Постанова
Іменем України
15 березня 2023 року
м. Київ
справа № 642/3979/20
провадження № 61-9533св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Псилогос",
третя особа - державний реєстратор Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцова Маргарита Євгенівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Псилогос" на заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року у складі судді Євтіфієва В. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Бутенко С. Б., Обідіної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Псилогос" (далі - ТОВ "Псилогос"), третя особа - державний реєстратор Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцова Маргарита Євгенівна, про визнання дій протиправними та скасування державної реєстрації речових прав, визнання недійсним правочину, припинення права власності, посилаючись на те, що з 03 листопада 2000 року він перебував із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. На підставі рішення Харківської міської ради від 27 квітня 2005 року "Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок" ОСОБА_2 отримала у приватну власність земельну ділянку площею 904,91 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 . В період шлюбу на зазначеній земельній ділянці за спільні кошти подружжя було споруджено двоповерховий індивідуальний житловий будинок загальною площею 351,9 кв. м. Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 16 липня 2007 року у справі № 2-3020/07 за ОСОБА_2 було визнано право власності на вказаний житловий будинок. Цим рішенням суду встановлено, що на час придбання земельної ділянки на АДРЕСА_1 ОСОБА_2 перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі і він не заперечував проти будівництва житлового будинку на вказаній земельній ділянці, про що повідомив суд письмово. В подальшому відносини між подружжям погіршилися, спільне життя не склалося, і ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до нього про розірвання шлюбу. Також ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 25 травня 2017 року було відкрито провадження у справі № 642/2179/17 за позовом ОСОБА_2 до нього про поділ майна подружжя. Наприкінці вересня 2017 року йому стало відомо про те, що на підставі рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року право власності на житловий будинок було зареєстровано за ТОВ "Псилогос", яке створене 17 серпня 2017 року, а його засновниками є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . З протоколу № 1 установчих зборів засновників ТОВ "Псилогос" вбачається, що ОСОБА_2 внесла до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" житловий будинок АДРЕСА_2 загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м вартістю 7 889 700 грн, що складає 91 % статутного капіталу. Передача цього житлового будинку як внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" оформлена актом прийому-передачі від 18 серпня 2017 року № 1. Вказане рішення державного реєстратора порушує його права, так як спірний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року; визнати недійсним правочин щодо внесення ОСОБА_2 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 як майнового внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос", оформлений актом № 1 прийому-передачі вказаного будинку; припинити право власності ТОВ "Псилогос" на зазначений житловий будинок.
Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року позов задоволено. Визнано протиправними дії державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року. Скасовано рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року. Визнано недійсним правочин щодо внесення ОСОБА_2 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 як майнового внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос", оформлений актом № 1 від 18 серпня 2017 року прийому-передачі житлового будинку АДРЕСА_2 загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м. Припинено право власності ТОВ "Псилогос" на житловий будинок АДРЕСА_2 загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірний житловий будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, однак ОСОБА_1 не давав своєї письмової згоди на його передачу до статутного капіталу ТОВ "Псилогос". Тому реєстрація права власності на вказаний будинок за ТОВ "Псилогос" була здійснена з грубим порушенням вимог чинного законодавства, а саме Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127). При цьому правочин з передачі житлового будинку як майнового внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос", оформлений актом прийому-передачі № 1 від 18 серпня 2017 року, суперечить вимогам частин другої, четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 203 ЦК України.
Ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 07 травня 2021 року заяву ТОВ "Псилогос" про перегляд заочного рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року залишено без задоволення.
У січні 2021 року представник державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. - Сергієнко Н. В., а в липні 2021 року - ТОВ "Псилогос" подали апеляційні скарги на заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року.
Розпорядженням Голови Верховного Суду від 14 березня 2022 року № 7/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Донецької, Запорізької та Харківської областей)" змінено територіальну підсудність судових справ Ленінського районного суду міста Харкова та визначено її Київському районному суду міста Полтави.
Розпорядження Голови Верховного Суду від 25 березня 2022 року № 14/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Сумської, Харківської областей)" змінено територіальну підсудність судових справ Харківського апеляційного суду та визначено її Полтавському апеляційному суду.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року апеляційні скарги ТОВ "Псилогос" та ОСОБА_4 в інтересах державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. залишено без задоволення, а заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
30 вересня 2022 року ТОВ "Псилогос" подало до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" касаційну скаргу на заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 листопада 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким: відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання дій протиправними та скасування державної реєстрації речових прав, визнання недійсним правочину; залишити без розгляду позов ОСОБА_1 в частині вимоги про припинення права власності ТОВ "Псилогос".
