку. Факт реєстрації ОСОБА_2 у спірному житлі створює позивачу перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні належним йому будинком.
Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 листопада 2021 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 липня 2021 року.
Постановою Львівського апеляційного суду від 30 травня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Якимишин О. З. задоволено. Заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 липня 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 набула право на постійне проживання в житловому будинку АДРЕСА_1 за згодою власника ОСОБА_1 . Відповідач проживала з позивачем у спірному будинку з вересня 2018 року по липень 2019 року. Після того, як між сторонами погіршилися стосунки і ОСОБА_1 передумав офіційно зареєструвати шлюб із ОСОБА_2, він дав відповідачу машину з водієм, який відвіз її до батьків у Хмельницьку область. Зазначене підтверджує, що ОСОБА_2, будучи зареєстрованою на постійне місце проживання у житловому будинку ОСОБА_1 та з його згоди, не може проживати в ньому не зі своєї волі, а внаслідок небажання власника, який примусив її виїхати з його будинку поза її волею. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на норми статей ЦК України, які регулюють право власника розпоряджатися своєю власністю, в тому числі на статтю 405 ЦК України, яка визначає право членів сім`ї власника житла на користування цим житлом. Відтак, позивач ОСОБА_1 визнавав відповідача членом своєї сім`ї і вважав, що на підставі статей 64, 71 ЖК України та Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" вона втратила право користування спірним житлом. Разом з тим матеріалами справи не встановлено, що ОСОБА_2 не проживає в житловому будинку без поважних причин. Тому оскаржуване рішення місцевого суду підлягає скасуванню. Поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Крім того, колегією суддів встановлено, що під час прийняття позовної заяви до розгляду, відкриття провадження та слухання справи суд першої інстанції допустив процесуальні порушення частин четвертої, шостої, сьомої статті 187 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), внаслідок яких відповідач ОСОБА_2 була позбавлена права отримати копію позовної заяви, надати відзив на позовну заяву та взяти участь в судовому засіданні чи забезпечити явку свого представника. Ухвалюючи заочне рішення, місцевий суд порушив вимоги статті 280 ЦПК України, які є підставою для скасування цього рішення, та допустив надмірний формалізм у вирішенні спору.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.
У липні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2022 року, а заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 липня 2021 року залишити в силі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц. В даному випадку спір з приводу користування житловим приміщенням виник між ним як власником житлового будинку, який одночасно є і його користувачем, та ОСОБА_2, яка є користувачем цього будинку, однак добровільно залишила його. Отже, суду апеляційної інстанції необхідно було вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України, чого не було зроблено. Особливістю вирішення цього спору є те, що сторони не були членами сім`ї і відповідач не мала підстав вважати, що їх відносини носять постійний, не обмежений в часі характер. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності в будь-який час. Таким чином, в цій справі його інтереси як власника житла та користувача цим житлом перевищують інтереси відповідача, яка не була і не є членом його сім`ї та добровільно залишила спірний житловий будинок. Припинення у відповідача права користування житловим приміщенням може бути підтверджено в судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
В лютому 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Якимишин О. З.подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що це судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В. від 21 липня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області.
05 серпня 2022 року справа № 442/5077/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В. від 28 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 10 січня 2023 року справу № 442/5077/21 визначено колегії суддів в кількості п`яти суддів: Ступак О. В. (головуючий), Погрібного С. О., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 24 січня 2023 року у зв`язку з відрядженням судді Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 січня 2023 року матеріали справи № 442/5077/21 передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Фаловська І. М. (головуючий), Ігнатенко В. М., Карпенко С. О., Сердюк В. В.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідають.
Судами встановлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 27 квітня 2018 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .
З 03 вересня 2018 року у згаданому житловому будинку зареєстрована ОСОБА_2 на постійне проживання.
Згідно з актом № 32, складеним Виконавчим комітетом Трускавецької міської ради Львівської області, ОСОБА_2 зареєстрована, однак фактично не проживає в житловому будинку АДРЕСА_1 .
Cпір з приводу користування житловим приміщенням виник між ОСОБА_1 як власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та ОСОБА_2, яка вселилася в цей будинок (зареєструвала 03 вересня 2018 року своє місце проживання) за згодою власника, однак з липня 2019 року, тобто майже два роки, не проживає у спірному житлі.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії"(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), на яку послався заявник в касаційній скарзі, наведені такі правові висновки.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.