Постанова
Іменем України
22 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 204/1523/21
провадження № 61-4744св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В., суддів:Воробйової І. А., Погрібного С. О.,Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину, в якому просив визнати недійсною умову про зобов`язання ОСОБА_1 сплатити 6 (шість) процентів в місяць за користування позиченою сумою в розмірі 200 000,00 грн у договорі позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, оформленому 19 лютого 1999 року, як таку, що не відповідає вимогам закону.
Позов обґрунтовано тим, що 28 березня 2019 року відповідач ОСОБА_2 в особі свого представника - адвоката Журікової І. В. цінним листом (поштова квитанція від 28 березня 2019 року № 4912703301014) направив за місцем проживання позивача вимогу про повернення позики, яку позивач отримав 31 березня 2019 року.
Згідно з вказаною вимогою про повернення позики від імені ОСОБА_2 позивача повідомлено про таке: "19.02.1999 році між ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_1 (Позичальник) було укладено договір позики, згідно якого передано в позику гроші в розмірі 200 000 грн. (двісті тисяч). Позичальник зобов`язаний повернути суму займу та шість процентів від вказаної суми за кожен місяць користування коштами". Позикодавець просив протягом тридцяти днів від дня пред`явлення цієї вимоги, але не пізніше 25 квітня 2019 року, повернути кошти в розмірі 200 000,00 грн та відповідні проценти зручним засобом, готівковим або безготівковим. У разі невиконання вказаної вимоги зазначив, що вимушений буде звернутися до суду з позовом про стягнення суми позики, процентів, вартості послуг адвоката та судові витрати.
Разом із вимогою про повернення позики позивачу надіслано копію розписки, згідно з якою ОСОБА_1 зобов`язувався повернути ОСОБА_2 суму позики у розмірі 200 000,00 грн та 6 (шість) процентів від суми позики за кожен місяць користування коштами.
Позивач вважав, що умови договору позики, на який посилається відповідач ОСОБА_2, про повернення шести процентів за кожен місяць користування від суми позики у розмірі 200 000,00 грн, підлягають визнанню недійсними як такі, що не відповідають вимогам закону на підставі статті 48 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР 1963 року), тому ця умова повинна бути визнана недійсною в судовому порядку, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду.
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсною умову договору позики від 19 лютого 1999 року про сплату шести процентів у місяць від суми позики за користування позиченою сумою в розмірі 200 000 грн, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 908,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що, оскільки законодавством, чинним на час укладення сторонами договору позики від 19 лютого 1999 року, встановлення процентів за грошовими зобов`язаннями між фізичними особами не допускалось, то обов`язок ОСОБА_1 за договором позики сплатити 6 % від суми позики за кожен місяць користування не виник, так як на момент укладення договору позики у формі розписки не був передбачений чинним законодавством (ЦК Української РСР 1963 року), а тому не продовжує існувати з набранням чинності 01 січня 2004 року Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі - ЦК України або ЦК України 2004 року); в силу статті 48 ЦК Української РСР 1963 року така умова договору позики є недійсною.
Часткове задоволення позовних вимог судом першої інстанції обумовлено тим, що, на переконання суду, позивач не довів належними та допустимими доказами понесення ним витрат на правову допомогу на суму 43 920,00 грн.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року скасовано. Відмовлено в задоволенні позову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у сумі 1 362,00 грн.
Апеляційний суд, посилаючись на пункти 4, 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, вказав, що договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є укладеним, а умова про нарахування процентів за користування позикою існувала на момент пред`явлення до боржника, тобто до ОСОБА_1, вимоги, яку представник відповідача - адвокат Журікова М. В. пред`явила 25 березня 2019 року, отже, цим днем закінчується нарахування процентів за вказаним договором позики, враховуючи, що у ОСОБА_2 виникло право повернення процентів лише з моменту надіслання такої вимоги боржникові, а значить такі умови договору вже регулюються за нормами ЦК України 2004 року та є дійсними у розумінні положень статті 212 ЦК України, якою визначаються правочини, щодо яких правові наслідки пов`язуються з настанням певної обставини. Виходячи із того, що умова про нарахування процентів у договорі позики від 19 лютого 1999 року є по своїй суті відкладальною обставиною, що необхідно вважати існуючою на момент набуття чинності ЦК України 2004 року, нормами якого чітко передбачено нарахування та стягнення процентів за такими договорами, а право вимоги у ОСОБА_2 на повернення позики разом із процентами, передбаченими цим договором позики, виникло лише з моменту пред`явлення відповідної вимоги до боржника, що відбулось в межах позовної давності, визначеної статтею 257 ЦК України, апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Апеляційний суд також вказав, що у договорі позики від 19 лютого 1999 року не встановлено зобов`язання щомісячно сплачувати проценти, обов`язок зі сплати яких виник у боржника після пред`явлення вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, а тому позовна давність не пропущена.
Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року в частині розподілу судових витрат скасовано. Судовий збір, сплачений ОСОБА_1 за подання позовної заяви у розмірі 908,00 грн, віднесено на його рахунок. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
Апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2, згідно з положеннями статті 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), довів надання йому адвокатом Шевковою К. І. правових послуг як у суді першої інстанції, так і в апеляційній інстанції при оскарженні рішення суду, проте, оскільки він не визначив розбивки суми 30 000,00 грн за процесами надання цих послуг, та виходячи із критерію розумності розміру правової допомоги та з конкретних обставин справи, за відсутності клопотання іншої сторони про зменшення таких витрат, суд за власною ініціативою зменшив заявлені стороною відповідача до відшкодування витрати на правову допомогу, які належно підтверджені, із заявлених 30 000,00 грн до 10 000,00 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг та позиція інших учасників справи
У травні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, з пропуском строку на касаційне оскарження, звернулася до Верховного Суду засобами поштового зв`язку із касаційною скаргою (у червні 2022 року - уточненою редакцією касаційної скарги на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 01 червня 2022 року) на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, а також стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача 10 000,00 грн витрат на оплату професійної правничої допомоги у суді касаційної інстанції. Окрім цього, уточнена редакція касаційної скарги містила клопотання заявника про визнання поважною причину пропуску строку для подання касаційної скарги на постанову апеляційного суду та поновлення цього строку.
Підставою касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року заявник зазначає застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 522/31737/13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник указує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: статей 48, 170, 374 ЦК Української РСР 1963 року (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
В уточненій редакції касаційної скарги заявник наполягає, що до спірних правовідносин мають застосуватись норми ЦК Української РСР 1963 року, які діяли станом на 19 лютого 1999 року; чинним на час укладення договору позики законодавством не допускалось встановлення процентів за грошовими зобов`язаннями між фізичними особами; обов`язок ОСОБА_1 за договором позики сплатити 6 % від суми позики за кожен місяць користування не виник, тому не продовжує існувати із набранням чинності 01 січня 2004 року ЦК України; безпідставним є посилання апеляційного суду на висновок Верховного Суду у справі № 203/6896/14-ц (провадження № 61-930св20) про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором позики, де суд касаційної інстанції дійшов висновку, що проценти за грошовими та іншими зобов`язаннями не допускалися і були нараховані виключно тому, що ОСОБА_1 не було визнано договір недійсним на підставі рішення суду, і така невідповідність договору вимогам закону є підставою для визнання його недійсним на підставі рішення суду (саме тому заявник і звернувся із цим позовом до суду); висновки суду першої інстанції є обґрунтованими.
У травні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, з пропуском строку на касаційне оскарження, звернулася до Верховного Суду засобами поштового зв`язку із касаційною скаргою на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати додаткову постанову апеляційного суду та ухвалити нове судове рішення про відмову ОСОБА_2 у стягненні з ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн. Окрім цього, матеріали касаційної скарги містили заяву про поновлення строку на касаційне оскарження додаткової постанови Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року.
