Постанова
Іменем України
15 березня 2023 року
м. Київ
справа № 595/524/18
провадження № 61-12387св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року у складі судді Федорончуком В. Б. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 23 червня 2021 року у складі колегії суддів: Ходоровський М. В., Бершадська Г. В., Храпак Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5,
ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні будинком по АДРЕСА_1 шляхом виселення.
Позов мотивований тим, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Порохова Бучацького району матері ОСОБА_8 в порядку спадкування, згідно рішення Бучацького районного суду від 14 жовтня 2013 року, він став власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 .
У зв`язку із не проживанням в цьому населеному пункті він вирішив будинок продати, а купити його, з метою проживання сина із сім`єю, виявила бажання сусідка ОСОБА_9, мама відповідача ОСОБА_2 . Їм було повідомлено про намір продати житловий будинок за 12 000 дол. США, із ціною продажу будинку ОСОБА_9 погодилася.
Посилався на те, що дозвіл на користування житловим будинком відповідачам не давав, вони не є його родичами, добровільно виселитись відмовляються, їхнє проживання перешкоджає йому належним чином користуватися та розпоряджатися будинком, який має намір продати.
Просив усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і неповнолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7 з жилого будинку, який розташований на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа переглядалася судами неодноразово.
Рішенням Бучацького районного суду від 15 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів, що відповідачі без будь-якого попередження та без отримання дозволу самовільно вселилися в його будинок.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 15 лютого 2019 року скасовано, прийнято нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє у своїх інтересах і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення задоволено, усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і неповнолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7 з жилого будинку, який розташований на АДРЕСА_1 .
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки тому факту, що єдиним власником жилого будинку, в якому на час звернення з даним позовом проживає сім`я відповідачів, є позивач ОСОБА_1, який заперечує наявність передбачених законом підстав для проживання відповідачів у його будинку. Не враховано також, що відповідачі не є членами сім`ї позивача й відповідні договори, які б надавали право проживати їм у даному будинку, в передбачений законом спосіб між сторонами по справі не укладалися.
Постановою Верховного Суду 24 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Ю. В. задоволено частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована, зокрема тим, що вирішуючи питання про виселення без надання іншого жилого приміщення, суд має враховувати статтю 109 ЖК УРСР;суд апеляційної інстанції не врахував належним чином принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, якою є захист порушених прав позивача в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція); не взяв до уваги, що виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві, та не оцінив таке виселення відповідачів на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції; чи наявне у відповідачів інше житло до вселення і на час розгляду справи про виселення, зокрема яке буде придатне для малолітньої дитини - ОСОБА_7 ; не враховано чи дотримано принцип пропорційності при позбавленні відповідачів разом з малолітньою дитиною житла, яке є постійним їх місцем проживання з 2014 року, чи не покладено на родину ОСОБА_2, у якій також наявна малолітня дитина, надмірний тягар виселення їх із спірного будинку.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції не здійснив належним оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу, як невід`ємної складової верховенства права у питанні захисту права власності особи як власника майна та приватних осіб з точки зору розв`язання проблеми їх виселення з майна власника, висновок апеляційного суду про виселення відповідачів є передчасним.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 23 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Бучацького районного суду від 15 лютого 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що приймаючи до уваги факт домовленості позивача і ОСОБА_9 про купівлю-продаж спірного будинку, отримання позивачем та його донькою грошей від матері відповідача ОСОБА_9, колегія суддів вважала зазначене підставою вселення та проживання відповідачів з 2014 року у будинку позивача, тому син ОСОБА_9 - ОСОБА_2 разом із сім`єю вселилися у спірний будинок зі згоди власника будинку -
ОСОБА_1 . Іншого житла у відповідачів не має. Тому немає під стави для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення згідно статті 116 ЖК України.
При ухваленні рішення апеляційний суд керувався принципом "пропорційності", який судова практика Європейського суду з прав людини розглядає як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності, провівши у зв`язку із цим оцінку обставин справи на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним з переслідуваною метою, визначеною пунктом 2 статті 8 Конвенції. Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві. Зазначено, що у відповідачів інше житло для проживання відсутнє. Тому суд першої інстанції правильно відмовив у позові позивача про виселення відповідачів згідно статті 116 ЖК України.
Аргументи учасників справи
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення і ухвалити нове про задоволення позову. Стягнути з відповідачів судові витрати.
Касаційна скарга мотивована тим, що в цій справі спір виник між ним, як власником житлового будинку, та відповідачами, як особами, які самоправно зайняли житловий будинок, з приводу усунення перешкод у праві користування вказаним житлом. З огляду на підстави заявленого позову, застосуванню підлягають положення статей 391 та глави 32 "Право користування чужим майном" ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК УРСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України. Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).
Враховуючи те, що він категорично заперечує проти проживання у будинку відповідачів, які без його згоди вселилися у спірне житлове приміщення, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необґрунтованість заявлених вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.
