Постанова
Іменем України
15 березня 2023 року
м. Київ
справа № 522/4382/21
провадження № 61-679св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Форманюк Олена Миколаївна, на постанову Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 вересня 1996 року та на підставі договору дарування від 16 грудня 2008 року.
ОСОБА_2 є його батьком та зареєстрований у вказаній квартирі з 25 жовтня 1993 року.
Позивач зазначав, що ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі понад 10 років без поважних причин, не сплачує витрати за комунальні послуги, в утриманні житла участі не бере, його особистих речей в квартирі немає та взагалі квартирою він не цікавиться.
Також позивач вказував, що перешкод у користуванні жилим приміщенням ні позивач, ні члени його сім`ї відповідачеві не чинили.
Разом з тим, відповідачеві на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_2, в якому він проживає.
З 2018 року спірна квартира була передана в оренду ОСОБА_3 .
Позивач звертав увагу, що у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем у нього виникла необхідність продати спірну квартиру, але він не має такої можливості через наявність реєстрації відповідача у ній.
Посилаючись на те, що добровільно вирішити спір неможливо, позивач просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Приморський районний суд м. Одеси своїм рішенням від 18 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт непроживання відповідача в квартирі близько 10 років. Закон пов`язує місце проживання фізичної особи із фактом реєстрації у такому житлі, і оскільки іншого житла відповідач не має, то його втрата буде найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.
Одеський апеляційний суд своєю постановою від 22 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2021 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач в квартирі не проживає, обрав для проживання інше житло, відтак відсутні ознаки фактичного проживання та користування житлом, тобто існування такого тривалого зв`язку з житлом, яке унеможливлювало б задоволення позову. Формальна реєстрація місця проживання ОСОБА_2, який в квартирі фактично не проживає, обмежує права ОСОБА_1, який позбавлений можливості вільно нею розпорядитися, що є невиправданим обмеженням прав власника. Тому позовні вимоги слід задовольнити.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Форманюк О. М., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), постановах Верховного Суду від 14 липня у справі № 753/11246/17 (провадження № 61-11292св20), від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, від 09 січня 2020 року у справі № 559/8/18 (провадження № 61-7274св19).
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що апеляційний суд помилково зробив висновок, що починаючи з 01 січня 2018 року він у спірній квартирі не проживає без поважних причин, а обрав місцем свого проживання будинок АДРЕСА_2, а отже втратив право користування спірною квартирою. Такий висновок суду, на думку заявника, є неправильним, оскільки доказів того, що він переїхав до вказаного будинку на постійне місце проживання позивач не надав, а належність йому на праві власності цього будинку не є беззаперечним доказом постійного проживання у ньому, до того ж цей будинок є дачним, де реєстрація місця проживання не передбачена.
Крім того, заявник не погоджується з висновками апеляційного суду, який вказав, що відповідач свій будинок АДРЕСА_2 відчужив добровільно вже під час вирішення спору у суді, тому відсутність іншого житла у нього не може бути підставою для відмови у позові. На спростування такого висновку, заявник зазначає, що свій будинок він відчужив 09 квітня 2021 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі договору купівлі?продажу, натомість про відкриття провадження у цій справі він дізнався лише 25 травня 2021 року, отримавши ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2021 року з копією позовної заяви та доданими до неї додатками.
Заявник вважає помилковим висновок апеляційного суду, що спробу вселитись він здійснив після виникнення спору, а тому відсутні ознаки фактичного проживання та користування спірним житлом.
Також заявник у касаційній скарзі наводить аргументи відсутності втрати зв`язку зі спірним житлом, зазначаючи, що він постійно мешкав у цій квартирі, здійснив заміну лічильників, самостійно вносить оплату за комунальні послуги, особовий рахунок відкритий на його ім`я, незважаючи на зміну власника спірної квартири. Крім того, він отримує поштову кореспонденцію за адресою спірної квартири, перебуває на обліку у медичному закладі за цією адресою. Водночас, він наголосив, що у справі є докази того, що позивач чинив йому перешкоди у користуванні житлом, зокрема, змінив замки від вхідної двері та встановив сигналізацію.