Підставою касаційного оскарження додаткової постанови Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року заявник зазначає неправильне застосування норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 27 липня 2021 року у справі № 671/1957/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник указує на порушення норм процесуального права, оскільки судом апеляційної інстанції, на його думку, порушено норми підпункту "в" пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України. Крім того, зазначає, що ОСОБА_1 позбавлено права висловити свою правову позицію під час розгляду цієї справи та подати клопотання про зменшення розміру судових витрат на правову допомогу, оскільки судом проігноровано клопотання представника ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник зазначає, що питання про розподіл судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді першої інстанції, повинно було вирішуватися судом першої інстанції, а не судом апеляційної інстанції, що свідчить про порушення судом порядку розгляду цієї вимоги. Відповідач на порушення вимог ЦПК України не надав до суду першої інстанції протягом п`яти днів із дня ухвалення рішення суду доказів, що підтверджують розмір понесених відповідачем витрат на правову допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції. Відповідач не підтвердив у суді апеляційної інстанції належними та допустимими доказами отриману ним правову допомогу та правові послуги, зокрема договір про надання правничої допомоги від 29 березня 2021 року, укладений між адвокатом Шевковою К. І. та ОСОБА_2, тоді як згідно з пунктом 3.1 цього договору "за надання правничої допомоги Клієнт виплачує гонорар, розмір його залежить від виду, що надаються Адвокатським об`єднанням послуг, об`єму робіт, ступеня складності і новизни правових питань, необхідністю відряджень. Розмір гонорару визначається сторонами в додатковій угоді. Акцепт або оплата рахунку, виставленого адвокатом, прирівнюється до підписання додаткової угоди". На думку заявника, ОСОБА_2, на виконання зазначеного пункту 3.1 договору, повинен був сплатити гонорар на рахунок Адвокатського об`єднання, проте з невідомих причин нібито сплатив суб`єкту підприємницької діяльності Шевковій К. І., що не є належним доказом, який підтверджує сплату ОСОБА_2 наданих йому послуг саме за договором від 29 березня 2021 року. Крім того, відповідач на підтвердження його витрат не надав опис наданих йому послуг, акт виконаних робіт, додатки до договору або інші документи, якими відповідач підтвердив розмір та вартість наданих йому послуг. Зазначення відповідачем лише суми витрат у розмірі 30 000,00 грн без обґрунтування та підтвердження, на які послуги ним були витрачені ці кошти, свідчить про відсутність підстав для задоволення цієї вимоги відповідача. Наведений у договорі про надання правничої допомоги перелік послуг і квитанція до прибуткового касового ордеру не є доказом щодо фактично наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості. На переконання заявника, присуджений апеляційним судом розмір витрат у сумі 10 000,00 грн не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності до предмета спору, є неспівмірним з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, зважаючи на її складність, обсяг наданих адвокатських послуг із урахуванням часу здійснення представництва в суді.
У червні 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - Шевкової К. І. надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року, в якій відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, зазначає, що ним подано належні та допустимі докази на підтвердження понесення відповідних витрат на правничу допомогу, та просить закрити провадження у справі за цією касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.
У липні 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - Шевкової К. І. надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року, в якій відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить її не задовольняти, а також заперечує проти стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн на користь ОСОБА_1, просить відмовити у їх стягненні, оскільки вони не відповідають необхідним критеріям розумності та співмірності, а також просить стягнути з ОСОБА_1 на свою користь витрати на професійну правничу допомогу, попередній розрахунок яких становить 7 000,00 грн.
У липні 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - Шевкової К. І. надійшли додаткові пояснення у справі, в яких відповідач просить урахувати, що ухвалою у справі № 201/1880/21, яка є аналогічною із цією справою, де ОСОБА_2 також є відповідачем, Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження з огляду на малозначність наведеної справи.
У жовтні 2022 року до Верховного Суду надійшла заява представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року та додаткової постанови Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року до закінчення касаційного провадження.
У грудні 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - Шевкової К. І. надійшла заява про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, в якій відповідач просить стягнути на свою користь з ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, пов`язані із розглядом справи у Верховному Суді, в розмірі 7 000,00 грн.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 травня 2022 року касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року передана на розгляд судді-доповідачу Черняк Ю. В.
Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків, а саме: надання відповідної довідки суду про дату отримання судового рішення апеляційного суду або інших належних доказів в оригіналах чи належним чином завірених їх копій, на підтвердження недотримання апеляційним судом вимог, встановлених статтею 272 ЦПК України, щодо порядку видачі або направлення копії судового рішення, або наведення інших підстав з відповідними доказами; надіслання уточненої редакції касаційної скарги, в якій повинно бути зазначено підстави, на яких подається касаційна скарга з урахуванням положень статті 389 ЦПК України; надання копій скарги і доданих до неї матеріалів відповідно до кількості учасників справи; надання документа на підтвердження сплати судового збору у встановлених законом порядку і розмірі, або документів, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону, а також роз`яснено наслідки невиконання ухвали суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2022 року касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року передана на розгляд судді-доповідачу Черняк Ю. В.
Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2022 року поновлено представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження додаткової постанови Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська цивільну справу № 204/1523/21 та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року поновлено представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року, відкрито касаційне провадження у цій справі та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У червні 2022 року матеріали справи № 204/1523/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року відмовлено представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_3 у задоволенні заяви про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2022 року та додаткової постанови Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року до закінчення касаційного провадження.
Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 19 січня 2023 року № 79/0/226-23 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаній із вагітністю та пологами.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 19 січня 2023 року касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 та матеріали справи № 204/1523/21 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково, з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до розписки від 19 лютого 1999 року ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_2 гроші в сумі 200 000,00 грн. Зобов`язувався повернути суму позики та шість процентів від зазначеної суми за кожен місяць користування грошима.
25 березня 2019 року адвокат Журікова І. В., яка діяла в інтересах ОСОБА_2, направила на адресу позичальника ОСОБА_1 вимогу про повернення позики у сумі 200 000,00 грн та шість процентів від вказаної суми за кожен місяць користування коштами протягом тридцяти днів від дня пред`явлення вимоги, але не пізніше 25 квітня 2019 року.
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.
Згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 травня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, суд під час розгляду справи має застосовувати той нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення та припинення відповідних спірних правовідносин.
У Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що:
Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності (пункт 4);
до договорів, що були укладені до 01 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення (пункт 9).
Оскільки розписка, щодо умов якої йде спір між сторонами, укладена 19 лютого 1999 року, тому до правовідносин, що виникли між сторонами, мають бути застосовані норми прийнятого 18 липня 1963 року Цивільного кодексу Української РСР, який втратив чинність з 01 січня 2004 року.
Так, за статтею 374 ЦК Української РСР 1963 року за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.
Водночас за змістом статті 375 ЦК Української РСР 1963 року (договір позики на суму понад п`ятдесят карбованців повинен бути укладений у письмовій формі) укладення договору може бути в простій письмовій формі. Тобто обов`язкове нотаріальне посвідчення такого договору законом не передбачено.
Відповідно до частини другої статті 374 ЦК Української РСР 1963 року договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Крім того, розписка про отримання в борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми, що відповідає положенням ЦК Української РСР 1963 року.
Відповідно до статті 165 ЦК Української РСР 1963 року боржник повинен виконати зобов`язання в семиденний строк з дня пред`явлення вимоги кредитором, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов`язання.
Проценти по грошових та інших зобов`язаннях не допускаються, за винятком операцій кредитних установ, зобов`язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі (стаття 170 ЦК Української РСР 1963 року).
Таким чином, за чинним на час укладення сторонами договору позики законодавством встановлення процентів за грошовими зобов`язаннями між фізичними особами не допускалось.
Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей (частина перша статті 48 ЦК Української РСР 1963 року).
Частиною першою статті 59 ЦК Української РСР 1963 року передбачено, що угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.
Аналіз вказаних норм дозволяє зробити висновок про недійсність умови в укладеному договорі позики, якою є розписка від 19 лютого 1999 року, про нарахування шести процентів в місяць за користування позиченою сумою у розмірі 200 000,00 грн, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред`явлення якого виникло до 01 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше (пункт 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Статтею 75 ЦК Української РСР передбачено, що позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.
Разом з тим у відзиві на позовну заяву сторона відповідача просила застосувати до позовної вимоги наслідки спливу позовної давності (а. с. 35-37), про застосування позовної давності представник відповідача Шевкова К. І. просила також під час слухання справи (протокол судового засідання від 30 листопада 2021 року: а. с. 89-90).
Відповідно до статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.
Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК Української РСР).
Зважаючи на дату розписки (19 лютого 1999 року), кінцевий термін позовної давності для пред`явлення вимог ОСОБА_1 закінчився 20 лютого 2002 року. Разом з тим позов у цій справі поданий 25 лютого 2021 року (а. с. 1), тобто із значним його пропуском. Умова розписки, яку позивач просив суд визнати недійсною, є складовою її тексту, позивачу було відомо про її зміст при підписанні розписки. Посилання позивача на те, що позовна давність для пред`явлення його вимог почала свій перебіг із дня звернення ОСОБА_2 до нього із вимогою про повернення позики, яку позивач отримав 31 березня 2019 року, суперечить наведеним статтям 71, 75, 76 ЦК Української РСР.