Постанова
Іменем України
22 березня 2023 року
м. Київ
справа № 718/961/21
провадження № 61-21421св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Жар Юлії Георгіївни на постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Владичана А. І., Лисака І. Н., Перепелюк І. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про вселення у квартиру, посилаючись на те, що з 14 травня 1999 року вона була зареєстрована та проживала у квартирі АДРЕСА_1, яка належала на праві власності її чоловікові ОСОБА_5 . Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 16 квітня 2020 року у справі № 727/1385/20 шлюб між ними було розірвано. У березні 2020 року ОСОБА_5 повідомив їй про намір продати вказану квартиру та вимагав зняття її з реєстрації. Вона не звільнила квартиру в добровільному порядку, а рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці у справі № 727/7532/20 ОСОБА_5 було відмовлено в задоволенні позову про визнання її такою, що втратила право користування зазначеною квартирою. У травні 2021 року ОСОБА_5 продав спірну квартиру та виселився з неї. Вона намагалася потрапити до свого помешкання, вказуючи, що тривалий час проживала в цій квартирі, іншого житла не має, вимушена проживати у друзів, проте відповідач перешкоджала їй у цьому. Спірна квартира є її житлом в розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а тому її виселення є невиправданим втручанням у приватну сферу та порушенням права на житло.Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила вселити її у квартиру АДРЕСА_1 .
У липні 2021 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, в якому просила визнати відповідача такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтувала тим, що з 19 лютого 2021 року вона є власником зазначеної квартири на підставі договору купівлі-продажу. Відповідач є колишньою дружиною попереднього власника, а відтак, не є членом її сім`ї та не пов`язана з нею спільним побутом. Факт реєстрації ОСОБА_1 у спірній квартирі перешкоджає їй в реалізації права власності.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 20 жовтня 2021 року у складі судді Одовічен Я. В. в задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Відмовляючи в задоволенні первісного позову, місцевий суд виходив з того, що новий власник квартири не надала згоду на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1, яка була здійснена за згодою попереднього власника. ОСОБА_6 як новий власник використовує спірну квартиру для проживання в ній разом з членами її сім`ї. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що між сторонами не укладався договір найму житла, вони не є членами однієї родини, не пов`язані спільним побутом. Суд вважав, що наявні підстави для усунення перешкод ОСОБА_7 в користуванні квартирою шляхом визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування нею. Таке втручання у право особи на житло відповідає закону, є необхідним у демократичному суспільстві та переслідує легітимну мету, оскільки між сторонами відсутні будь-які родинні відносини, вони є сторонніми особами, площа квартири є незначною, а тому спільне проживання в ній неможливе.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 24 листопада 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 20 жовтня 2021 року скасовано. Первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 . В задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачем за зустрічним позовом обрано неналежний спосіб захисту, оскільки вимога про визнання особи такою, що втратила право користування спірним майно може бути задоволена лише у випадку наявності спору між власником та особою, яка була або є членом його сім`ї. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції вважав, що у спірних правовідносинах право власника квартири має бути захищено шляхом виселення відповідача зі спірної квартири. Скасовуючи рішення місцевого суду в частині вирішення первісних позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_6 під час придбання спірної квартири знала про проживання в ній колишнього члена сім`ї попереднього власника, яка не має іншого житла, тому таке втручання у право на житло ОСОБА_1, яка понад 20 років проживала у спірній квартирі, не є виправданим, а її вселення є необхідним для захисту її прав у розумінні статті 8 Конвенції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У грудні 2021 року представник ОСОБА_4 - адвокат Жар Ю. Г. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 листопада 2021 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 20 жовтня 2021 року залишити в силі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказала, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 рокуу справі № 924/1473/15, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 13 жовтня 2020 рокуу справі № 447/455/17, у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц, від 25 липня 2018 рокуу справі № 638/13030/13-ц, від 02 жовтня 2019 рокуу справі № 644/6646/14-ц, від 25 лютого 2021 року у справі № 761/26620/16-ц. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію спірним правовідносинам, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, та визначити норму права, яка підлягає застосуванню. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що нормами чинного законодавства не передбачено переходу прав і обов`язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім`ї. Вважає, що інтереси ОСОБА_4 як власника квартири перевищують інтереси колишнього члена сім`ї попереднього власника, в якого припинилися правові підстави користування чужим майном.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.від 17 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Чернівців.
25 квітня 2022 року справа № 718/961/21 надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 19 січня 2023 року у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаній з вагітністю і пологами, призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року матеріали справи № 718/961/21 передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 з 14 травня 1999 року зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 .
На час реєстрації місця проживання ОСОБА_1 в зазначеній квартирі власником цього житла був її чоловік - ОСОБА_5 .
Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 16 квітня 2020 року у справі № 727/1385/20 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 розірвано.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 листопада 2020 року у справі № 727/7532/20 було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
За умовами договору купівлі-продажу квартири від 19 лютого 2021 року ОСОБА_5 передав, а ОСОБА_6 прийняла у власність належну продавцю на праві приватної власності двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Квартира має загальну площу 35,30 кв. м, житлову площу 21 кв. м. Продаж вчинено за 423 600 грн.
Того ж дня, 19 лютого 2021 року, право власності ОСОБА_4 було зареєстровано у визначеному законом порядку.
ОСОБА_6 як новий власник квартири використовує житло для проживання в ньому членів своєї сім`ї.
Cпір з приводу користування житловим приміщенням виник між ОСОБА_9 як новим власником квартири, яка є одночасно і її користувачем, та ОСОБА_1, яка вселився у квартиру як член сім`ї (дружина) колишнього власника цього житла.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно зі статтею 150 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
За змістом зазначених норм матеріального права право користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником житла, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, на які міститься посилання в касаційній скарзі.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії"(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).