Після того, як він став власником, між ним та ОСОБА_9 дійсно велися переговори про продаж житлового будинку в с. Порохова за умови сплати нею 12 000 дол. США. Остаточної згоди про продаж майна ОСОБА_9 досягнуто не було, оскільки ОСОБА_9 не мала тієї суми, за яку домовилися продати будинок. Будь-якого правочину на відчуження житлового будинку ні з ОСОБА_9, ні з відповідачами у справі не укладав. Він не надавав жодної згоди на вселення відповідачів у його житловий будинок. Крім того в суді першої та апеляційної інстанції, його представником було вказано, що він вживав заходи щодо їх виселення, а саме 25 червня 2016 року він подав позов до відповідачів про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення (справа
№ 595/1220/16-ц), однак оскільки він не був належним чином повідомлений по дату та час розгляду справи позов було залишено без розгляду, а тому у 2018 році він вимушений був повторно звернутися з аналогічним позовом, що не заборонено нормами ЦПК України, оскільки відповідачі продовжували порушувати його права.
Оцінюючи виселення відповідачів з житлового будинку на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції вважає, що припинення права користування відповідачами спірним житлом шляхом їх виселення відповідає такому критерію, оскільки: по-перше, між сторонами не було домовленості щодо проживання в його житловому будинку, по-друге, відповідачі позбавили його права вільного користування та розпорядження майном, яке йому належить на праві власності, по-третє, відповідачі не надали, а суд не здобув доказів відсутності у відповідачів іншого житла.
У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_5, поданий представником ОСОБА_10, на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення - без змін, оскільки касаційна скарга є безпідставною та необґрунтованою, а оскаржувані судові рішення такими, що винесені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відзив мотивований тим, що в будинку проживають відповідачі ОСОБА_2,
ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_7 без реєстрації з 2014 року. Відповідач ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, був неповнолітніми на час звернення до суду із цим позовом та на час ухвалення судових рішень у справі, а ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, і на час касаційного перегляду рішення у цій справі є малолітнім. Окрім того, за наведеною адресою проживає малолітній ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_4, який є сином
ОСОБА_12 .
Судом апеляційної інстанції зроблено правильний висновок, що у відповідачів немає іншого житла, а тому підстави для їх виселення без надання іншого жилого приміщення згідно зі статтею 116 ЖК України відсутні. В житловий будинок по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 з сім`єю поселився за згоди ОСОБА_1 .
Окрім того, ухвалою Бучацького районного суду від 16 грудня 2020 року
ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016210060000100 від 16 березня
2016 року за частиною другою статті 190 КК України, закрито.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, у постановах Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 522/15074/17, від 04 березня 2019 року у справі № 143/1410/17, від 26 вересня 2019 року у справі № 320/1384/17-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18).
Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року відзиви ОСОБА_5,
ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто заявникам без розгляду; справу призначено до судового розгляду.
07 грудня 2022 рокуВерховний Суд передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2023 року (провадження № 14-111цс22) справа повернута на розгляд Верховному Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 з 31 березня 2014 року є власником жилого будинку з надвірними будівлями та спорудами, який розташований на АДРЕСА_1 .
Купити зазначений будинок для сина з сім`єю за ціну, узгоджену з позивачем у розмірі 12 000,00 дол. США, виявила бажання мати відповідача ОСОБА_2, яка проживає по сусідству.
Відповідно до розписки ОСОБА_1, 11 березня 2014 року він отримав від ОСОБА_9 (матері відповідача ОСОБА_2 ) грошові кошти у сумі 72 000,00 грн.
Згідно із письмовою розпискою дочки позивача ОСОБА_13 ( ОСОБА_14 ), вона 23 червня 2015 року отримала від ОСОБА_9 грошові кошти у сумі 1 800,00 дол. США (39 600,00 грн) як борг за будинок, розташований у селі Порохова Бучацького району Тернопільської області.
У спірному будинку відповідачі проживають з літа 2014 року.
З приводу шахрайських дій позивача, пов`язаних із зволіканням в оформленні договору купівлі-продажу спірного будинку, мати відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_9 зверталася до правоохоронних органів.
Ухвалою Бучацького районною суду Тернопільської області від 11 березня
2016 року зобов`язано Бучацьке відділення поліції Теребовлянського відділу поліції ГУ НП у Тернопільській області внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_9 від 18 листопада 2015 року про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України.
16 березня 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за
№ 12016210060000100 внесено відомості за заявою ОСОБА_9 про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України та розпочато досудове розслідування.
16 травня 2018 року постановою Теребовлянської місцевої прокуратури скасовано постанову слідчого відділу Бучацького відділення поліції Теребовлянського відділу поліції ГУ НП у Тернопільській області про закриття кримінального провадження № 12016210060000100 від 16 березня 2016 року.
19 лютого 2018 року ОСОБА_1 надіслав відповідачам претензію про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.
19 березня 2018 році до Бучацького відділення поліції Теребовлянського відділу поліції ГУ НП у Тернопільській області з приводу незаконного проживання невідомих громадян у належному йому спірному будинку звернувся ОСОБА_1 . У ході перевірки звернення встановлено, що в цьому будинку проживають
ОСОБА_2, його дружина ОСОБА_5, а також діти: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
ОСОБА_6, ОСОБА_7 без реєстрації з 2014 року по день надання відповіді на звернення (30 березня 2018 року). Будь-яких документів про право власності на відповідний жилий будинок з надвірними будівлями і спорудами у ОСОБА_2 немає.
Іншого житла у відповідачів немає.
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).