Постанова
Іменем України
27 березня 2023 року
м. Київ
справа № 209/1515/19
провадження № 61-11098св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційними скаргами Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" та ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року у складі судді Багбая Є. Д. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про стягнення коштів, посилаючись на те, що 27 лютого 2014 року між ним та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", в особі Кримської філії було укладено договір строкового банківського вкладу № SАMDNWFD0070083763000 "Стандарт, 6 місяців", на виконання умов якого він вніс на рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 14 285 доларів США. Згаданий договір містив положення про автоматичну пролонгацію його дії на тих самих умовах. 03 березня 2014 року він поповнив депозитний рахунок на 5 474 доларів США, у зв`язку з чим загальна сума його вкладу склала 19 759 доларів США. Однак через припинення у 2014 році діяльності підрозділів банку на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим) його рахунки були заблоковані, проценти не нараховувалися. При цьому на його неодноразові запити з приводу вкладу банк не надавав будь-якої інформації. 27 серпня 2016 року він звернувся до відповідача із заявою про повернення суми депозиту з нарахованими процентами, на що отримав відмову. Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 04 квітня 2017 року, яке залишено в силі постановою Верховного Суду від 06 березня 2018 року, було стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" на його користь суму вкладу в розмірі 19 759 доларів США та проценти - 5 488,63 доларів США. Вважає, що банк безпідставно користувався його коштами до моменту виконання 29 листопада 2018 року вказаного рішення суду. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на свою користь: проценти за користування депозитними коштами впродовж прострочення виконання договірного зобов`язання за договором банківського вкладу з 06 грудня 2016 року до 28 листопада 2018 року включно в розмірі 6 455,28 доларів США; три проценти річних за невиплату на вимогу вкладника суми вкладу і процентів зі спливом строку вкладу в сумі 1 500,33 доларів США; три проценти річних за невиплату всієї суми процентів в момент повернення вкладу 29 листопада 2018 року в розмірі 276,96 доларів США; пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" за порушення банком договірного зобов`язання (невиплата на вимогу вкладника суми і процентів зі спливом строку вкладу) в розмірі 164 362,31 доларів США; пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" за порушення банком договірного зобов`язання (невиплата всієї суми процентів у момент повернення вкладу 29 листопада 2018 року) в розмірі 70 685,32 доларів США, всього - 243 280,20 доларів США.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 три проценти річних за невиплату на вимогу вкладника суми вкладу зі спливом строку вкладу в розмірі 1 500,33 доларів США. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що вимогу ОСОБА_1 про повернення суми вкладу і нарахованих процентів, тобто вимогу щодо розірвання депозитного договору, банк отримав 27 серпня 2016 року. Після розірвання договору його умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки таке розірвання в контексті статей 598 та 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для припинення зобов`язання. Отже, позовна вимога про стягнення процентів за користування депозитними коштами не може бути задоволена, оскільки встановлені статтями 1061, 1070 ЦК України відсотки нараховуються лише в період дії договору банківського вкладу. Разом з тим у випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, застосуванню підлягає положення статті 625 ЦК України. Тому вимога позивача про стягнення трьох процентів річних за несвоєчасну виплату банком вкладу в період з 06 грудня 2016 року по 28 листопада 2018 року в розмірі 1 500,33 доларів США є обґрунтованою. Пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 та в постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 757/72588/17 за позовами споживачів до АТ КБ "Приватбанк" про стягнення пені міститься висновок про те, що норма частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" не поширюється на правовідносини з договорів банківського вкладу з моменту припинення таких правовідносин. З огляду на те, що між позивачем та банком припинено правовідносини з договору банківського вкладу, частина п`ята статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову в цій частині.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.
В листопаді 2022 року АТ КБ "ПриватБанк" подалодо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), АТ КБ "ПриватБанк" вказало, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року у справі № 761/30025/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). АТ КБ "ПриватБанк" є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав з Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" (далі - ТОВ "ФК "Філіон") договір, за яким названа компанія стала новим боржником за спірним договором банківського вкладу. При цьому згода ОСОБА_1 як кредитора на заміну боржника отримана шляхом його приєднання до розміщених на сайті банку Умов та правил надання банківських послуг, згідно з пунктом 1.1.7.59 яких згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України).
У грудні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк", в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
У грудні 2022 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов у повному обсязі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, ОСОБА_1 вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13, від 25 грудня 2013 року у справі № 6-140цс13, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/9167/19. Суди дійшли помилкового висновку про дострокове розірвання сторонами договору банківського вкладу, оскільки залишили поза увагою те, що згідно з пунктом 4 цього договору його дія припиняється з виплатою всіх сум вкладу разом з процентами. В даному випадку були наявні підстави для стягнення процентів за користування вкладом, трьох процентів річних та пені за спірний період. Крім того, рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 04 квітня 2017 року, яким було стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" на його користь суму вкладу в розмірі 19 759 доларів США та проценти в сумі 5 488,63 доларів США, встановлено факт укладення між сторонами договору банківського вкладу № SАMDNWFD0070083763000 та його чинність. Рішення суду про присудження грошових сум на виконання умов договору не змінює і не припиняє договірного зобов`язання. 27 серпня 2016 року він звернувся до відповідача із заявою, в якій просив лише повернути вклад разом з процентами, а тому договірні правовідносини сторін не були припинені.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк" та витребувано матеріали цієї справи з Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області.