Касаційна скарга ТОВ "Псилогос" подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що права позивача були захищені рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 03 грудня 2018 року у справі № 642/2179/17, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ТОВ "Псилогос", про поділ спільного майна подружжя було задоволено та стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 половину вартості її внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" в розмірі 3 944 850 грн. Оскільки за зверненням позивача в іншому судовому провадженні спір між подружжям вирішено по суті та на користь ОСОБА_1 стягнуто компенсацію вартості належної йому частини спільного нерухомого майна, то в цій справі суди попередніх інстанцій повинні були врахувати правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15, від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17, а також - в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17. В позовній заяві ОСОБА_1 просив визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора, визнати недійсним правочин, тобто заявив вимоги немайнового характеру. При цьому заявлена в позовній заяві вимога про припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірний житловий будинок є вимогою майнового характеру, а вартість цього будинку становить 7 889 700 грн. Отже, наявність немайнових вимог, які випливають із сімейних правовідносин, та ціна позову, яка перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, свідчать про неможливість розгляду цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження. Подібні правові висновки щодо необхідності розгляду позовних вимог немайнового характеру в судовому засіданні з повідомленням учасників справи викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 391/35/19, однак суди попередніх інстанцій не врахували їх. Крім того, при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір лише за подання до суду позовної заяви немайнового характеру. Тому позов ОСОБА_1 в частині заявленої вимоги майнового характеру про припинення права власності ТОВ "Псилогос" на спірне нерухоме майно підлягає залишенню без розгляду. Також апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 щодо неправомірності долучення апеляційним судом нових доказів.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Полтави.
30 січня 2023 року справа № 642/3979/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Судами встановлено, що 03 листопада 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб.
На підставі рішення Харківської міської ради від 27 квітня 2005 року "Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок" ОСОБА_2 отримала у приватну власність земельну ділянку площею 904,91 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 .
В період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на вищевказаній земельній ділянці за спільні кошти подружжя було споруджено двоповерховий індивідуальний житловий будинок загальною площею 351,9 кв. м.
Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 16 липня 2007 року у справі № 2-3020/07 було задоволено позов ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Ленінської районної ради міста Харкова про визнання права власності, визнано за ОСОБА_2 право власності на двоповерховий індивідуальний житловий будинок (літера А-2) загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м, з підвалом (літера Ап), мансардою (літера Ам), ґанком (літера А) та терасою (літера Аʼ), що розташований на АДРЕСА_1 . Цим рішенням суду встановлено, що на час придбання земельної ділянки за вказаною адресою ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, який не заперечував проти будівництва житлового будинку, про що повідомив суд письмово.
На підставі вищевказаного рішення суду 29 серпня 2007 року було зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на житловий будинок на АДРЕСА_1, що підтверджується інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
17 серпня 2017 року ОСОБА_2 разом із своєю сестрою - ОСОБА_3 зареєстрували ТОВ "Псилогос".
Статутний фонд ТОВ "Псилогос" в розмірі 8 670 000 грн було сформовано, в тому числі, за рахунок майнового внеску ОСОБА_2 .
Згідно з протоколом установчих зборів засновників ТОВ "Псилогос" від 15 серпня 2017 року № 1 ОСОБА_2 внесла до статутного капіталу товариства житловий будинок АДРЕСА_2 загальною площею 351,9 кв. м, житловою площею 144,8 кв. м вартістю 7 889 700 грн, що складає 91 % статутного капіталу.
Передача вищевказаного житлового будинку як внеску до статутного капіталу ТОВ "Псилогос" оформлена актом прийому-передачі від 18 серпня 2017 року № 1.
13 вересня 2017 року ТОВ "Псилогос" подало заяву за реєстраційним номером 24139547 для проведення державної реєстрації права власності на спірний житловий будинок.
На підставі рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, індексний номер 37134844, від 18 вересня 2017 року право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 було зареєстровано за ТОВ "Псилогос".
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 18 вересня 2017 року № 97655749 підставою виникнення права власності в ТОВ "Псилогос" на вищезазначений будинок стали протокол установчих зборів засновників ТОВ "Псилогос" від 15 серпня 2017 року № 1 та акт прийому-передачі від 18 серпня 2017 року № 1.
В подальшому ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, який рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 09 січня 2018 року у справі № 642/5739/17 було задоволено, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 Цивільного ЦК України.
Згідно з частинами першою-сьомою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільності набутого майна щодо певного об`єкта в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.
Згідно зі статтею 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
За положеннями частин першої, другої, четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.
У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи-підприємця зазначено, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.
Статями 69, 70 СК України закріплено право дружини та чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, а також правило про те, що у разі поділу майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За змістом статті 113 ЦК України товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.
Згідно зі статтею 115 ЦК України Господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
В постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, в постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15-ц, від 07 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 906/936/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 638/19826/15-ц, від 03 березня 2020 року у справі № 909/52/19, від 09 лютого 2021 року у справі № 607/6271/17-ц викладено правовий висновок про те, що якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього товариства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Акт приймання-передачі майна до складу статутного фонду є правочином, який підтверджує волевиявлення сторін, а також має юридичні наслідки - факт набуття та припинення права власності на нерухоме майно.
Отже, двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін зазначеного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків, а тому оскарження правочину, оформленого актом (в розумінні статті 202 ЦК України), є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків в розумінні статті 16 ЦК України.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року у справі № 903/134/13-г та в постанові Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 918/1377/16.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, державний реєстратор, зокрема: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Відповідно до статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Частинами першою, другою статті 18 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визначено, що державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.