Крім того, заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме вказує, що справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
У лютому 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Верховний Суд своєю ухвалою від 20 січня 2023 року відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з Приморського районного суду м. Одеси.
У лютому 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд своєю ухвалою від 27 лютого 2023 року справу призначив до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право власності від 20 вересня 1996 року № НОМЕР_1, виданого Одеським морським торгівельним портом на підставі розпорядження від 20 вересня 1996 року № 54 ОСОБА_2, його дружині - ОСОБА_6 та сину ОСОБА_1 у рівних частках кожному належала квартира АДРЕСА_1 .
13 травня 2008 року після смерті ОСОБА_6 . Друга Одеська державна нотаріальна контора на ім`я ОСОБА_2 видала свідоцтво про право на спадщину на 1/3 частини спірної квартири.
16 грудня 2008 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Абусовою Г. Р. та зареєстрованого за реєстраційним № 3211.
18 грудня 2008 року право власності на вказані частки квартири були зареєстровані за позивачем, який є єдиним власником квартири.
У спірній квартирі зареєстрованими є ОСОБА_1, ОСОБА_2 з 25 жовтня 1993 року.
Починаючи з 26 вересня 2008 року (свідоцтво про право на спадщину за законом), та на час укладання договору дарування від 16 грудня 2008 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належав будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, проте 09 квітня 2021 року під час розгляду справи судом, відчужений останнім на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_7 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частинами першою, другою, п`ятою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтею 150 Житлового кодексу України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, з урахуванням Закону України від 21 квітня 2022 року № 2215-ІХ "Про дерадянізацію законодавства України", скорочено - ЖК України) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
Відповідно до статті 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
За змістом вказаної норми матеріального права при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У позовній заяві ОСОБА_1, посилаючись на статтю 405 ЦК України, фактично просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом, як члена його сім`ї. Мотиви, що ОСОБА_2 не є членом його сім`ї, у позовній заяві не викладено.
Суди також не встановили, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 405 ЦК України суд має встановити причини, через які ОСОБА_2 не проживав у спірній квартирі.
Верховний Суд зазначає, що суд встановлює причини, через які особа не проживає у житлі, як підстави для визнання її такою, що втратила право користування житлом, з урахуванням конкретних життєвих обставин.
Відповідно до цивільного процесуального закону позивач має довести факт відсутності відповідача у жилому приміщенні без поважних причин.
У справі, яка переглядається, встановлено, що позивач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 та зареєстрований у ньому.
За цією адресою також зареєстрований відповідач ОСОБА_1 (батько позивача).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що його батько ОСОБА_2 майже 10 років не проживає у цій квартирі, а фактично проживає у власному будинку АДРЕСА_2 .
Судом встановлено, що на час подання до суду цього позову (16 березня 2021 року) відповідачеві на праві власності належав будинок за вказаною адресою.
Проте, 09 квітня 2021 року цей будинок відчужений відповідачем на користь ОСОБА_4 (1/2 частини) та ОСОБА_7 (1/2 частини), відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 14 червня 2021 року (а.с. 44), а також копіями відповідних договорів купівлі продажу (а. с.131-137).
Будь-якого іншого нерухомого майна, власником якого є відповідач, судом не встановлено.
Під час перегляду судового рішення суду першої інстанції апеляційний суд встановив протилежні обставини, ніж ті, якими суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи постанову про задоволення позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідач в спірній квартирі не проживає без поважних причин, обрав для проживання інше житло, добровільно відчужив частку в праві власності у цій квартирі, та починаючи з 2008 року не піддавав сумніву дійсність договору дарування, спробу вселитися здійснив після виникнення спору, відтак відсутні ознаки фактичного проживання та користування житлом, тобто існування такого тривалого зв`язку з житлом, яке унеможливлювало б задоволення позову.