21 листопада 2022 року справа № 209/1515/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 27 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк", яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", в особі Кримської філії (місто Севастополь) було укладено договір банківського вкладу № SАMDNWFD0070083763000 "Стандарт, 6 місяців", на виконання умов якого позивач вніс на рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 14 285 доларів США.
03 березня 2014 року ОСОБА_1 поповнив вищезгаданий вклад на 5 474 доларів США, у зв`язку з чим загальна сума його вкладу склала 19 759 доларів США.
Через припинення у 2014 році діяльності підрозділів ПАТ КБ "ПриватБанк на території АР Крим депозитні рахунки ОСОБА_1 були заблоковані, проценти не нараховувалися. На неодноразові запити позивача з приводу вкладу банк не надавав інформації.
27 серпня 2016 року (по закінченню чергового шестимісячного строку вкладу) ОСОБА_1 пред`явив до ПАТ КБ "ПриватБанк" вимогу про повернення суми депозиту з нарахованими процентами, на що отримав відмову.
05 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк" про захист прав споживачів, стягнення депозиту та процентів.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 04 квітня 2017 року, яке залишено в силі постановою Верховного Суду від 06 березня 2018 року, стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 банківський вклад в розмірі 19 759 доларів США та проценти в сумі 5 488,63 доларів США.
29 листопада 2018 року АТ КБ "ПриватБанк" виконало вищевказане судове рішення, сплатило ОСОБА_1 присудженні судом грошові кошти.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).
Відповідно до статті 1060 ЦК України в редакції, чинній на час укладення договору банківського вкладу, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.
Згідно зі статтею 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов`язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).
Відповідно до преамбули Закону України "Про захист прав споживачів" він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
В Законі України "Про захист прав споживачів" не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах "слабкої сторони", якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.
У статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Отже, Законом України "Про захист прав споживачів" врегульовані договірні відносини за участю споживача.
Частиною п`ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.
Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.
Враховуючи наведене, три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) вказано, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію "розірвання договору" (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання "відмова від договору" (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.
В постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) також вказано, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що "після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються". В постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, такі випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зазначено, що відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Після припинення договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту припинення договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" не нараховується.
В постанові Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22) вказано, що у справі, яка переглядається, позивач звертався за поверненням вкладу і лист банком отримано 13 листопада 2014 року, тобто договір вважається розірваним з урахуванням положення пункту 5 договору, за яким у сторін є право достроково розірвати діючий договір, повідомивши один одного за два дні до дати розірвання договору), а саме - 15 листопада 2014 року. Встановивши, що договір депозиту є розірваними з 15 листопада 2014 року, суди не врахували, що з моменту розірвання цього договору нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 16 листопада 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. За таких обставин суди зробили помилковий висновок про стягнення процентів за період з 16 листопада 2014 року до 01 серпня 2019 року. Крім того, у зв`язку з розірванням договору банківського вкладу з 15 листопада 2014 року за письмовою вимогою вкладника між сторонами припинено правовідносини з цього договору, тому частина п`ята статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" не розповсюджується на спірні правовідносини.
В постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18 (провадження № 61-13187св19) зазначено, що у справі, яка переглядається: - у пункті 16 договору від 12 березня 2010 року № SAMDN01000709783980 (вклад "Депозит VIP") сторони домовилися, що "сторони мають право достроково розірвати цей договір, повідомивши про це іншу сторону за два банківських дні до дати розірвання договору"; - суд першої інстанції встановив, що вимога щодо розблокування депозитних рахунків та повернення суми вкладів і нарахованих відсотків, тобто вимога щодо розірвання договору, була заявлена позивачем в претензії від 14 лютого 2015 року, яку банк отримав 24 лютого 2015 року; - правильним є висновок судів про те, що договір банківського вкладу від 12 березня 2010 року вважається розірваним з 26 лютого 2015 року на письмову вимогу вкладника; - за таких обставин відсутні підстави для стягнення пені по несплаті відсотків по депозиту розмірі 51,63 євро, нарахованих за період з 30 листопада 2018 року (момент звернення із позовом) до 20 червня 2019 року (дата прийняття постанови судом апеляційної інстанції), оскільки у зв`язку з розірванням договору банківського вкладу з 26 лютого 2015 року на письмову вимогу вкладника між сторонами припинено правовідносини з цих договорів, тому частина п`ята статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" не розповсюджується на спірні правовідносини; - у зв`язку з цим суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог про стягнення пені по несплаті відсотків за депозитом, нарахованих за період з 30 листопада 2018 року до 20 червня 2019 року.